1.0Центр журналістських розслідуваньhttps://investigator.org.ua/uaedvpkhttps://investigator.org.ua/ua/author/karaivan/rich600338<blockquote class="wp-embedded-content" data-secret="lj65EPIwdu"><a href="https://investigator.org.ua/ua/blogs/208646/">Контекст</a></blockquote><iframe sandbox="allow-scripts" security="restricted" src="https://investigator.org.ua/ua/blogs/208646/embed/#?secret=lj65EPIwdu" width="600" height="338" title="“Контекст” — Центр журналістських розслідувань" data-secret="lj65EPIwdu" frameborder="0" marginwidth="0" marginheight="0" scrolling="no" class="wp-embedded-content"></iframe><script type="text/javascript"> /*! This file is auto-generated */ !function(c,d){"use strict";var e=!1,o=!1;if(d.querySelector)if(c.addEventListener)e=!0;if(c.wp=c.wp||{},c.wp.receiveEmbedMessage);else if(c.wp.receiveEmbedMessage=function(e){var t=e.data;if(!t);else if(!(t.secret||t.message||t.value));else if(/[^a-zA-Z0-9]/.test(t.secret));else{for(var r,s,a,i=d.querySelectorAll('iframe[data-secret="'+t.secret+'"]'),n=d.querySelectorAll('blockquote[data-secret="'+t.secret+'"]'),o=new RegExp("^https?:$","i"),l=0;l<n.length;l++)n[l].style.display="none";for(l=0;l<i.length;l++)if(r=i[l],e.source!==r.contentWindow);else{if(r.removeAttribute("style"),"height"===t.message){if(1e3<(s=parseInt(t.value,10)))s=1e3;else if(~~s<200)s=200;r.height=s}if("link"===t.message)if(s=d.createElement("a"),a=d.createElement("a"),s.href=r.getAttribute("src"),a.href=t.value,!o.test(a.protocol));else if(a.host===s.host)if(d.activeElement===r)c.top.location.href=t.value}}},e)c.addEventListener("message",c.wp.receiveEmbedMessage,!1),d.addEventListener("DOMContentLoaded",t,!1),c.addEventListener("load",t,!1);function t(){if(o);else{o=!0;for(var e,t,r,s=-1!==navigator.appVersion.indexOf("MSIE 10"),a=!!navigator.userAgent.match(/Trident.*rv:11\./),i=d.querySelectorAll("iframe.wp-embedded-content"),n=0;n<i.length;n++){if(!(r=(t=i[n]).getAttribute("data-secret")))r=Math.random().toString(36).substr(2,10),t.src+="#?secret="+r,t.setAttribute("data-secret",r);if(s||a)(e=t.cloneNode(!0)).removeAttribute("security"),t.parentNode.replaceChild(e,t);t.contentWindow.postMessage({message:"ready",secret:r},"*")}}}}(window,document); </script> https://investigator.org.ua/wp-content/uploads/2016/05/sergey_raxmanin.png309302«Про небіжчиків або добре, або нічого». «Мета виправдовує засоби».  Постійно натрапляв на згадування двох загальновідомих цитат, читаючи численні тексти/коментарі про вбивство/воскресіння Бабченка.  Перший афоризм активно експлуатувався після повідомлення про загибель Аркадія, — як обґрунтування для критики тих, хто дозволяв собі не надто приємні слова на його адресу. Другий став популярним після знаменитого брифінгу в СБУ — як аргумент у суперечці з тими, хто сумнівався в доцільності інсценування вбивства. Мовляв, ніщо не має значення, коли йдеться про життя людини.  Я теж противник хули на адресу покійних. І не ставлю під сумнів незаперечну цінність людського життя. Мова про інше. Про сущу дрібницю: вислови, які слугували багатьом такою собі опорою в суперечках, наводилися некоректно.  «Про мертвих або добре, або нічого, крім правди», — так насправді стверджував ефор, філософ і поет Хілон Спартанський, чий вислів був увічнений у книжці історика Діогена Лаертського. «Якщо мета — порятунок душі, то мета виправдовує засоби», — саме так формулював свою думку святий Ігнатій де Лойола, творець легендарного Ордену єзуїтів. Про що я? Про важливість контексту. Про бережливе ставлення до смислу. Про недопустимість спотворень. Про небезпеку вільної інтерпретації, навмисного «редагування» фактів та обставин.  У «справі Бабченка» поки що надто мало контексту і занадто багато інтерпретацій. Надто мало правди для серйозних узагальнень. Але достатньо для проміжних висновків. Для спроби відповісти на деякі запитання.  Наскільки обґрунтованою, допустимою та коректною була добровільна згода Аркадія брати участь у спецоперації СБУ? Для мене це запитання — риторичне. Йому загрожували — давно й неодноразово, анонімно і публічно, відомі персонажі і безіменні недоброзичливці. У нього були обґрунтовані причини остерігатися за життя, життя близьких і власне. У нього не було вагомих підстав не довіряти працівникам спецслужби, які на нього вийшли (хоча згоду виконувати роль «живця» він дав не зразу, в чому відверто зізнався).  У нього не було й не могло бути повної інформації про реальний рівень загрози, про справжню мету спецоперації, про всі її деталі (і це він теж визнав). У нього не було іншої можливості убезпечити своє життя. У нього не було моральних причин відмовити у співпраці спецслужбі держави, яка надала йому притулок, людям, котрі пообіцяли йому захист. Будь-якому моралісту, який критикує Бабченка, пропоную перечитати ці аргументи і спрогнозувати, як би він вчинив, опинившись у становищі Бабченка. Нічого принизливого, ганебного, аморального, на моє глибоке переконання, Аркадій не вчинив.  Чи була обґрунтованою, допустимою й коректною така спецоперація СБУ?  Аргумент, який наводять безліч осіб, включно з офіційними: «Якщо йдеться про порятунок людського життя, допустимі будь-які засоби!» — на перший погляд, виглядає забійним. Але тільки на перший погляд. Бо якби йшлося лише про порятунок людського життя, можна було б, наприклад, просто вивезти людину в безпечне місце. Або заздалегідь затримати кілера й організатора.  Однак у цьому конкретному випадку саме про безпосередній порятунок життя не йшлося, — оскільки виконавець (якщо вірити СБУ й ГПУ) був підставним. А успішне запобігання припустимому замовленню не вберігає Бабченка від нових можливих замовлень. Про що вже говорять вголос, у тому числі й він сам. Понад те, якщо погодитися з офіційною версією, що вбивство справді організовували «з Москви», то зрив замовлення — ляпас замовникам. І там може виникнути бажання все-таки довести справу до кінця. Знайти нового організатора і нового виконавця.  А отже, основною метою (або, як мінімум, однією з основних цілей) імітації вбивства мало стати отримання додаткової інформації, наприклад документування контакту «виконавець—організатор» або (що набагато важливіше) контакту «організатор—замовник». У такому разі мета виправдовувала б засоби. Вона б не рятувала наші душі, за заповітом Ігнатія де Лойоли. Але вберігала б їх від отруєння черговою ін'єкцією недовіри до вітчизняних охоронників права, блюстителів порядку та лицарів плаща. І надавала б світу переконливий доказ продовження злочинного втручання РФ у життя і смерть жителів України. Плануючи таку спецоперацію, відповідні служби та вище керівництво країни (посвячене в їхні плани) зобов'язані враховувати дві обставини.  По-перше. Інсценування вбивств — досить поширена практика у світі взагалі і в Україні, зокрема, де проведення таких операцій дозволене 271 статтею Кримінального процесуального кодексу, про що, наприклад, докладно написала журналістка Ольга Худецька. Але чимала частина таких операцій (наскільки відомо), всупереч очікуванням, не приводила до бажаних наслідків. Найвідоміший «облом» — «убивство» одеського адвоката Погорєлого. Кілерів і організатора взяли понад два роки тому, гучно і яскраво відзвітували перед усією країною про незаперечні докази. Всі затримані — на волі, судові засідання тривають. Можна нарікати на можливу неповороткість прокурорів або гіпотетичну «зарядженість» суду. Я про інше, — зважуючись на таку спецоперацію та знаючи про цю сумну практику, організатори інсценування мали:  а) бути впевненими, що в них немає іншого способу отримати необхідні відомості;  б) розраховувати на залізобетонну якість отримуваних доказів.  Певна річ, прорахувати це зі стовідсотковою ймовірністю — неможливо. Але зважити всі подальші ризики було необхідно.  Оскільки, і це по-друге, реакція на новину про смерть відомого журналіста, публічного активного критика Кремля, медійну персону мала викликати резонанс. У тому числі міжнародний. На таку трагедію могли зреагувати відомі політики й авторитетні організації за кордоном. Що й сталося. Щоб шановані коментатори не почувалися мимоволі пошитими в дурні, щоб таке не посилило міжнародну недовіру до українських правоохоронців, української влади, української держави, годилося зразу після заяви про спецопераціюоперативно надати переконливі докази того, що:  — не було іншого способу роздобути необхідні відомості;  — відомості отримані і слугують вагомим доказом підготовки злочину;  — відомості вказують на пряму причетність Росії до підготовки злочину.  Чого, на жаль, не сталося. Тільки зафіксований очевидний зв'язок між Кремлем та можливим замовним убивством, а також нібито підготовкою інших злочинів міг виправдати таку операцію в очах міжнародної спільноти, провідних держав і авторитетних інституцій. Якщо Україна все ще розраховує на їхню підтримку. Чи думав про це Петро Олексійович, благословляючи спецоперацію?  Поки що все має сумний вигляд. Є слова про список із 30 потенційних жертв замовних убивств, нібито отриманий післяінсценованого вбивства. Є заява обвинуваченого в організації замаху громадянина Германа про те, що такий список існує, але він сам передав його українським контррозвідникам. І, якщо я правильно розумію його трохи недоладні показання, цей список він передав до зрежисованого «вбивства» Бабченка. Припустімо, я неправильно зрозумів його слова. Чи, припустімо, Герман бреше. Але інформації занадто мало для точних висновків. А неузгодженостей надто багато, щоб не ставити запитань.  Жоден із опитаних (чинних і колишніх) працівників спецслужб ніколи не мав справи з випадками такого «оптового» замовлення на відстріл. 30? Не одну людину збентежила ця цифра.  Переконливих доказів прямої причетності російських спецслужб і російської влади поки що немає. На брифінгу 30 травня генпрокурор Юрій Луценко заявив: «За попередніми даними слідства, є велика ймовірність російської версії замовника…» За попередніми даними? Велика ймовірність? Чи не малувато для підсумків такої складної гри? Можливо, годилося почекати, доки попереднє стане остаточним, а ймовірність перетвориться на переконаність? І тоді вже вголос промовляти слово «Росія»? Причому голова СБУ, на відміну від керівника ГПУ, прямо заявив про причетність російських спецслужб. Згадав Росію й президент.  Якщо забійних доказів причетності Москви не нададуть, не тільки в Росії буде зайвий аргумент обвинувачувати Україну в організованій державою брехні, а й у «наших західних партнерів» буде зайвий привід Україні не довіряти.  Через добу теоретичний замовник можливих політичних убивств начебто отримав ім'я та прізвище. Начебто, — бо в залі суду обвинувачений в організації замаху на Бабченка Борис Герман заявив, що існує такий собі «В'ячеслав Пивоварник (…) Він працює в особистому фонді Путіна і займається організацією безчинств в Україні, відповідає за теракти на наступних виборах президента». А ще згадав про список із 30 потенційних жертв. Але не згадав, від кого він отримав ці імена. Від Пивоварника? Чи ні?  Ресурс The Bell оперативно знайшов інформацію на бізнесмена В'ячеслава Пивоварника, випускника КПІ, людину, опосередковано пов'язану з двома одіозними російськими персонажами — нині покійним генералом Леонідом Шершневим та нинішнім очільником «Роскосмоса» Дмитром Рогозіним. Але чи той це Пивоварник? Чи справді він пов'язаний із Германом? Чи має стосунок до «списку 30-ти»? І чи є такий список насправді? Якщо все, що відомо слідству про потенційного замовника, — показання Германа, то в чому глибинний сенс спецоперації? Чи володіє слідство прямими докази зв'язку між Пивоварником та Германом і прямою причетністю обох до планованих злочинів?  Хочеться вірити, що докази будуть. Що СБУ й ГПУ нас нарешті приємно здивують. Дай Боже. Але поки що, спираючись на наявні факти, немає підстав говорити про «блискучу спецоперацію».  Відео, відверто кажучи, ні про що. Дивна публічна поява потенційного кілера Цимбалюка й така ж дивна реакція на його одкровення з боку СБУ. Заява волонтера Шовкошитного, що не СБУ вийшла на виконавця, а сам виконавець — його друг Цимбалюк — прийшов у СБУ. Про «блиск» поки що говорити остерігся б.  А чи є підстави говорити про абсолютну імітацію справи, про її повне інсценування?  Поки що теж немає.  І умовний організатор Герман, і умовний виконавець Цимбалюк поки що не заперечують самого факту «замовлення» Бабченка.  Певна зовнішня водевільність двох головних фігурантів когось бентежить, але теж нічого не доводить і нічого не спростовує. Те, що нервовий дядько, син легендарного цеховика і чернець-правосек не відповідають чиїмсь кіношним уявленням про образи організатора й виконавця вбивства або таємного агента спецслужби, — не аргумент. Різне буває. Слова Германа про його роботу на українську контррозвідку теж можуть виявитися не такою вже єрессю: людина котрий рік зброєю торгує...  Стосовно ролі Германа можливі, як мінімум, три версії.  Перша. Він справді міг бути завербований російською спецслужбою, але вербувальник міг під'їхати до нього під виглядом українського контррозвідника. Це називається «вербуванням під чужим прапором». Людина могла пред'явити йому липове посвідчення й запропонувати працювати на органи. Наприклад, в обмін на усунення його проблем із законом. Герман, у якого такі проблеми є і який (за певною інформацією) контактував з СБУ й раніше, міг повірити і піти на вербування. І ФСБ його вела, використовуючи втемну. Схема складна, але можлива. Два працівники СБУ (колишній і чинний) мені про таке розповідали.  Друга. Германа цілком могла безпосередньо завербувати російська спецслужба. Він мав широке коло знайомств і в Росії (наприклад, тісні контакти його родини з Семеном («Севою») Могилевичем — секрет Полішинеля), і в Україні, тож, теоретично, та ж ФСБ мала і можливість, і підстави його використовувати.  Третя. Герман міг справді працювати й на контррозвідку. Те, що контррозвідники самі з СБУ, нічого не спростовує. У цьому департаменті є люди, яких трохи напружує відомче сусідство з колегами, зайнятими не так боротьбою із загрозами нацбезпеці, як екстремальними формами комерційної діяльності. І «контрики» могли завербувати Германа (знаючи про його зв'язки в Москві), не ставлячи до відома колег з інших департаментів.  Будемо чекати. Стійке відчуття, що дивовижних новин і дивних фактів буде ще багато. І, доки вони не складуться у струнку картину, говорити про «перемоги» чи «зради» зарано. Джерело: DT.UA