Отчет Amnesty International с правовой и моральной точки зрения – мнение Гюндуза Мамедова

Гюндуз Мамедов, заступник генпрокурора (2019-2021)

Звіт Amnesty International щодо тактики ЗСУ буквально підірвав інформаційний простір. Дочекавшись поки перші емоції вляжуться, хочу проаналізувати його юридичне підґрунтя.

З одного боку, Amnesty International – авторитетна міжнародна організація, яка, зокрема, зібрала докази щодо злочину збройних сил РФ проти цивільного населення в драмтеатрі Маріуполя, а, з іншого, новим звітом фактично продемонструвала, що теоретизування щодо війни часто розходяться з реальністю. Одразу зазначу декілька наріжних для розуміння ситуації моментів.

Жодна аналітика не може не враховувати контекст. А він полягає в тому, що всі міжнародні злочини на території України стали можливими внаслідок агресії РФ. Відповідно, Україна, як сторона конфлікту, має повне право оборонятися. До того ж, не ми, як жертва агресії, обирали театр бойових дій. Атаки на українські міста – свідомий вибір збройних сил Російської Федерації. Але війна – це завжди смерть, страждання і руйнування. В ній немає тільки чорного і білого.

І ще один штрих – у своєму звіті Amnesty International керуються насамперед положеннями Додаткового протоколу І, з якого Росія вийшла в 2019 році, ймовірно, вже тоді готуючись до повномасштабної агресії.

Звіт складається з чотирьох параграфів, три з яких зводяться до тверджень, що українські ЗС використовують цивільне населення як живий щит, тобто порушують ст. 28 Женевської Конвенції IV та 51 (7) Додаткового протоколу І.

Останній параграф присвячений невибірковим атакам ЗС РФ по цивільному населенню та обʼєктам на території України. Проте не згадується принцип пропорційності використання сили навіть по військовим обʼєктам, якщо це може загрожувати смертю або пораненням цивільним.

Отже, автори звіту зазначають, що ЗСУ розміщують свої підрозділи в школах, госпіталях тощо, ведуть вогонь з густонаселених районів, ставлячи під загрозу цивільне населення.

У самому звіті вказано, що збройні сили мають право використовувати цивільні об’єкти, якщо вони розташовані на достатній відстані від житлової забудови.

Тому фактично йдеться про звинувачення збройних сил України у тому, що не було вжито “максимально можливих” заходів для евакуації населення з таких районів.

Як мають виглядати такі заходи? Чи вважається повідомлення від офіційних осіб про заклик до евакуації “максимально можливими заходами”? Що робити з населенням, яке не хоче або не може евакуюватися? Як була оцінена оперативно-тактична обстановка під час аналізу дій військовослужбовців? Чи мали вони змогу розміститися в іншому місці, при цьому забезпечивши захист для себе та громадян?

На всі ці питання немає відповіді в звіті, а саме відповіді дали б підстави для правової оцінки.

Коментар до Додаткового протоколу І говорить, що стаття ст. 58 про запобіжні заходи щодо наслідків нападу (евакуації населення) не вимагає нездійсненного.

Далі, варто зрозуміти, чи не порушують росіяни принцип пропорційності, закріплений ст.51(5)(b) в Додатковому протоколі І, відкриваючи вогонь по місцях дислокації ЗСУ в містах?

Очевидно, що порушують. Так, одна зі свідків зазначає про дві військові вантажівки, які стояли неподалік її дому, після чого туди прилетіла ракета. Дві військові вантажівки та ракетний удар не нагадує дотримання принципу військової необхідності, коли військова перевага може виправдати такий удар. Можна навести й більш кричущі факти, наприклад, коли під часу обстрілу дому офіцерів у Вінниці загинули 24 цивільні особи. Військова мета удару серед білого дня по глибоко тиловому місту, по обʼєкту, де розташовані лікарня та торговельний центр, незрозуміла.

Таким чином, навіть якщо Amnesty International мали на меті вказати українській стороні на наші помилки для їх запобігання в майбутньому, реакція вийшла прогнозовано протилежною насамперед через форму донесення інформації. На мою думку, кожен факт імовірного порушення норм міжнародного гуманітарного й кримінального права, зокрема й українцями, має детально вивчатися й розслідуватися. Але однозначне твердження, що ЗСУ використовують живі щити як тактику – необґрунтоване, завчасне й слугуватиме зброєю в інформаційній війні. Тож можливо в умовах повномасштабної агресії, коли проти України спрямована вся могутність військової машини РФ, незалежним міжнародним організаціям варто для аналітичних звітів користуватися більш вагомими та верифікованими фактами замість припущень? Натомість звіт не містить належних доказів, позбавляючи нас можливості розглянути кожен епізод по суті.

Німецький соціолог Макс Вебер аналізує дві іпостасі етики: етику переконання та етику відповідальності. По суті це описує нашу щоденну постановку проблем: ми більше маємо думати про тут і зараз, про дотримання формальних процедур чи про наслідки своїх дій? Очевидно, що Amnesty International цим звітом хотіли продемонструвати свою неупередженість і дотрималися формальних процедур. Але чи вартує це потенційних наслідків: дискредитації ЗСУ, використання російською пропагандою і, зрештою, несприйняття українцями майбутніх звітів міжнародних організацій, які можуть містити більш збалансовану думку й конструктивну критику?

Ця війна ставить нові виклики перед всім корпусом міжнародного гуманітарного права. Яке, безумовно, має бути націлене насамперед на невідворотність покарання агресору. І змістовні дебати мають йти саме про це – як довести вину агресора та запобігти повторенню війни. Хотілося б, щоб міжнародні організації ініціювали саме такі обговорення з подальшим напрацюванням дієвих кроків. Бо ж якщо ми не знайдемо способу карати агресорів, кровопролиття в світі триватиме.

Інформаційна агенція “Центр журналістських розслідувань”
Kyiv Kyiv Ukraine