Гуляйполе. Степная вольница под ежедневными обстрелами оккупантов

Юг
Фото: ЦЖР

До полномасштабного вторжения России о Гуляйполе даже в Украине в большинстве своем упоминали как родину Нестора Махно, анархиста, командующего Революционной повстанческой армией. Теперь Гуляйполе знают как прифронтовый городок, расположенный менее чем в десяти километрах от линии фронта, который ежедневно массированно обстреливают россияне. Около тысячи жителей Гуляйполя не хотят или не могут уехать в более безопасные места. Центр журналистских расследований побывал в Гуляйполе вместе с эвакуационной группой полиции.

Щодня росіяни атакують прифронтові території Василівського та Пологівського районів Запорізької області КАБами — керованими авіаційними бомбами, «Градами» та дронами-камікадзе. Щотижня екстрені служби повідомляють про руйнування будинків, пожежі та поранення цивільних людей. 

Вже за двадцять кілометрів до Гуляйполя чути вибухи. А на в’їзді в місто нас зустрічають вирви і зруйновані будинки.

«Ось по цьому місточку росіяни намагалися влучити: скинули сім керованих авібомб, але так і не влучили, зате «перепахали» все навкруги», — розповідає офіцер поліції Дмитро Молдаван. 

Разом із психологинею Вікторією Слотіною-Чорною та ювенальним поліцейським Костянтином Сидоренком він входить до складу евакуаційної групи Національної поліції. Щодня дві такі групи виїжджають у прифронтові населені пункти, щоб вивозити місцевих мешканців у більш безпечне місце. Багатьох доводиться вмовляти, адже жити під щоденними обстрілами наднебезпечно, та люди не хочуть полишати нажите добро.

Зруйновані будинки в Гуляйполі. Фото: ЦЖР

Якщо на в’їзді в Гуляйполе ще зустрічається вціліле житло, то чим ближче до центру, тим сильніше видно наслідки щоденних обстрілів. Майже на кожній вулиці є розбиті вщент будинки — і приватні, і багатоповерхівки. Прямо в центрі — величезні вирви від ракет і КАБів та руїни адмінбудівель.

На всіх будівлях пошкоджена покрівля, часто замість скла у вікнах фанера, або до стіни притулені дерев’яні щити. Чи встигають мешканці сховатися за тими щитами під час обстрілів, питання риторичне.

Зруйнований будинок в Гуляйполі. Фото: ЦЖР

Нерідко в дворах стоять покинуті посічені осколками авто. Колись вони були для власників буквально залізним аргументом відмови виїжджати з окупованої території. Мовляв, якщо стане зовсім страшно і неможливо жити — сядемо і виїдемо. Тепер автівки ржавіють під дощами.

Нескорений Шевченко в центрі Гуляйполя. Фото: ЦЖР

У центрі містечка збереглись головні туристичні принади Гуляйполя. Пам’ятник знаменитому отаману Нестору Махно, як і годиться нині, обкладений мішками з піском, а ще — у вишиванці. Яскравий Махно з прапорами на фоні руїн тепер сприймається не інакше як символ незламності.

Пам’ятник Нестору Махно в центрі Гуляйполя. Фото: ЦЖР

За кількасот метрів звідси розташована музей-садиба родини Махно, організований в будинку, де жив старший брат Нестора Карпо, теж учасник повстанського руху.

Наразі тут запустіння і абсолютна тиша, яка порушується тільки звуками вибухів. Заходити на подвір’я трохи лячно. Воно зруйноване під час обстрілу у жовтні 2023 року —  ворожий снаряд прилетів прямо у двір.

Музей-садиба родини Махно, Гуляйполе. Фото: ЦЖР

Тепер тут бур’ян, шматки шиферу, металеві уламки. Але гіпсовий пам’ятник авторства запорізького скульптора Владлена Дубініна цілий.

Пам’ятник Нестору Махно в музеї-садибі родини Махно, Гуляйполе. Фото: ЦЖР

Тримаються і металеві коні на паркані, цих тварин Нестор Махно обожнював, вважав їх символом степової вольниці.

Зруйнований двір музею родини Махно. Фото: ЦЖР

Поліцейські розповідають, що експонати музею встигли евакуювати, але сам двір, як і все містечко, невимовно шкода. Ми йдемо вулицею, під ногами тріщить бите скло. 

«Зараз складно упізнати, але отут був доглянутий сквер, а ось бачите — місце для поцілунків», — проводить екскурсію Гуляйполем Костянтин Сидоренко.

Місце для поцілунків у зруйнованому росіянами центрі Гуляйполя. Фото: ЦЖР

Він знає Гуляйполе найкраще з усього нашого екіпажу, адже мешкав у Пологах, що за пару десятків кілометрів звідси, тож приїздив у місто ще до війни і пам’ятає і людні вулиці, і жвавий базарчик, і упорядкований сквер.

Крім того, був тут на ротації, тобто, служив в місцевому відділенні поліції. Відділення поліції №1 Пологівського районного відділу ГУ Нацполіції в Запорізькій області не припинило роботу після повномасштабного вторгнення.

«Робимо майже все те ж, що і раніше, але є нюанс», — посміхається начальник підрозділу Олександр Гордієнко.

Олександр Гордієнко, начальник відділення поліції №1 Пологівського районного відділу ГУ Нацполіції у ЗАпорізькій області. Фото: ЦЖР

Нюанс чути добре: в день нашого приїзду обстрілюють більше околиці, але канонада не вщухає.

Поліцейські пригощають чаєм і печивом, щедро намазаним маслом «як у дитинстві», і розповідають про свою роботу. Одна з основних задач для них — документування злочинів окупантів, найчастіше, наслідків влучень у цивільні об’єкти та евакуація постраждалих.

«Якщо стає відомо про поранених, виїжджаємо за ними ще до закінчення обстрілу», — розповідає старший уповноважений сектору кримінальної поліції Владислав Бодня.

Владислав Бодня, старший уповноважений НПУ. Фото: ЦЖР

Поліцейські евакуюють мешканців і тоді, коли від будинків і цілих населених пунктів залишаються тільки руїни.

«Забирали літніх людей з-під обстрілів у Малинівці. Цивільному транспорту туди вже було їхати дуже небезпечно, тому ми вирушили на броньованому авто. Люди дякували, адже від їхніх будинків вже зовсім нічого не лишилося», — розповідає Ігор Козирєв, офіцер сектору превенції.

Ігор Козирєв, офіцер сектору превенції НПУ. Фото: ЦЖР

Виконують поліцейські відділення поліції №1 Пологівського відділу і звичну для правоохоронців роботу. Буває, що місцеві в стані алкогольного сп’яніння сідають за руль, буває, щось намагаються вкрасти. 

Олександр Гордієнко визнає, що злочинів тут вчиняють менше, а найбільше вражає взаємна підтримка, яку люди надають одне одному в критичних умовах: якщо раптом автівка десь зламається, то повз не проїде ніхто — зупиняються, питають чим допомогти.

Власне, таку підтримку відчувають всі. Ще дорогою до Гуляйполя зупиняємося біля невеликого магазину. 

«Тут найсмачніша кава, а власник пригощає військових безкоштовно», — «рекламують» торгівельну точку члени евакуаційного екіпажу. 

Пропоную власникові — енергійному чолов’язі поговорити «під запис».

«Та боже упасі, — відмахується він, спритно пробираючись між товаром. — Ось краще пригощайтеся кавою».

Кава дійсно смачна, а в самому магазині продають все — від білизни до генераторів. На закупи сюди приїздять мешканці всіх населених пунктів, розташованих поблизу. 

Але від Гуляйполя сюди близько 30 кілометрів — не наїздишся. То як же виживають мешканці напівзруйнованого міста.

Щоб зрозуміти це їдемо у місцевий пункт Незламності. Він розташований в підвалі багатоповерхового будинку і, на перший погляд, тут зібралося все населення містечка. За хвилину розуміємо, людей до сотні, але на контрасті з порожніми вулицями здається дуже багатолюдно.

Центр незламності — серце Гуляйполя. Тут можна обмінятися останніми новинами, прийняти гарячий душ, випрати білизну. Тут же можна отримати гуманітарну допомогу. Цього разу це пледи і ковдри.

В Центрі незламності можна випрати білизну. Фото: ЦЖР

У пункті незламності є навіть перукарня. Майстер пані Олена розповідає, що залишилася в місті, бо має літню немічну маму, за якою треба постійний догляд. А на питання як живе, знизує плечима: «Та як всі. Воду набираємо дощову, світло дає генератор, продукти можна купити на базарчику — хоч і небагато, але основні є. Але головне, що ми тут удома».

Пані Олена в Центрі Незламності. Фото: ЦЖР

Власне, оце «ми вдома» і є одна з двох головних причин, що тримають людей, які не виїжджають, у прифронтовій зоні. 

Чоловік в черзі за гуманітаркою на пропозиції поліцейських щодо виїзду відповідає відмовою, бо «ні на кого залишити собак і будинок». 

Жіночка, з подвір’я якої на всю вулицю пахне свіжою стравою, як причину залишатися наводить догляд за самотньою бабусею на сусідній вулиці. 

Всі місцеві вже в обличчя знають евакуаційну групу, мають номери телефонів, за якими можна звернутися за евакуацією, але наразі виїжджати не хочуть.

Інша причина, про яку люди говорять не менше, невизначене майбутнє тих, хто виїжджає. Здебільшого в прифронтовій зоні залишилися пенсіонери чи люди передпенсійного віку. Тут вони мають своє житло, город, запаси. Влада забезпечує паливом, волонтери завозять гуманітарку. 

У більш безпечному місці всі ці люди не матимуть нічого, а на пенсію та допомогу ВПО не проживеш.

«А що обстріли? Люди звикають до всього, та і повністю безпечного місця в Україні зараз мабуть і немає. Якщо судилося померти, то хай краще вдома» — ось головний «аргумент» майже всіх мешканців, що залишаються жити під обстрілами.

«Здебільшого, всі, хто хотів виїхати, це вже зробили. Проте наша задача — вивезти в безпечне місце максимальну кількість мешканців, тому продовжуємо евакуаційні місії», — розповідає Вікторія Слотіна-Чорна. 

Цього разу евакуаційна автівка повернулася з Гуляйполя без пасажирів. За інформацією Анни Ткаченко, начальниці відділу комунікації главку Нацполції в Запорізькій області за січень 2024 року поліцейськими до безпечних районів евакуйовано 22 особи. А за минулий рік за допомоги правоохоронців евакуювали 446 мешканців Василівського та Пологівського районів.