- Центр журналістських розслідувань - https://investigator.org.ua/ua -

Людмила Костюк: «Найгірше з поміж окупантів з людьми поводились «днрівці»

Людмила Костюк

Кочубеївська сільська територіальна громада Бериславського району зараз є єдиною на Херсонщині, повністю звільненою від російських загарбників. Остаточно вони пішли з неї ще наприкінці березня після двотижневого «панування» в місцевих селах. У деякі з них почали повертатися люди. Попри це, в деяких селах перебувати досі небезпечно: частина з них розташована в так званій «сірій зоні» поблизу лінії фронту. 

До повномасштабного вторгнення росії Кочубеївська громада була знаною як на Херсонщині, так і за її межами. Вона найпершою на півдні стала на шлях децентралізації: громада створена влітку 2015 року шляхом добровільного об’єднання чотирьох сільських рад колишнього Високопільського району. Попри свою віддаленість від обласного центру і головних автомагістралей до неї активно їздили переймати досвід з інших громад. Проте все змінилось після 24 лютого, коли сюди прийшли російскі окупанти.

Яким було життя громади в період окупації? Наскільки жорстоко поводили себе там російські загарбники? Чим живе громада після звільнення? Про це Центру журналістських розслідувань розповіла голова Кочубеївської ТГ Людмила КОСТЮК.

«Окупанти напивалися і робили все, що хотіли»

ЦЖР: Коли в вашу громаду зайшли окупанти і яка ситуація сьогодні, чи залишились у вас ще не звільнені  села? 

Людмила Костюк: У перші два наші населені пункти вони зайшли 10 березня ввечері. З наступного дня вони пішли на Орлове, там був бій. Починаючи з 13 березня пішли далі по громаді. По умовній лінії були як окуповані села,  так і ті, що не були в окупації. 

Загалом окупація нашої громади тривала 2 тижні. Десь із 25 березня почали звільняти наші села. А 28 березня наші хлопці зайшли в Кочубеївку. Повністю громаду від окупантів звільнили в кінці березня. Але насправді в нас не все так добре, бо є населені пункти, в яких досі тривають обстріли. Це так звана сіра зона. Там небезпечно знаходитися, бо вона дуже близько до лінії фронту. Але скрізь ми під контролем ЗСУ.

Кочубеевская сельская

Кочубеївська сільська територіальна громада Бериславського району Фото: Олег Батурін

ЦЖР: Наскільки жорстокою була у вас окупація, які тут були правила в ті два тижні? Чи були з боку окупантів якісь репресивні дії проти місцевих жителів?

Людмила Костюк: В Орловому наші військові зустріли їх боєм, тому вони дуже злі туди зайшли. Зібрали чоловіче населення громади, випитували, хто це все організував, випитували, де староста. Ніхто нікого не видав. Після цього вони вийшли з Орлового. 

Були населені пункти, які вони проїжджали повз, не зупиняючись. Але чим далі вони просувалися, з кожним днем поводилися зухваліше. Почали пити. Заходили в кожний двір, дивилися паспорти, у чоловіків — військові квитки. Перевіряли телефони. Потім, як нап’ються, робили вже все, що хотіли. Продукти в когось забирали. Деякі ще просили, інші ж просто відбирали силою – залежно від настрою. Потім почали золото знімати, більш цінні речі, тягнули килими, оргтехніку. В усіх наших бюджетних установах знищили і розікрали всю оргтехніку. 

Потім, як ми зрозуміли, в них була ротація. Зайшли ті, хто називав себе російською регулярною армією. І знову було те саме — подвірні обходи, комендантська година, вимога носити білі пов’язки на руках. Якщо білої пов’язки немає, казали, що будуть одразу стріляти. Окремо переписували чоловіче населення: який вік, професія.

ЦЖР: Чи були факти викрадення людей, чи тримали когось в полоні з вашої громади?

Людмила Костюк: Намагання були. Одного учасника АТО зв’язали і кинули «на підвал», але він втік. 

На відміну від інших громад, ми відносно короткий термін були під окупацією — 2 тижні. Тож вони просто не встигли проявити себе. Та й не такі вони ще злі тоді були. Сподівалися, мабуть, що підуть далі, як вони говорили, «на Кривий Ріг». Коли ж місцеві їм сказали, що він 120 кілометрів довжиною, росіяни самі сказали: «Вот тут мы и поляжем». 

Вони абсолютно не розуміли, де вони. Одні казали, що в них контракт вже закінчився. Жалілися, що їх нібито сюди на два тижні відправили. Ті, хто були найманцями в Сирії, теж жалилися. Говорили, що в Сирії було набагато легше. Вели себе зухвало, вважали, що мають право встановлювати тут свої порядки. Але з іншого боку, в них був постійний страх. Навіть коли були обстріли, наші люди не боялися так, як боялися вони.

«Український прапор у селі зняли «днрівці»

ЦЖР: Розкажіть про російських військових, які до вас заходили. Як вони виглядали? 

Людмила Костюк: З їхніх слів, були «днрівці» і були з Полтавської області. Був один з позивним «Полтава». Про одного «днрівця» говорили, що його з роботи забрали, що він навіть і не знав про війну. Виглядали вони бідненько. Коли за тиждень прийшли росіяни, вони вже виглядали солідніше. 

ЦЖР: Чи відрізнялося ставлення до місцевих у «днрівців» і регулярної російської армії?

Людмила Костюк: Як це не дивно, гірше ставилися «днрівці». Як вони говорили, «мы тут 8 лет воюем, а вы — дороги строите, все дома с ремонтами». Це їм не подобалося. 

Відношення ж росіян було більш спокійним. Коли вони зайшли, якщо можна так сказати, в нас стало трохи спокійніше. Хоча всі місцеві жителі намагалися зранку зробити свої справи, а потім село ставало порожнім. Всі сиділи по домівках, бо страшно було виходити. Ми не знали, що росіяни будуть робити.

Кочубеевская сельская

Кочубеївська сільська територіальна громада Бериславського району Фото: Олег Батурін

ЦЖР: Тобто, окуповували село саме «днрівці»?

Людмила Костюк: Я так зрозуміла, що політика у них була така: спочатку заходять «днрівці». Вони ведуть себе нахабно, роблять що хочуть, наводять страх на жителів. А через тиждень приходить російська армія, яка каже, що до тих не має жодного відношення. Російські військові так і говорили, що не знають, навіщо тих «днрівців» сюди засилають, і що вони засуджують їхню поведінку. 

Російські військові нам сказали, що заберуть «днрівців» з нашої Кочубеївки. І, дійсно, «камазами» вивезли їх у віддалені села. Коли їх тут не стало, ситуація стала спокійніша. Може, якісь люди і подумали: от прийшли росіяни, навели порядок, стало спокійніше. Але, думаю, це в них така в них тактика, як добрий і злий поліцейський.

Державний прапор у селі зняли «днрівці». Коли я прийшла сюди, він валявся на землі. І знаєте, я коли це згадую… Я думала, що вже не буду плакати. Зовсім інше ставлення тепер до наших державних символів. Раніше ми звикли, що коли гімн грає на урочистостях, то піднімають прапор. Ми не пропускали це через себе. А зараз, коли грає гімн, неможливо стриматися. 

Коли я тоді побачила знятий прапор, я сказала їм, що підніму його. Мені дозволили. Я забрала той прапор, він зі мною. Потім ми знову вивісили прапори, а той не змогли. Я його складеним так з собою ношу, як символ перемоги. Настільки це дорого і це страшно, коли на твоїй землі таке роблять. Хоча самі вони казали: «Мы флаги не снимаем». Але прапор наш валявся.

ЦЖР: Хто переважно був у селі — етнічні росіяни?

Людмила Костюк: Бурятів багато, Забайкалья багато. В них запитували, чому вони тут? Вони нічого не знали. Казали: або ваші – наших, або наші — ваших.

ЦЖР: Чеченців не було?

Людмила Костюк: Ні.

ЦЖР: Російські окупанти захопили будівлю вашої сільської ради. Тут був їхній штаб?

Людмила Костюк: Так, тут був штаб. Вони поряд проживали. Шукали документи.

«Якщо ми не знайдемо «нацистів» – будете жити спокійно»

ЦЖР: Чи були в вашій громаді люди, які вітали окупацію? Чи були ті, хто йшов на співпрацю?

Людмила Костюк: Був один, мешканець сусіднього села. Перед війною він жив в іншому селі, але привів їх сюди. Його затримали, коли тут ще були російські окупанти. Зробили це самі місцеві жителі. Скрутили його, бо розуміли, що це саме він приводить росіян польовими дорогами, які знають тільки місцеві. 

Це був найбільш кричущий випадок. Цей чоловік сприяв окупації і тому, що окупанти так швидко до нас дійшли. В особистому ж спілкуванні мені ніхто не висловлював їм підтримку. Тих, хто відкрито підтримує цю війну, немає. 

Людмила Костюк

Людмила Костюк, голова Кочубеївській сільської територіальної громади Фото: Олег Батурін

ЦЖР: Коли російські окупанти зайшли в село, що вони розповідали місцевим, якою була їхня риторика? Вони взагалі розуміли, де вони і за що воюють?

Людмила Костюк: Зі мною як з головою громади росіяни проводили бесіду. Особисто мені сказали, що вони приїхали всіх відфільтрувати. Мовляв, якщо у нас не виявиться нацистів, то будемо собі далі жити спокійно. Говорили: це ваша земля, нам вона не потрібна. Це казали представники російської армії. 

Запитували, які у нас є новини про війну, бо вони нічого не знали. Я теж просила їх розповісти, бо в нас тоді навіть світла не було. І я була шокована, коли розмовляла з російським військовим, який сам був лікарем і справляв враження інтелігентної людини. «Вы не переживайте, немножко потерпите. Во Львове уже временное правительство. Наше руководство по всем пунктам уже договорилось, еще один пункт, еще какая-то неделька, и мы вас освободим», – казав він. Я так розумiю, їм саме так усе розповідали. Ніхто з них точно не хотів помирати, всі вони казали, що хочуть повернутися додому і що все це їм не потрібно.

«Вся наша робота була спрямована на перемогу»

ЦЖР: Як сильно громада — сама Кочубеївка і навколишні села — постраждали від обстрілів? Наскільки серйозно постраждала інфраструктура, будинки, підприємства?

Людмила Костюк: У нас пошкоджені і заклади освіти, і лікарня, і житлові будинки. Сільрада у більш менш нормальному стані, не враховуючи знищених вікон, дверей і оргтехніки. Загалом у нас близько 200 будинків по громаді отримали пошкодження різного ступеню. Є й такі, що не підлягають відновленню.

ЦЖР: Скільки людей з громади виїхали і чи повертаються вони зараз? Яка загалом соціальна ситуація, чи виплачуються зарплати? Чи зможете ви з 1 вересня відновити навчання в школах?

Людмила Костюк: В найбільш складний період відсотків 60 виїхало. Громада наша невеличка — 3 тисячі населення. В певний період залишилося приблизно 1100. На сьогодні нас десь тисячі півтори. Люди потихеньку повертаються з-за кордону, повертаються з дітьми.

Звичайно, в мене є побоювання. Ми й так невелика громада, а тут ще й стільки виїхало молоді. Залишилося приблизно 70 дітей. Що буде далі? Які в нас перспективи? Хоча війна ще триває, ми вже про це думаємо. 

Кочубеевская сельская

Кочубеївська сільська територіальна громада Бериславського району Фото: Олег Батурін

З іншого боку, з сіл, які зараз звільняються, приїжджають до нас. Люди запитують, чи можливо в нас знайти роботу, чи можливо купити будинок. Хтось немає фінансових можливостей виїхати далі, а хтось все життя в селі прожив, і їм тут зручніше. Запитують про роботу й ті, хто виїхав: якщо повернуся, чи буде мені, де працювати? Але зараз дуже складно на ці питання відповісти, ситуація змінюється щохвилини.

Ще вчора зранку ми говорили з нашими освітянами. Час плине швидко, а в нас одна школа зруйнована, інша знаходиться під обстрілами. Тобто відновити навчання фактично неможливо. В нас є школи в спокійних селах, одна в мирний час призупинила роботу. Можливо, відновимо там. Але вчора знову обстріл, прилетіло. Тому зараз ми про це просто не думаємо. На сьогодні я бачу тільки один варіант — відновлення дистанційного навчання, бо це питання безпеки дітей. 

Медичні послуги надає центр первинної медичної допомоги. Дуже мало медичних працівників залишилося, але з тією кількістю населення, що залишилася, вони справляються. Допомагають нам сусідні громади. Дніпропетровська область, Карпівська громада надала стоматолога, він безкоштовно надає допомогу нашим людям. Ми прикріплені до Кривого Рогу, там надається вторинна і третинна допомога.

Що стосується виїзду людей під час окупації, то з деяких сіл дуже багато повиїжджало. В одному селі до війни жило 600-700 чоловік, а зараз до 40. Там постійні обстріли «градами», «смерчами». Люди бояться повертатися. Де спокійніше, люди відразу повертаються. Буває, що 2-3 дні побули і знову виїжджають, бо страшно залишатися.

ЦЖР: Чи підтримує з вами діалог обласна влада? Коли була окупація, чи говорили вам, що потрібно робити? Бо багато голів громад кажуть, що не знали, як їм бути. Чи давали вам якісь інструкції?

Людмила Костюк: Особисто в мене не було жодних інструкцій. Починаючи з 24 лютого ми фактично перебували в інформаційному вакуумі. Ми не знали, що робити. Потім просто з головами Бериславського району кожного ранку скидали один одному в групу, в кого яка ситуація. Багато було таких речей, які не можна поки озвучити. Часто я сама думаю, а що ми робили весь цей час, бо в нас не було ні дня, ні ночі. Вся наша робота була спрямована на перемогу. 

ЦЖР: Тобто, ви діяли на власний розсуд без жодних вказівок?

Людмила Костюк: Так.

ЦЖР: Чи була допомога в евакуації людей?

Людмила Костюк: Евакуація в нас була організована вже після звільнення. До того ми не вірили, що сюди хтось прийде. 

З 11 березня у нас пропало світло, не було зв’язку. Я не виключаю, що зі мною намагалися зв’язатися, але фізично це було неможливо зробити. Щоби зателефонувати, потрібно було лізти на горище, і раз на три дні, якщо пощастить, можна було додзвонитися. Старостам сказала, що жива і цього тоді було достатньо. Так ми працювали. 

Першими з нами на зв’язок вийшли криворожани. Після цього вже пішла комунікація з обласною владою. На сьогодні я з заступником голови ХОДА більше працюю, і з Бериславською райдержадміністрацією. Через них ми цей зв’язок тримаємо. Військова адміністрація Кривого Рогу і наша на своєму рівні вирішують питання. Зараз без підтримки саме Кривого Рогу нам було б дуже важко.

ЦЖР: Чим саме Кривий Ріг допомагає?

Людмила Костюк: Перша проблема — електропостачання. Було багато зруйновано електроопор. За цей час дуже самоорганізувалися місцеві мешканці. Самі люди, а де можливо й електрики, все лагодять. Де була необхідна спеціальна техніка, допомагав Кривий Ріг. На відновлення електропостачання десь 2 тижні пішло. Вони нам надавали генератори. Підключали наші башти, щоб була вода. Почала перша гуманітарка надходити, медикаменти. Потім вже почали вирішувати питання виплати пенсій через «Укрпошту». Нашим пенсіонерам почали її завозити. Але тут є свої нюанси, бо в деякі населені пункти нікого не пускають. 

Що стосується зарплат, то, скажу чесно, ми десь з другої половини квітня тільки почали цим займатися. Бо трошки було не до того. В окупації гроші не особливо допоможуть вижити. Головне – добрі сусіди, родичі, друзі. І город. 

Кочубеевская сельская

Кочубеївська сільська територіальна громада Бериславського району Фото: Олег Батурін

Потрібно було займатись іншим: техніка у нас була пошкоджена, спеціалістів не залишилось: хтось виїхав, хтось опинився на окупованій території. Поки ми все це відновили, состикували… Але проплати вже пішли. Звичайно, ми розуміємо, зараз війна, і вони не йдуть так швидко, як хотілось би, є затримки — 10 днів. Ми чекаємо.

ЦЖР: Фермери ваші посіялись? Чи буде врожай цього року?

Людмила Костюк: Ми боїмося про це говорити. Де спокійніше, сіяли в основному соняшник. Щодо озимих не знаю, що зберуть. Де тихіше – там хлопці зберуть. Ви ж бачите, що вони б’ють прицільно по полям. Не перший випадок, коли горять поля. Є такі, де взагалі збирати не будуть, тому що в будь-який момент можуть обстріляти. Там врожай і залишиться.

ЦЖР: Як у вас зараз налагоджується життя? Чи працюють магазини, чи є можливість придбати товари першої необхідності чи можна розраховувати тільки на гуманітарну допомогу?

Людмила Костюк: Не по всіх селах, але починають. У нас в Кочубеївці всередині червня почав працювати магазин. А в сусідньому селі підприємці бояться. Але за рахунок гуманітарки, за рахунок того, що ми маємо виїзд на підконтрольну українську територію, люди виживають. 

Хтось їде, дзвонить усім, розпитує, що купити, що привезти, що передати? Хліб завозить Інгулецький хлібокомбінат, але знову ж таки не до всіх населених пунктів. Але люди гуртуються, десь старости роздають. Все індивідуально, в кожному населеному пункті.

Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки «Лабораторії журналістики суспільного інтересу» та IWM.