Херсонская «Надежда» для бездомных: когда людям не безразлично

Петро Коберник, Центр журналістських розслідувань

В марте у херсонских бездомных появилась новая «Надежда». Именно так Благотворительный Фонд «Иисус» и общественная организация «Мечты Таврии», заручившись поддержкой государства, назвали созданный ими Центр реинтеграции лиц, попавших в сложные жизненные обстоятельства. Сейчас здесь живут две женщины и 13 мужчин. Каждый из них имеет свою уникальную историю.

Фото: investigator.org.ua

«Ось, наприклад, цей хлопець. Він рік лікувався від туберкульозу. За цей час його будинок розібрали на частини, а йому сказали «Немає, хлопцю, де тобі жити!». Так він потрапив до нас», — розповідає співзасновник та директор «Надії» Валентин Лапицький про одного з мешканців центру.

Окрім місцевих, дах над головою у Центрі «Надія» знаходять і кримчани, які з певних причин не хочуть або не можуть повернутися на півострів. В основному це люди похилого віку, які втратили документи, або колишні в’язні, що відбували покарання на території материкової України до початку окупації Криму.

Валентин Лапицький, директор Центру «Надія» Фото: investigator.org.ua

Валентин Лапицький розповідає, що одразу після окупації до нього кожного тижня зверталось до десяти людей з Криму. В основному це були в’язні, що відбували своє покарання у виправних закладах в інших регіонах України. Після звільнення вони намагались перетнути адмінмежу, а якщо російські прикордонники забороняли їм в’їзд на півострів — залишались в Херсонській області.

Кримчани у скруті

Через 7 років після окупації в реабілітаційний центр продовжують майже кожного тижня потрапляти люди, доля яких пов’язана з Кримом. Валентин Лапицький каже, що менше половини кримчан після перебування в «Надії» повертаються на півострів. Більшість залишається у Херсоні — знаходять тут роботу та створюють сім’ї. Наразі в «Надії» таких мешканців двоє — Марина Георгіївна та Дмитро. Мешкають вони тут майже з перших днів відкриття реабілітаційного закладу.

Марина Георгіївна більшу частину життя прожила в Армянську. Коли 20 років тому вони з чоловіком знайшли постійну роботу в Херсонській області, то переїхали сюди, а в Криму лишились вже дорослі діти. До окупації Криму вона досить часто відвідувала родичів на півострові, але тепер такої змоги в неї більше немає.

«Поки ходив керченський потяг, — розповідає пані Марина, — я часто їздила до сім’ї. Потім в мене викрали документи та Крим було окуповано. Після 2014-го я жодного разу там не була. Зараз, якби була така можливість, я б провідала дітей, але жити на півострові я не хочу».

Марина Георгіївна, мешканка Центру «Надія» Фото: investigator.org.ua

Марина Георгіївна чи не найважливіша персона в реабілітаційному центрі. На самому початку його роботи шляхом відкритого голосування мешканців її обрали кухаркою. Так колишня будівельниця змінила шпатель на пательню.

Шеф-кухар не скаржиться — каже, в чоловічому колективі її поважають та обожнюють її борщ.

Дмитро, який наразі проходить реабілітацію в «Надії», родом із Джанкою. Ще перед окупацією Криму він був засуджений та відбував покарання у колонії за межами півострова. Після звільнення потрапити до Криму виявилось для Дмитра неможливим: Росія відмовляє колишнім в’язням у праві дістатись дому на окупованому нею півострові.

Сам Дмитро не може розповісти свою історію, адже страждає вадами слуху та мовлення.

«Він 8 років відбував покарання у виправній колонії за межами півострова, та за цей час відбулась окупація. Коли Дмитро спробував повернутися — йому сказали, що він більше не має кримської прописки, та заборонили в’їзд додому. Тоді він ладен був піти під кулі російських прикордонників, сварився з ними жестами, вони ж погрожували відкрити вогонь. Щось його стримало. Він повернувся до Херсона, поселився у нашому центрі та зараз навіть не думає про повернення на півострів», — розповів Валентин Лапицький,.

Скоріш за все Дмитро незабаром залишить центр — після закінчення карантину його готова прийняти Херсонська організація товариства людей з вадами слуху. Для Дмитра знайдуть роботу та нададуть кімнату у гуртожитку.

Соціальне непорозуміння

Зараз центр «Надія» функціонує майже виключно на кошти від пожертв, які збирають її фундатори. «Надіївці» опинились сам на сам з комунальними платежами. Наприкінці травня навіть виникла загроза відключення установи від електроенергії за борги, та силами волонтерів керівництву вдалося зібрати потрібну суму.

Фото: investigator.org.ua

Одна з співзасновниць «Надії», Римма Бараненко, каже, що проблеми з фінансуванням пов’язані з непорозумінням в департаменті соціального розвитку Херсонської обласної адміністрації.

«Кошти дійсно не надходили через карантин. Наскільки ми розуміємо, було призупинено всі виплати, та нас могли відключити від електроенергії. Багато речей ми не змогли виконати, наприклад дезінфекційні засоби купити», — розповіла Римма Бараненко.

В департаменті соціального розвитку нам повідоміли, що на функціонування центру в обласному бюджеті було виділено майже 400 тисяч гривень, та через пандемію платежі було заморожено і на сьогодні «Надія» фактично отримала лише мізерну частину цих коштів.

«На жаль, коронавірус вніс свої корективи і ця сума не могла бути сплачена, хоча на сьогоднішній день центру вже надано близько 27 тисяч гривень. Так як коштів в бюджеті було недостатньо, сума, якої потребує центр, виплачена не була», — каже директорка Департаменту соцзахисту Херсонської ОДА Наталія Чорненька.

Наталія Чорненька, директорка Департаменту соцзахисту Херсонської ОДА Фото: investigator.org.ua

У червні центр може отримати ще близько п’яти тисяч гривень для сплати комунальних платежів, та його керівництво має намір відмовитись від будь якої допомоги від влади.

Це рішення волонтери пояснюють тиском на центр, що виявився у раптовій перевірці з боку департаменту соцрозвитку Херсонської ОДА. Перевірка, як каже Наталія Чорненька, була викликана скаргою одного з колишніх мешканців закладу.

У центрі «Надія» зазначають: про перевірку їх повідомили проти ночі, не уточнивши склад та мету роботи комісії. Для демонстрації своєї відкритості для громадського контролю керівники Надії провели онлайн екскурсію закладом, доводячи, що приховувати їм нічого.

«Це був просто вибух відчаю відмовитись від фінансування, щоб більше не бути зав’язаними в якихось незрозумілих ситуаціях та знати, що ми можемо розраховувати тільки на себе. Центр створювався за волонтерські кошти він продовжує працювати за волонтерські кошти. Волонтери скинулись і не дозволили щоб нам відрізали світло, тому воно в нас зараз є», — аргументує своє рішення Римма Бараненко.

Римма Бараненко, співзасновниця Центру «Надія» Фото: investigator.org.ua

Треба відзначити, що обидві сторони не вбачають у ситуації конфлікту, називаючи її «прикрим непорозумінням» та наголошують: консенсус необхідно якнайшвидше знайти, адже і держава, і волонтери є союзниками в цій справі.

«Ми все рівно будемо зустрічатися, спілкуватися, комунікувати, знаходити точки дотику. Тому що справа то в нас одна», — зазначає Наталія Чорненька.

Нещодавно Центр журналістських розслідувань розповідав, як херсонські політики перед місцевими виборами фактично легалізували роздачу гречки пенсіонерам, посилаючись на подолання наслідків карантину. Жоден з них, натомість, не спромігся допомогти людям, що насправді потребують підтримки своїх більш успішних співвітчизників. Більш того, припинивши виплати, херсонські можновладці поставили єдиний центр допомоги безхатченкам в місті на межу закриття. Аби не волонтерська підтримка, 15 людей могли б знову опинитись на вулиці, яка, як їм уже здавалось, лишилась у минулому.

Якщо ви бажаєте допомогти роботі Центру, ви можете підтримати його пожертвами на карту Приватбанку 5363 5420 1245 5219.

Інформаційна агенція “Центр журналістських розслідувань”
Kyiv Kyiv Ukraine