У Криму з’являється все більше людей, яких Росія боїться

Блоги

Говорити про особисте для юристки Української Гельсінської спілки з прав людини кримчанки Дар’ї Свиридової – це майже вихід із зони комфорту. Швидше Даша із захватом розповідатиме про досягнення своїх колег, про сміливість кримчан, які на окупованому півострові відстоюють своє право бути українськими громадянами, аніж про свою вкрай потрібну правозахисну діяльність.

Напрочуд чутлива, безкомпромісна в захисті прав людини, кримчанка на 200 відсотків – такою я відкрила для себе Дар’ю Свиридову.

Центр інформації про права людини

– Дашо, перепрошую, якщо торкатимуся чутливих для тебе тем…

– Не хвилюйся, я тоді скажу «ні».

– Чи могла б ти пригадати, з чого почалася твоя історія кримчанки, яка стала свідком окупації Криму?

– Я не можу сказати, що це був якийсь конкретний день. Усе як страшний сон. Як кіно, яке не про мене. Навіть не пригадую, коли прийняла рішення залишити Крим. Швидше за все, це було напередодні так званого «референдуму». Я поїхала до батьків, яких на той час уже довго не бачила через усі ці події, сказала, щоб не хвилювалися та що, сподіваюсь, скоро повернуся. Але вийшло надовше…

Це важка для мене тема. Не можу сказати, що залишила Крим. Таке відчуття, що живу двома паралельними життями. Може, це неправильно. Може, це посттравматичний синдром переселенців, але частиною серця я живу там. І це допомагає в роботі й водночас заважає. Хоча… все, що пов’язано з Кримом, мені важко назвати роботою.

Я не почуваюся внутрішньо переміщеною особою. От серйозно. Зізнаюся, спочатку в Києві непросто було адаптуватися… через холод, – усміхається Даша. – Я ж кримчанка, навіть більше – жила в Ялті. Це гарне літнє місто. А в Києві постійно холодно… Я навіть якийсь час не купувала теплі речі, бо гадала, що ось цю зиму зимуватиму вдома, в Криму.

Але якось одного дня їхала в машині столицею й зловила себе на думці, що в Києві дуже комфортно. Нарешті! Це були думки вдячності місту за те, що воно прийняло мене та стількох людей, які тут відшукали свою нову домівку.

…Найважче в переїзді те, що це сталося вимушено, а мій дім окуповано.

До анексії я дуже багато «співпрацювала» із Києвом: освітні проекти в Українській Гельсінській спілці з прав людини (УГСПЛ), відрядження на судові процеси, громадська робота, друзі. Київ не був для мене чужим містом. Але те, що мене змусили поїхати, те, що мене викинули з моєї домівки… Це не страх. Навіть не образа. Це огидне відчуття приниження та біль від того, що не змогли постояти за себе, захистити свій дім… Так, може, в нас і не було вибору. Але від того не стає легше.

Пробую робити максимум, що можу, і це лиш крапля в морі. Але я знаю купу людей, у тому числі серед кримських переселенців, які роблять нереальні речі. Те, що тема Криму досі на порядку денному, – це величезна заслуга людей, які поїхали звідти на материкову частину України.

Правозахисників, журналістів, громадських, культурних та державних діячів, бізнесменів і всіх тих, хто сьогодні змушує державні органи й ЗМІ висвітлювати цю тему і не полишати її, як би цього не хотілося багатьом.

– Чи правильно я тебе зрозуміла, багатьом хочеться забути про Крим як про важкий сон?

– Якщо чесно, тема Криму політиками найчастіше використовується виключно для свого піару або ж побудови образу України як жертви. І це дуже мілко.

Я не впевнена, що це потрібно кримчанам. Справді! Я б не хотіла, щоб мене жаліли. Скоріш… я очікую на солідарність, на щирість, коли говорять про єдність країни.

Є чимало серйозних питань, які ми справедливо можемо поставити державі Україна, що залишила Крим напризволяще.

Найперше — про дискримінацію переселенців, яка виражена в нормативно-правових актах. Я навіть не кажу, щоб нам, внутрішньо переміщеним особам, надавали якісь привілеї. Просто… не заважайте. Що це за безглузда і з точки зору прав людини, і легітимності норма Нацбанку України вважати всіх кримчан нерезидентами?

Я хочу адекватного сприйняття, що кримчани — члени української родини, громадяни цієї країни, а не особи, які позбавлені певних прав, зокрема, й права голосу лише через місце своєї реєстрації.

До слова, я як ВПО не можу голосувати на більшості виборів. Хоча проживаю в Києві понад три роки, сплачую тут податки. Не бачу жодного адекватного аргументу, чому переселенці позбавлені права голосу!

Якраз це питання – дискримінація ВПО та позбавлення їх можливості брати участь у місцевих виборах – ми разом із колегами-кримчанами Сергієм Зайцем та Анастасією Мартиновською представили у скарзі до Європейського суду з прав людини. Це одна з перших після анексії Криму справ, комунікованих уряду України. І рішення суду по цій справі для мене є принциповим.

Так само ми чекаємо від держави правових рішень щодо належного врегулювання питання в’їзду-виїзду з Криму, документування осіб з окупованих територій. Або ж зупинення неправомірної практики державних органів щодо передачі персональних даних кримчан до Російської Федерації… лиш для того, щоб дізнатися, чи не отримують вони там пенсії… Чому про це не запитують у мешканців інших областей?

Чому існує презумпція вини кримчан?

…Знаєш, останнім часом я згадую типову кінокартинку. Прірва, безвихідь і в цю прірву падає людина, а інша її хапає за руку, намагаючись втримати. Обидві людини дорогі одна одній. Камера завмирає. Драматичний момент… І той, хто тримає, думає: «Я ж не можу його відпустити, я все життя буду мучитися, він частинка мене… Але бракує сил його тримати – як мені важко».

А той, хто висить над прірвою, думає: «О Боже, нехай уже відпустить – йому ж так важко! Хай уже вирішиться ця ситуація й так».

Ось це «кіно» мені нагадує Україну з Кримом. Ви визначтеся: або «відпустіть», іншими словами – повна блокада Криму (хоч для мене це категорично неприйнятно!), або зробіть надзусилля та витягніть цю людину з прірви – руште назустріч Криму.

І тут я навіть не кажу про відновлення контролю над територією: розумію, що це тривалий, складний геополітичний процес. Я, у першу чергу, кажу про людей, які там залишаються. Державі було б зовсім нескладно демонструвати кримчанам свою повагу: «Ми з вами, ви – наші громадяни, ми не використовуємо вас для своєї політичної боротьби, коли це нам зручно. Ми реально хвилюємося за вас і робимо усе можливе…».

Є багато-багато питань, які могла б вирішувати Україна вже зараз, маючи політичну волю, але ж ні! Держава, як та людина над прірвою, не знає, що їй робити – чи відпустити нещасного, чи тримати далі…

– Чому ми настільки безпечні, щоб не зважати, як вирішувалися подібні питання в Грузії, Молдові?

– О… питання нерезидентів – це, здається, інновація України, — Даша гірко всміхається. – Так, ми не перші, хто зіштовхнувся із втратою частини своєї території через агресію з боку іншої країни, ба більше – з агресією саме Російської Федерації. Насправді всі 26 років незалежності ми могли спостерігати, як усе відбувається в сусідніх країнах. Величезне питання, чому Україна не надавала серйозної політичної й правової реакції сумній навколишній дійсності.

Може… ця ситуація з Кримом і Сходом України – жорсткий урок за нашу інфантильну поведінку?

Питання цих «інновацій» у законодавстві я собі у перший рік пояснювала розгубленістю. Безумовно, держава була розгубленою, а держава – це ми, люди. Я не відокремлюю, що десь там є держава, яка мені щось винна, а я така, бідна та безпорадна, чекаю рішень моїх проблем. Це не моя позиція.

Але на третьому році війни важко говорити, що це розгубленість. Ми маємо серйозну допомогу дружніх країн, міжурядових структур, Ради Європи, ООН, які діляться досвідом, підтримують, навчають неурядовий сектор та державні установи, як краще діяти в умовах конфлікту. Можна було б уже якось усталену практику щодо вирішення кримських питань напрацювати, і законодавство в тому числі. Але знову повертаємося до того, що немає зацікавленості та політичної волі.

Можливо, це тому, що з Кримом… не так болить, на відміну від Сходу України, де таки приймаються певні рішення – добровільно або під зовнішнім тиском. Бо на Донбасі страшний збройний конфлікт, і ми потребуватимемо десятки років, щоб вирішити питання примирення, відновлення справедливості, встановлення винних… А Крим? Його ж можна і відкласти… поки що.

Чи не тому немає загальної стратегії роботи з окупованим півостровом та людьми там, сприяння щодо підтримки правових зв’язків, стратегії реінтеграції населення? Направду, не так багато державних органів системно опікуються кримськими питаннями. Мені здається, що Україна взагалі живе лиш на три місяці вперед з плануванням на всю державу.

– Ще одна болюча тема – безпека кримських активістів…

– Без сумніву… –  Даша стишила голос. – Ми з кримською командою УГСПЛ багато працюємо з питаннями захисту жертв порушень прав людини в Криму, які потерпають від дій влади РФ та підконтрольній їй окупаційної влади.

На жаль, маємо вже десятки заяв до ЄСПЛ щодо насильницьких зникнень, катувань, незаконного позбавлення волі кримчан після окупації, а також щодо систематичного втручання в свободу вираження поглядів, арештів та величезних штрафів просто за участь у мирних акціях протесту. Окрема категорія справ стосується масштабного вилучення та «націоналізації» приватного майна.

За кожною такою справою для мене не просто порушені статті Європейської конвенції з прав людини – це долі мужніх та сміливих людей, різних людей.

Здебільшого справи, якими займаємося, є яскравою демонстрацією політики РФ щодо переслідування українців та кримських татар у Криму, тих, хто досі чинить спротив окупації… А про цей спротив, на жаль, мало відомо на широкий загал в Україні.

Не можу не згадати про важливу роль кримських правозахисників, адвокатів. І тих, які приходять на допомогу з Російської Федерації, і тих, які, що дуже важливо, постійно працюють у Криму. Це і Ліля Гемеджі, і Еміль Курбедінов, і Едем Семедляєв і багато-багато інших.

Вони реально герої. Вони витримують неймовірний тиск, який на них чиниться через їхню діяльність.

Так, адвоката Еміля Курбедінова цього року незаконно було притягнуто до адміністративної відповідальності у вигляді 10 днів арешту. Мета одна – попередити: «занадто ти активний, незалежний». Безумовно, Еміля як адвоката асоціюють з його клієнтами, хоча цього не мало би бути. На нього чиниться і психологічний тиск. І попри все він має залишатися охоронцем прав людини на цій території, усвідомлюючи не тільки моральну відповідальність, а й щоденну небезпеку.

Такі адвокати дуже потрібні кримчанам. Особливо активістам, які розуміють, що в нинішніх умовах окупації живуть в умовах постійного ризику потрапити під безпідставне переслідування. 

Для прикладу, нещодавні затримання та арешти кримськотатарських активістів ініціативи «Кримська солідарність», серед яких – Сулейман Асанов, Сейран Салієв… Це найактивніші мешканці громади, які документували незаконні обшуки, допомагали родинам політичних в’язнів, інформували громаду та світ про незаконні дії окупаційної влади. І саме цих людей раптом затримують та позбавляють волі за обвинуваченнями в терористичних статтях. Бо Росія боїться таких людей – які понад три роки, не зважаючи на пресинг і ризики, все ж таки чинять опір.

Інший приклад історії боротьби мужньої людини проти цілої системи за свою гідність, за право говорити правду – історія кримського фермера Володимира Балуха. З початку окупації він підняв над своїм будинком у Криму український прапор. Пізніше ще й «змінив» адресу свого дому, а саме – зробив та розмістив на стіні будівлі табличку «вулиця Героїв Небесної Сотні». Важко уявити, яку мужність треба мати, аби зробити це сьогодні на півострові!…

Через це та відкриту незгоду з окупацією Володимира переслідує окупаційна влада з 2015 року, декілька кримінальних справ, адміністративні стягнення. Цього року щодо нього було винесено вирок – три роки та сім місяців колонії за прапор рідної країни над власним будинком. Знаю його особисто –  дуже щира та справжня людина. Сьогодні він політичний в’язень…

Такі люди для країни-агресора сигнал. Це не просто незгодні, це люди, які намагаються захищати себе. Вони теж правозахисники певною мірою. І вони варті того, щоб про них говорили – наші громадяни, ЗМІ, держава. Не просто формально «тримайтеся» – це жахливе слово… А показувати реальними діями.

Наприклад, ми дуже чекаємо на прийняття закону про захист та державну допомогу політичним в’язням та їхнім родинам. Він був зареєстрований влітку цього року, ще потребує доопрацювань. І він має бути якнайскоріше розглянутий. Оце буде потрібна і відчутна підтримка від держави.

Не зважаючи на те, що іноді, якщо чесно, наступає відчуття якоїсь безпорадності, наче наша робота та правові дії не дають результатів, завжди є місце надії. З нещодавніх надихаючих прикладів –  звільнення Ахтема Чийгоза та Ільмі Умерова.

Загалом надихають люди – активісти, які, щодня ризикуючи, розповідають світу про події в Криму, адвокати, наша чудова команда тут, на материку, якою я неймовірно пишаюся.

«У ПРАВАХ ЛЮДИНИ Є ТІЛЬКИ ОДИН ШЛЯХ – ДО САМОРОЗВИТКУ»

 – Якщо уявити на мить, що трешу навколо Криму немає, чим би займалася Даша Свиридова?

– О-о-о… Вона б поспала трошки… біля моря, за яким вона дуже сумує, — розсміялася моя співрозмовниця. – Важко відповісти. Може дещо бракує особистого простору. Мабуть, все моє теперішнє життя – це питання захисту прав людини, Крим. І це на 100% мій вибір. Але трохи особистого часу на подумати, хто я є поза цим, було б дуже добре. А ще хочу миру…

Чим би я точно займалася – це освітою з прав людини. Це те, що для мене дуже важливо. Я сама колись навчалася у програмі «Розуміємо права людини» і, як то кажуть, після цього вже не змогла жити, як раніше.

У нашому колі юристів, адвокатів, правозахисників ми жартуємо, що ми «інфіковані» правами людини. І про це чесно попереджаємо слухачів наших освітніх курсів. У правах людини є тільки один шлях – до саморозвитку.

Якщо серйозно, я реально бачу в освіті ключовий механізм змін у країни. Освіта для мене – це про те, щоб не давати постійно рибу, а дати вудочку і навчити ловити рибу. Це історія не про ліквідацію наслідків порушень прав людини, а про усування причин, які призводять до цих порушень.

Я щиро вірю, що освіта з прав людини може змінити людей із середини, а вони змінюватимуть світ навколо.

Освіта не дає результатів завтра. Ми з командою УГСПЛ системно займаємося освітою з прав людини для юристів десь з 2012 року в рамках міжнародної програми Фундації Будинків прав людини. А з 2017 року УГСПЛ разом з неймовірно крутою, професійною та вмотивованою командою стартували із власним курсом «Стандарти прав людини в практиці адвокатів та суддів».

За ці роки більше 50% наших учасників та учасниць – суддів, юристів, адвокатів – суттєво змінили бачення своєї професії. Багато хто з них змінив підходи у своїй роботі – це не тільки ті, хто став правозахисниками, а й ті, хто працює у держструктурах, викладає, застосовує стандарти прав людини у своїх адвокатських справах та суддівських рішеннях. Я бачу, які справи вони ведуть! Більше того – наші випускники навчають і нас. Це командна робота. І це надихає.

Недалекоглядні кроки держави доводиться вирішувати нерідко через суд. Хочеться нагадати одну успішну справу команди юристів УГСПЛ та партнерів із Регіонального центру з прав людини. Йдеться про скасування дискримінаційної частини постанови Кабміну № 1035, яка регламентувала порядок ввозу та вивозу особистих речей кримчан.

Пригадуєш, той, м’яко кажучи, дивний перелік особистих речей, який дозволяли провозити через так званий адмінкордон? Мовляв, пейджер і друкарську машинку можна, а комп’ютер – ні… Я припускаю, що держава може прийняти певне обґрунтоване рішення з метою припинення економічних відносин та товарообігу з окупованими територіями. Та по факту, як було у випадку з постановою №1035, вона повністю позбавила мешканців Криму і внутрішньо переміщених осіб евакуації свого особистого майна з території півострову. А також ввезення речей для особистих потреб на півострів. Фактично постанова №1035 грубо порушувала положення Європейської конвенції з прав людини щодо захисту прав власності.

Від самого початку ми намагалися домовитися з Кабміном щодо внесення змін або взагалі скасування цієї постанови як такої, що позбавляє людей права на евакуацію і провокує корупційні наслідки. Фактично в той день, коли «запрацювала» постанова, з’явилися працівники митної служби на пунктах пропуску з Кримом, які прекрасно заробляли гроші на тому, що… вчасно заплющували очі.

Під прицілом цієї постанови опинилася і наша колега адвокат Юлія Лісова, якій не дозволили провезти її речі з Криму. Тоді ми прийняли рішення оскаржувати цю постанову в суді.

На щастя чи на диво, бо це буває рідко в таких справах, суд прийняв наші аргументи й виніс ґрунтовне рішення, в якому йшлося, що постанова Кабміну №1035 є незаконною та порушує право власності. І на сьогоднішні ця постанова вже не є перешкодою для кримчан. Це маленька, але дуже важлива перемога. До слова, зі скасуванням цієї незаконної частини в постанові, товарообіг із окупованою територією, як нам закидали, не поновився. Фури з курятиною на адмінкордоні не стоять.

Так само перемогою є сміливість і професійна незалежність суду, який в умовах політичної волі щодо такої форми «економічної» блокади, прийняв це важливе стратегічне рішення для кримчан. Це дуже круто! Це привід пишатися судовою системою.

Я реально бачу, що права людини – це не просто пафосні слова, це універсальні речі, які можуть стати підґрунтям для примирення, для порозуміння, принаймні в нашій країні. Це ті прості та зрозумілі цінності про гідність, рівність, свободу, які можуть та мають поєднати нас.

Я вдячна журналістам, які пишуть на такі важливі теми. Мені хочеться, щоб теми прав людини, історії про людей, які опинилися у вразливій ситуації, не були маргіналізовані. І в інформаційному просторі хотілося би бачити Крим, який і в кризових ситуаціях знає та має два-три виходи до світла з тунелю. Добре, якщо про це почнуть писати ЗМІ, озвучуватимуть перші особи держави, обговорюватимуть українці в коментарях і соціальних мережах.

Про Крим так само важливо говорити цікаво, дотепно, інколи із сумом… Так, це історії про ризик та війну, але також це історії про красу і успіх, і про сміливих класних людей, яких в Україні, справді, дуже багато.

Фото – Валерія Мезенцева, Центр інформації про права людини