Інформаційні спецоперації агресора мають на меті вразити жертву, як кажуть, у голову і в серце і, не вбиваючи, підкорити своїй волі. Ввести в оману, дезорієнтувати, викликати потрібну хвилю емоцій (панічний страх, ненависть, довіру чи сліпе захоплення), якою потім можна управляти. Ключ до такого впливу — відсутність критики у людей, накритих емоційним цунамі. Отже, перше правило протидії інформаційним та психологічним операціям у цій війні — ставити під сумнів і перевіряти інформацію та вміти контролювати свої емоції. Але, звісно ж, насамперед такі спецоперації треба навчитись розпізнавати. Як захищатись від них — у розмові з соціальним психологом та конфліктологом Іриною БРУНОВОЮ-КАЛІСЕЦЬКОЮ (програма «Питання національної безпеки», ТРК «Чорноморська»).
Валентина Самар: Пані Ірино, продовжуючи тему розмови у цій студії з Ігорем Семиволосом та Ільєю Пономарьовим щодо використання Росією проти України методів «м’якої сили», хочу і у вас запитати: які прояви російської спецпропаганди цього ряду бачите Ви?
Ірина Брунова-Калісецька: Я би сказала, що вплив російської пропаганди я бачу перш за все не в прямому вторгненні в інформаційний простір якимись матеріалами, а в тому, як інтерпретуються певні поняття чи певні події. Вони можуть бути написані українською мовою, але воно буде подаватися таким чином, що призведе до зневіри в Україну, чи зневіри у реформи, чи у тому, що щось змінюється на краще. Зокрема, я дивлюсь на дуже тонкі, непримітні речі, в яких можна побачити російську пропаганду.
А якщо ця пропаганда має вплив, що викликає позитивні емоції? Той же пісенний флешмоб. Я дивилась, як жінки і дівчата, явно етнічні українки, в якомусь Уренгої співають. Чи жіночки з кримського Уютного співають українських пісень. Не всі люди на ці флешмоби вийшли, щоб поспівати радянських пісень і підняти ностальгічну хвилю. Були і ті, хто від душі це робив, скориставшись можливістю. Тим більше у Криму, де українського майже нічого вже не дозволено.
Є прямий зв’язок: люди отримують багато негативних емоцій від того, що відбувається в Україні, чи від того, як їм це інтерпретують? А тут — ностальгія за прекрасним радянським часом, коли все було добре і все було гарне. Ковбаса по 2,50 і такі гарні пісні, які всі співають. Тут є абсолютно очевидний емоційний зв’язок.
Очевидно, що люди хочуть позитивних емоцій. Це нормальна потреба людини — відчувати себе щасливою, задоволеною, бачити майбутнє своїх дітей. Але, по-перше, справа в тому, чи отримує це людина в українському медіа просторі? І друге, на що я хотіла звернути увагу, на чому часто наголошують медіа-експерти, а самі ЗМІ цього не бачать, бо вони часто беруть контент з російських інформресурсів. Нас повинно набагато більше цікавити, що відбувається в Польщі, Румунії, Литві, Латвії, Естонії — в наших сусідів, з якими у нас є спільна історія. Крім цього є соціальні, економічні, безпекові співпраці. Чому про це не говорять? У нас більше інформації про Росію і про те, що в ній відбувається.
В цьому плані, виходить, ми мало чим відрізняємось від Росії, де дві третини випусків новин на національних каналах — про Україну.
Так, і це виходить, що ми підтримуємо міф, що ми одна країна, один народ. І таким чином ми не трансформуємо своє інформаційне середовище.
І якщо і даємо новини інших країн, то наші редактори беруть їх із російських ресурсів. Міжнародної журналістики в Україні практично немає, у ЗМІ нема ресурсів, щоб передплачувати стрічки світових агенцій і перекладати українською мовою. Тому заходять на «РИА Новости», де працює потужна міжнародна служба новин, беруть новини, які не лише перекладені, а й інтерпретовані, виходячи з інтересів Росії. Тому так багато фейків.
Так, абсолютно так і є. Російська всім зрозуміла, з неї перекласти легше, аніж не тільки з англійської, а й з іспанської, німецької, турецької мов. Треба залучати перекладачів для того, щоб цей інформаційний контент був більш широким і більш скерованим на захід, до якого ми так прагнемо.
Ви сказали, що добрих новин у нас практично немає. Це тому що ми настільки критичні до себе і до того, що відбувається у країні і світі, чи тому, що їх просто немає?
Тут є комплекс факторів. Суто психологічні: люди взагалі швидше звертають увагу на те, що загрожує, аніж на те, що може негативно вплинути на життя. А також економічні, соціальні і т.д. фактори. І зрозуміло, що медіа такий контент дає, тому що людина його потребує. Тим чи іншим чином ніби допомагає вибудувати свій день або життя.
Другий компонент: напевно, є така українська риса — до більшої дискусії призводить саме тоді, коли новини зрадницькі, негативні або якісь критичні. По-третє (і про це я я думала, коли їхала до вас): з точки зору впливу пропаганди в Росії це десятиліттями вибудувані системи впливу через медіа, які контрольовані державою. В Західній Європі навпаки — є журналістські стандарти, різні точки зору і т.д. Україна посередині. З одного боку, ми більш демократичні з точки зору свободи слова, ніж Росія. Але з іншого боку, ми знаємо, кому належать медіа і тільки звикаємо до того, щоб впливати через медіа. Тому ми у такому трансформаційному стані. І ще не розуміємо, яким чином позитивні новини допоможуть нам рухатися вперед попри те, що в країні війна, окуповані території та анексований Крим. У нас є бар’єр — не дозволяти собі переживати позитивні емоції «тому що війна». Хоча життя продовжується і треба жити!
І що може бути більш стимулюючим, ніж людські історії про перемогу. Людей, що прийшли з війни без рук, без ніг, з великими психологічними травмами, але перемогли і створили неймовірні успішні історії, у тому числі і бізнесові. Згадаємо хвилі у соцмережах під час Олімпіади: люди раділи кожній перемозі, кожній медалі, переживали поразки. Неймовірна зараз історія з молодою науковицею, яка в 29 років стала доктором наук. А як правильно зробили наші колеги в Криму, попри те, що ATR був розгромлений: вони відродили дитячий пісенний конкурс Tatlı ses, який існував до анексії. І цим, власне, кримськотатарська громада живе, себе зберігає і рятує. Але, на вашу думку: це втеча від дійсності, чи, навпаки, спротив цій дійсності?
Для мене це виглядає, як один зі шляхів боротися з тим, що відбувається, не тільки словами, а й з хистом жити далі, не зважаючи на те, що відбувається. В психологічній та психотерапевтичній літературі, яка написана тими, хто вижив в концтаборах, – це один з тих психологічних механізмів, які дозволяють зберегтися навіть у концтаборі, і навіть тоді, коли здається, що сенс життя вже втрачено. В цьому плані я дуже підтримую тих, хто організовував Canlı ses і вони знайдуть в собі сили продовжувати культурне життя. І воно не тільки в цьому фестивалі. Там відбуваються дуже багато культурних подій. Для кримськотатарського народу це дуже потужний чинник, який дозволить йому зберегтися.
І цього чомусь не розуміють продюсери і власники українських телеканалів та продовжують шокувати історіями у різноманітних шоу. Ми бачимо на наших телеканалах дуже багато російських форматів і проектів. Я їх не дивлюся, але коли я сьогодні читала аналіз Незалежної медійної ради щодо дотримання законодавства в шоу, які виходять в ефірі СТБ, я з жахом побачила, які теми і як обговорюються і знімаються за участі неповнолітніх. Теми інцесту, алкоголізму, насилля. І це подається не з метою виправити, а розважити. Побачити все це, нарешті, змусив випадок із показом випуску «Битви екстрасенсів» за участі російських військових, серед яких — і тих, що воювали проти Україні на Донбасі.
Ваш прогноз: яким буде рішення Нацради з питань телебачення та радіомовлення стосовно СТБ?
Мені дуже важко сказати, яким буде рішення. Для мене у всій цій історії найболючіше є те, що я, як кандидат наук з абсолютно матеріалістичними поглядами на життя, страшенно дратуюся через те, що взагалі всі ці передачі про якихось там умовних екстрасенсів у нас існують досі. У нас настільки не вистачає популярних наукових програм, що я б заборонила все це, попри те, що я ліберал і не бачу заборону як гарний шлях до змін. Але я би заборонила все, що є антинаукою. Для мене цікаве питання, чи ця серія «Битви екстрасенсів» була подана в ефір навмисне, чи люди просто не звертають уваги, оскільки для них війни ніби і не існує.
Як пояснювали, вони вирізали зізнання російського військового, про те, що він воював в Україні. Отже, вони свідомо замовчували інформацію, що людина, яка бере участь у програмі, воювала на Сході України. Це найважливіше для мене. Крім того, оті «вирізки» одразу з’явилися в соціальних мережах, люди почали дивитися оригіональний випуск на ТНТ, який вийшов ще 2 місяці тому, і я не думаю, що редактори СТБ не могли все це відслідкувати.
Я може не дуже добре розумію внутрішню кухню розважальних каналів… Якщо редактор більше звертає увагу, чи буде програма розвагою і наскільки він бачить, яка це форма. Для мене, як для психолога, це ознака того, шо люди, які випускають або не випускають той чи інший сюжет, є абсолютно нечутливими до того, як це сприйме суспільство. Тут повинен бути вплив на тих, кому байдуже в країні, де є війна.
Ірино, щоб ви порадили телеканалам, щоб і аудиторію утримати і, водночас, не травмувати її? Що треба зробити, щоб не вповзала російська пропаганда (оцей «прекрасний образ російських військових»), щоб не створювати психологічний тиск на людей, а нести якусь користь?
Почнемо з філософського питання. Коли таке почує редактор будь-якого розважального каналу, я зрозумію, що він скаже…
СТБ — не розважальний канал. Він позиціонувався як найсерйозніший канал з холдингу Пінчука.
Я кажу про те, що в таких випадках медійники посилаються на те, що народ хоче це дивитись. Ось у нас такий народ, і у нього такі інтереси, от що він хоче — то і показуємо. Та на скільки функція інформувати, розважати, виховувати, пропонувати щось нову в медіа по відношенню до суспільства, а коли це відповідь для суспільства чого воно хотіло б мати в телевізорі. Що робити каналам, повертаючись до нашого питання, вибір тут простий але й складний водночас. Або робити власний контент, або перекладати те, що виробляють по інший бік країни — на заході.
Ви часто буваєте на Донбасі. Що дивляться на окупованій території, як реагують? З ким Ви, власне, працюєте?
Це хороше питання — з ким я працюю. У тих проектах, де я залучена, приходять люди, які вже є україноналаштованими активними громадами своєї спільноти. Я розумію, що там є багато людей, які там такими не є. Як на них впливає — це тема мого дослідження, я би сказала. Я не відчуваю там такої відкритої атмосфери щоб люди змогли зібратися з різних аудиторій каналів і поговорити між собою. З іншого боку, це теми для окремого дослідження, бо я не відчуваю там такої відкритої атмосфери, щоб люди могли зібратися з різних аудиторій телеканалів і поговорили між собою. З іншого боку, Донецька і Луганська області, де найбільше переселенців, мають інформацію безпосередньо від своїх друзів, знайомих, родичів і так далі. Тому потенційно в них є шанс перевіряти те, що вони бачать в медіа. Але мені видається, що дуже поганий зв’язок між центром і цими регіонами. Коли там мені повторюють мантру, що треба поставити передавачі, які будуть транслювати українські канали, я їм кажу: «Вибачте, шановні, Києву немає що вам сказати та запропонувати». Це було рік тому, але я сподіваюся, що ситуація змінюється. Знову питання контенту. Для громадян України на території Донецької та Луганської областей дуже важливо відчувати зв’язок із Україною та Києвом, іншими областями. Але вони відчувають себе кордоном, тому вони в іншому психологічному стані.
