Ігор Руденко, військовослужбовець 126-ї окремої бригади берегової оборони в Перевальному. У 2014 році зрадив народ України та перейшов на службу до російських окупантів. 2022 року, командуючи підрозділом, вторгся на територію вільної України. На Херсонщині його військовослужбовці з артилерії стріляли по домівках цивільного населення. Після того, як українські захисники знищили їхню колону, здався в полон.
Руденко розповідає, як піддався пропаганді. Розповідає про те, що життя в Криму стало гіршим із приходом Росії. Звертається до солдатів РФ із проханням скласти зброю та не повторювати його помилок.
Нижче розшифровує те, що саме розповів Ігор Руденко про життя в окупованому Криму, а також про те, як проходила підготовка та військове вторгнення.
«Я громадянин України, за національністю — українець»
Я громадянин України, Руденко Ігор Олексійович. Я зібрав цей брифінг, щоб розповісти про себе та донести ту правду, яка сталася в історії зі мною. Я народився 7 лютого 1974 року у Дніпропетровській області. За національністю — українець.
У 1975 році з батьками переїхав на територію Криму. Який був завжди українським.
У 1993 році закінчив школу, яка знаходилася в Криму, Чапаєвська середня школа № 39. У 1993 році в серпні я вступив на навчання до Вищого військового полтавського училища зв’язку, і там же прийняв цього року присягу на вірність народу України.
У 1997 році я закінчив офіцером Збройних Сил України. Закінчив училище зв’язку, засекреченого зв’язку. По 2009 рік я служив на території Полтави на різних посадах: командиром взводу зв’язку, командиром взводу курсантів, курсовим офіцером з навчання курсантів у Вищому військовому полтавському інституті зв’язку.
Після цього я у 2009 році одружився у Полтаві. Дружина Валентина, народилася у місті Диканька. Разом із нею у 2011 році, коли народилася донька, я переїхав до АРК.
Тому що у Криму були мої батьки, старший брат Олег, я пішов служити у військову частину 12676 — 126 окрема бригада берегової оборони. На посаді командира роти зв’язку польового вузла зв’язку.
Про зраду України
Служив у бригаді до 2013 року. У 2014 році сталося так зване «приєднання Криму» до Росії. Я зробив велику помилку і перейшов на бік РФ, прийняв другу присягу.
Хоча давали можливість усім офіцерам українським перейти, поїхати на територію України.
Але з 2000 року проводилася пропаганда у тому, що у РФ жити краще у 2–3 рази. Проводилося зомбування нашого населення, зокрема й військовослужбовців.
Що сталося у результаті? Високі ціни на продукти, паливо, газ, екологія погіршилася. Почалися перебої у постачанні води: у 2014 році воду давали за графіком. Ми не могли нічого приготувати.
Нам обіцяли великі та золоті гори, але цього не сталося, стало тільки гірше. У 2016 році я пішов на посаду начальника зв’язку гаубичного артилерійського дивізіону, щоб продовжити там службу. Там служив по 2022 рік.
Те, що обіцяли, що нам дадуть житло, це все неправда. Отримав службове житло, яке знаходиться у гуртожитку, у селі Перевальне.
До зрадників в Криму ставляться як до зрадників
Президент Путін завжди розповідав, що радянські війська мають доктрину оборони. Що військовослужбовці РФ — доблесть та честь. І ми як народ РФ цьому вірили. Давайте подивимося, як ставилися до нас, зрадників, які залишились на території Криму.
Я в тому числі і багато інших офіцерів, які перейшли на бік РФ. Нас зневажали, казали, що ми сепаратисти. Ми не могли перейти (на службу — ред.) на материк, на якусь іншу посаду, бо нас туди просто не брали.
Не брали, бо вважали ізгоями, ставилися з презирством. Раніше казали: «Коли до нас перейдете, до вас будуть нормально ставитися, як і до офіцерів РФ». Але це не так.
У 2014 році я був свідком, як російські військові строкової служби оточили нашу військову частину, яка називалася А2320. Вони стали по периметру, а перед ними були цивільні люди, які страйкували. Тобто коли Путін казав, що він не прикривається мирним населенням, то тут він саме прикривався мирним населенням. Був бар’єр у вигляді мирного населення.
Після цього, коли незаконно на території Криму провели «референдум», більшість людей від безвихідного становища проголосували за «возз’єднання» з РФ. Після цього ми відчули дуже великі зміни у Криму.
«Нашу частину готували до війни»
У січні 2022 року я був начальником зв’язку, і більше трохи знав інформації. Тоді вже почали готувати нашу військову частину до ведення війни проти України.
У січні до нашої частини приїжджала комісія, перевіряли техніку, проводили марші. Одягали особовий склад, комплектували його бронежилетами, касками, розвантаженнями, озброєнням. Проводили майже кожен день стройові огляди.
Готували техніку серйозно: БТР, танки. Заправляли повністю боєприпасами, проводили навчання, тренували особовий склад. Проводили пропаганду. Казали, що це навчання, щоб особовий склад нічого не знав. Але ми як офіцери розуміли, що це не просто так. І знали, що готується удар на Україну.
І так по 20 лютого військові частини Криму, це 810 (Севастополь), 12676 (Перевальне) повністю укомплектовані, були відправлені на мис Опук біля Керчі для підготовки та проведення не просто навчань, а тренування бойовими снарядами з усіх видів: гаубиць, реактивних снарядів, танків, САУ, а також підготовка особового складу до проведення стрільб з автомата Калашникова, кулемета та гранатомета.
Тепер давайте подивимося на те, як проводилася пропаганда Путіна, який казав, що наші війська, що знаходяться на території Криму, далі ніколи не вийдуть і не розпочнуть війну. Що військовослужбовці-строковики ніколи не братимуть участі у бойових діях. І сталося все навпаки.
Збирали батальйонні групи. До їхнього складу входили мотострілкові батальйони, близько 30 БТР. Гаубічні дивізіони. Реактивні установки, системи «Град». У одній машині 40 ракет. Я вже не кажу про те, яку шкоду вони можуть завдати мирному населенню.
Наказ про вторгнення
20 лютого з мису Опук ми отримали наказ від свого командира бригади здійснити марш у район села Славне. Там сталося щось немислиме. Там нам довели, я так розумію, наказ від Путіна, що це не навчання. Це буде вторгнення на територію України. У чому воно полягало?
Військові строкової служби були замасковані під контрактників, щоб доукомплектувати підрозділи, щоб могли виконати бойове завдання. У селі Славне з 20 по 23 лютого було видано кожному додатково боєприпаси. На кожного по 4 магазини — 120 набоїв. Також видали аптечки з індивідуальним перев’язувальним пакетом та кровоспинний джгут. А також цієї ночі видали «Промедол». Розповіли, якщо солдата буде поранено, як його колоти. Це наркотик, під час дії якого не відчувається біль. У цьому переконався, коли перепитав свого командира, майора Вахитова Вадима Радиковича. Він підтвердив, якщо видадуть «Промедол», то вторгнення буде.
23 числа вишикували наші колони у Славному. Закупили фарбу власним коштом у магазині. Білу, нанесли літери Z. Це означало, ніби ми входимо як визволителі. Але ми розуміли, щоб наші бомбардувальники зверху нас не розстріляли. Або справа, або зліва, щоб знали, що це війська РФ.
Перехід через адмінкордон
Вночі наші колони у повному складі рушили до району «державного кордону», до населеного пункту через чонгарський напрямок, і зупинилися в лісосмузі. Я побачив, як без оголошення війни палахкотіло небо червоним кольором, наче блискавка. Це означало, що з усіх знарядь залпового вогню…
Як нам казали, що домовленість із владою України пройде через кордон, нібито для «визволення» народу від якихось невідомих загарбників, яких ми так потім і не побачили. Після кількох годин нальоту вогневих ракет, з боку міста Армянськ, наші колони пройшли через кордон з окупованим Кримом, і я побачив там жахливі речі. Кордон України, КПВВ, його не існувало. Його «знесли» танками. А праворуч я побачив трьох військовослужбовців України, трупи. Що лежали біля колючого дроту. Більше я там живих та мертвих не бачив. Запах гарі, пороху та спаленої землі не дав зрозуміти що там було.
І наказ, який ми отримали від головнокомандувача — увірватися на територію України, зайняти оборону в районі міста Нова Каховка, виконати завдання — просунутися на Херсон і закріпити там свої позиції. Про що особовий склад навіть не здогадувався і не знав.
Наказ стріляти по житлових будинках
Для цього було поставлено завдання зайняти оборону. Найголовніше було: водосховище, Дніпро, зміцнити міст, через який могли пройти решту колон. Щоб розпочати цю безглузду війну проти українського народу. У Новій Каховці ми зіткнулися з тим, що наша бригада ніколи не воювала. Ми були ненавчені, деякі може навіть жодного разу не тримали в руках автомат.
Зіткнулися з тим, що після розгортання нашої артилерії, гаубичного дивізіону, прикривалися мирним населенням, з боків були будинки. Наказали дати залп, як сказали, на околицю міста. Я подивився на карту, виявилося, це були будинки мирні, населення.
Зіткнувся з тим, як розстріляли цивільну машину у Новій Каховці. Там була жінка і за кермом її син. Розстріляли з автомата. Тому що вони їхали та не зупинилися.
Розгром біля Баштанки та полон
Після того, як ми дали залп, по нас полетіли міни, почали вибухати. «Байрактари» бомбили. Наші хлопці просто розбігалися, не розуміючи, що відбувається.
Військовослужбовці України стійко захищали свою землю, народ, мирних жителів. Від того, що на їхню землю напали, не можу сказати ніяк по-іншому, не військовослужбовці РФ, а фашисти. Які без розбору стріляли по мирному населенню.
Після двох днів опору, в ніч на 28 число, наша колона вишикувалася і висунулась у бік Херсона. У районі Баштанки колона була повністю розбита. Я ледве вцілів з декількома військовослужбовцями, близько десяти чоловік, утекли в посадку, і там переночували.
1 березня 2022 року я і мої військовослужбовці, які залишилися живими, побачили в лісосмузі мирних жителів зі звичайними рушницями, що підходять до нас. Це були звичайні люди та голова населеного пункту. Вони нам сказали: «Хлопці, не стріляйте, ми свої».
Наш солдат, мабуть, від страху, вистрілив із кулемета вгору. Дякувати Богу, він не потрапив по людях. І я крикнув припинити вогонь, вийшов на відгук, коли почув питання, хто старший. Я бачив старих, батьків, синів зі зброєю. Вони нас попросили здати зброю. Протягом 10 хвилин я зрозумів, коли вони сказали, що їх не треба ні від кого звільняти. Я віддав команду здати зброю, і ми здалися. Я думаю, що ми ухвалили правильне рішення. Я зрозумів, що це другий шанс надано Богом. І випадково я і мої підлеглі залишилися живі.
«Путіну ми не потрібні. Він навіть трупи не забирає»
Я прошу вибачення у народу України за те, що я зрадив його. І хочу продовжити свою боротьбу, і не можу дивитися як люди похилого віку, дружини, наші брати, родичі, які залишилися в Україні, гинуть. У пологовому будинку від бомбових ударів. Авіаударів РФ без розбору. По них просто бомбардують. Люди ховаються у страху, у холоді. Без їжі. У підвалах. Гинуть діти. Це гірше, ніж 1941 року. Це я побачив на власні очі, почув від місцевого населення України.
Хочу зробити заяву військовослужбовцям РФ. І тим, хто залишився у моїй військовій частині. Тим, хто мене чує. Не нападайте на народ України. Розверніть зброю в інший бік. Я далі буду боротися і доноситиму цю інформацію.
Я на колінах прошу народ України, матерів, які плачуть своїми синами. Росія, яка відправила своїх терміновиків на цю війну як гарматне м’ясо. Нас убивали і розстрілювали з усієї зброї стійко наші брати, які нас не вважають за братів. Вони вважають мене зрадником. Але я боротимуся, я буду цю правду доводити до всього світу. Я не опущу руки. Не повторюйте моїх помилок. Виведіть свої війська. Не дайте загинути. Путіну ми не потрібні. Він навіть трупи не забирає.
- Росія кидає у бійню проти України її ж громадян — мешканців тимчасово окупованих територій Криму та Севастополя, солдатів-строковиків, яких незаконно призвали до армії країни-агресора. Чимало є й тих, хто у 2014 році перейшов на бік ворога, а тепер, можливо, бачить у приціл колишніх товаришів по службі, які не склали присяги і захищали країну. Про це дивіться у програмі Питання національної безпеки «Кримчани у війні з Україною та як не стати яничарами Путіна».
