Останнім часом все частіше зустрічаю аргумент: “а що нам/мені/моєму чоловікові/синові/батькові дала Україна, що в нас виник цей обов’язок її захищати?” І немає сенсу наводити відповідну статтю Конституції “справу всього народу”, бо йдеться не про юридичну сторону питання, пише у своєму блозі журналіст ЦЖР, лейтенант Сил тероборони ЗСУ Євгеній Лешан.
Не варто також перераховувати безкоштовну освіту, медицину, інші плюшки, бо все це плюшки в українському випадку дуже відносні, особливо у порівнянні з необхідністю віддати життя.
У більшості випадків цей аргумент не має світоглядного підґрунтя, бо є лише одним з еклектичної вервиці вигаданих виправдань, чому людина не бажає долучитися до захисту країни. Вони вигадуються спонтанно, так само спонтанно наводяться в дискусіях і сварках, згодом людина може обрати якийсь основний: «я не народжений для війни», «я особистість з відчуттям гідності, а не бидло», «вони крадуть, а я повинен за них вмирати?» чи класичний «нехай депутати, поліція й прокурори воюють».
Іноді ж це дійсно щира вистраждана думка. Наприклад, у шпиталі дядько-солдат з розтрощеною ногою, років на п’ять старший за мене за віком, а за виглядом і на всі п’ятнадцять, запитав, поглядом вказавши на мої протези: “Як вважаєш, оце все вартувало?..”
І на мою відповідь, що так, звісно, вартувало – сказав: “Але ж хіба за таку державу варто віддавати життя й здоров’я? Ти подивись, в них є все – заводи, банки, гроші, влада. А що від них отримав ти, окрім втрачених років і пари протезів?”
Я навіть мимоволі глянув на нагрудну кишеню його сорочки – чи не стирчить звідти партійний квиток якоїсь марксистсько-ленінської партії. Та ні, просто стихійний носій класової свідомості, колишній мій ідейний побратим.
“Ну бо я знаю, що буде з цією країною, якщо ми відмовимось її захищати, і сюди прийде Росія”, – відповів йому, додавши свою давню тезу про те, що сьогоднішня Україна може бути скільки завгодно недосконалою, але поки ми її боронимо, в неї є майбутнє, а в нас – шанс змінити її на краще. Якщо ж Росія прийде – то шансів вже не буде.
Але дядько-солдат з розтрощеною ногою скептично хитав головою – він не вірив ні в майбутнє, ні в те, що така недосконала Україна хоч в чомусь краща за Росію.
Ніде правди діти, економічна ситуація і політика правлячої команди (як чинної, так і низки попередніх) такі, що мільйонам українців дійсно нема за що дякувати Україні. А жахи російської окупації для багатьох стануть очевидними, лише коли спіткають їх персонально.
В таких умовах патріотична свідомість не дуже квітне.
І коли добро і зло вимірюються лише обсягом благ, які можна отримати від тієї чи іншої влади, знайти в собі мотивацію йти на бій та смерть таким людям все важче. Насправді, здебільшого це, звісно, не класова свідомість. Це скоріше примітивний індивідуалізм, який заперечує будь-яку спільність заради персонального виживання.
І виходить, що нам, людям з ірраціональним історичним оптимізмом, відчуттям спільноти й гуманістичними цінностями, нам, хто все ще вважає, що ця країна варта всього – і втрачених років, і здоров’я, і життя – доводиться наступати на горло власному гуманізму, хапати за шкірку нещасних бусифікованих злими ТЦКшниками посполитих і ставити їх у стрій поруч із собою, і вести їх вперед – на смерть чи перемогу.
Попри їхню (і нашу!) зневіру й страх, попри (і через!) косяки й злочини правлячої команди, попри ігнор й ненависть обивателя. Якщо за це для нас вже готують окремий казан у пеклі – я готовий, бо «In Hell I’ll be in good company».
Бо поки Україна чинить опір – у неї є майбутнє і шанс стати кращою версією себе. І чорта лисого ви мене переконаєте у зворотньому.
