Раз в год я пишу подобный пост, чтобы напомнить нам всем о важном.
В этот раз поводом опять стала публикация фото погибших и пострадавших от Либеровых, только теперь не невзирая на отсутствие их согласия, а даже при наличии их возражения, пишет в Facebook Александра Дворецкая, общественный деятель, правозащитница.
7 квітня було обстріляно Херсон. Серед загиблих — цивільні. Під час евакуації тіла загиблого чоловіка з квартири, попри важкий психологічний стан і пряму заборону матері на зйомку, — фотографи продовжували це робити, і вже за кілька годин опублікували фотографії у себе в Instagram.
До цієї зйомки жінка понад годину чекала на допомогу і перебувала поряд з тілом, була у важкому психологічному стані. Але не змогла контролювати ситуацію із хазяйнуванням фотографів поряд з тілом її загиблого сина — благала про допомогу, казала, що не бажає фото, і до неї виїхав Загін швидкого реагування з психологом, щоб допомогти стабілізувати стан.
Не думаю, що можна осягнути цей жах втрати власної дитини, якщо ти не переживав нічого подібного в своєму житті. Не думаю, що це можна передати словами.
І право матері не бачити розтиражовані фото загиблого сина треба не лише поважати, а й не порушувати.
Я знаю, що нам боляче. Ми хочемо кричати на весь світ про черговий російський злочин. Про підлість російської атаки на людей, що ввечері засинають у своїх ліжках, що живуть у своїх квартирах. Про терор міст. Про винищення нас, про спробу зламати стійкість і спинити спротив.
І ми маємо право на цей крик.
Але є межа, яку ми не повинні переходити. Це людяність і повага до людської гідності.
Міжнародне гуманітарне право не лише про заборону катувати чи руйнувати школи та лікарні. Воно також про повагу до мертвих. Женевські конвенції зобов’язують держави:
— забезпечити гідне ставлення до тіл загиблих,
— шукати та ідентифікувати їх,
— передати інформацію родинам перш ніж вона стане публічною,
— ховати з повагою до релігійних і культурних традицій,
— не допускати наруги, мародерства і використання тіл у публічних цілях.
Ми знаємо, скільки росіяни раз порушували ці норми у Маріуполі. Ми досі маємо тисячі зниклих безвісти, про долю яких невідомо. Ми бачили, як залишки будинків збирали на звалище разом з тілами.
Але ці норми стосуються не лише Росії, і не лише держав. Це стосується кожного з нас: журналістів, фотографів, волонтерів та активістів, а також раптових свідків подій.
Публічне фото загиблого — це не тільки зображення воєнного злочину, це ще й чийсь біль, який множиться. Наслідки публікації можуть бути страшними.
Так, баланс між правом на правду і повагою до гідності дуже складний. Але саме його пошук і є складною роботою документаліста, та й простої людини. Вміння знайти кадр, що говорить про горе, але не принижує. Розказати про біль і не знецінити особисту трагедію. Витримати лінію між репортажем з місця події і вторгненням у чиєсь горе. Знайти слова для того, щоб втішити і пояснити важливість своєї роботи.
Повага до мертвих — не просто слова. Це частина того, чому ми воюємо. Щоб поважати людину: і живу, і мертву. Її право бути тихою або гучною. Право родини кричати чи мовчати. Право родини дізнатися про смерть близького не з Telegram, а з вуст офіційного представника та пережити втрату без чужих очей.
