Формула вибору

Татьяна Силина

Президентові Німеччини Штайнмаєру напевно гикалося весь останній тиждень.

План, названий його іменем, що вже неабияк припав пилом на полицях історії врегулювання в Донбасі і раніше був відомий досить вузькому колу людей, раптом став топовою темою широких політичних дискусій і навіть акцій протесту, після того як президент Зеленський заявив 12 вересня, що готовий обговорювати «формулу Штайнмаєра» на майбутньому саміті «нормандської четвірки».

Наступним, хто приголомшив новиною, став міністр закордонних справ Вадим Пристайко, який повідомив «Інтерфаксу-Україна» в кулуарах саміту YES про готовність української влади провести місцеві вибори на всій території України, включаючи окуповану частину Донбасу

У чому винен Штайнмаєр?

Щоб пояснити виниклий у результаті цих двох новин значний суспільний резонанс, спочатку нагадаємо, чим же є т.зв. формула Штайнмаєра, запропонована німецьким президентом під час його перебування міністром закордонних справ Німеччини й активним учасником переговорів у «нормандському форматі». Оперативно й дохідливо цю формулу на сайті «Української правди» роз'яснили два колишні його колеги з української сторони, які кілька років вели переговори в «Норманді» на рівні голів зовнішньополітичних відомств і дипломатичних радників, — Павло Клімкін і Костянтин Єлісєєв відповідно.

Василь Артюшенко, ZN.UA

Отже, «формула Штайнмаєра» не є ані дорожньою картою виконання мінських угод, ані планом деескалації конфлікту. Вона — лише невелика частина незібраного пазлу, на якому зображено нечітку, досить розмиту картину врегулювання кризи в Донбасі, що виникла внаслідок російської агресії. Ця формула ніде офіційно не затверджена і розглядалася в рамках розроблення т.зв. дорожньої карти реалізації мінських угод. В умовах постійних різночитань цих документів, тотальної недовіри між сторонами конфлікту — Україною і Росією — та їх взаємного побоювання невиконання своїх зобов'язань з боку противника французькі й німецькі партнери запропонували формулу введення в дію закону про «особливий статус» ОРДЛО, що отримала ім'я очільника німецької дипломатії. Формула передбачає, що цей закон тимчасово набуде чинності в день проведення виборів в ОРДЛО, а на постійній основі — після висновку ОБСЄ про те, що вони пройшли відповідно до стандартів цієї організації. 

Однак формула, покликана зняти недовіру й усунути різночитання, спричинила нові суперечки. Українська сторона бачила реалізацію формули Штайнмаєра як частину «дорожньої карти» виконання мінських угод, рішення про розроблення якої ухвалили на останньому саміті «нормандської четвірки» в жовтні 2016 р. в Берліні, де був присутній і В.Путін. Після більш як двох років роботи над цим документом (росіяни згорнули її приблизно за півроку до початку виборчих кампаній в Україні) уже було напрацьовано певний драфт, що містить список негайних дій і три наступні фази заходів. При цьому вибори й набрання чинності (спочатку тимчасово, потім постійно) законом «про особливий статус» ОРДЛО були зазначені лише в третій, завершальній, фазі реалізації мінських угод. При цьому, оскільки в сторін зберігалися розбіжності щодо різних пунктів «дорожньої карти» і діяв принцип «ніщо не погоджено, доки все не погоджено», «формула Штайнмаєра» також не могла вважатися погодженою.

Українська сторона від самого початку наголошувала, що вибори в ОРДЛО мають проходити згідно зі стандартами ОБСЄ й українським законодавством. Тобто вони не можуть проводитися в присутності іноземних військ і найманців. Тобто спочатку мають бути виконані всі умови «Мінська», що забезпечують безпеку — припинення вогню протягом тривалого періоду, виведення військ і озброєнь. Проведення ж виборів згідно із законодавством України, у т.ч. і п. 4. ст. 10 ЗУ «Про особливості місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», передбачає їх організацію українською ЦВК, участь у них усіх українських партій, доступ жителів ОРДЛО до всіх українських ЗМІ, участь у виборах внутрішньо переміщених осіб тощо. 

Росіяни від самого початку заперечували проти згадування стандартів ОБСЄ, заявляли, що їм такі не відомі, і намагалися їх «розмити», зробивши «несуттєвою деталлю». І нинішні їхні спроби «висмикнути» пропозиції Штайнмаєра із загальної канви мінських домовленостей і попередніх напрацювань «дорожньої карти», нав'язати новій українській владі виконання політичної частини «Мінська» без створення для цього безпечних умов, з усією очевидністю свідчать про наміри Кремля увіпхнути окуповану частину Донбасу в Україну на своїх умовах, зберігши в ОРДЛО власний контроль і осередок запалення, від якого лихоманитиме всю країну. 

Подібний сценарій для багатьох в Україні — страшний сон. Ось чому перші скупі, без жодних пояснень меседжі Зеленського й Пристайка, які не окреслили «червоних ліній» у переговорах щодо Донбасу і не озвучили якихось умов на адресу країни-агресора, так сколихнули небайдужу й патріотичну частину суспільства. 

Деякі пояснення невдовзі пролунали. Але про них трохи нижче. 

Виявляється, як свідчать джерела DT.UA, заява Пристайка про одночасні місцеві вибори в Україні, включаючи територію ОРДЛО, була «пробною кулею» за завданням помічника президента Андрія Єрмака, який нині курирує зовнішню політику з офісу президента. Таким чином Зе!команда нібито хотіла прозондувати громадську думку й дізнатися реакцію українців на подібний варіант «урегулювання в Донбасі». 

Команда нового президента, яка орієнтується на думку мас і всіляко це публічно підкреслює, як стверджують наші конфіденти, регулярно проводить опитування у фокус-групах, щоб мати уявлення про настрої населення країни, що їм дісталася. Як стає з кожним днем очевидніше, не маючи власної стратегії й бачення врегулювання кризи на сході країни, ця команда діє коли рефлекторно, коли інтуїтивно, сподіваючись на фортуну й підтримку виборців. 

Попри молодість і показну демократичність, Зе!команда виявилася напрочуд закритою і недовірливою. Голова президентського офісу А.Богдан відкрито зізнається, що не любить дипломатів. Апарат МЗС виявився практично усунутим від «нормандської» і «мінської» тематики. Можливо, тому на зустрічі в «нормандському форматі» на рівні дипломатичних радників 2 вересня в Берліні, за інформацією джерел DT.UA, А.Єрмак і В.Пристайко не порушували ні питання продовження роботи над «дорожньою картою», ні питання миротворчої місії ООН, на розгортанні якої в Донбасі тривалий час наполягав Київ.

За твердженням наших джерел, у Зе!команді досить жорстко контролюють публічні заяви, і в зовнішньополітичній сфері якісь коментарі без відома А.Єрмака заборонено робити навіть заступникам міністра. 

Бажаючи швидких результатів і негайних успіхів, Зе!команда, не маючи при цьому інституціональної пам'яті, обрубала майже всі контакти з професіоналами, які кілька років до них вели «нормандський» і «мінський» треки. Втім, деякі персони в цьому процесі залишилися. Зокрема «слуга трьох панів» Руслан Демченко. Він служив не тільки при Порошенкові (працюючи разом із ним, наприклад, над документами «першого Мінська»), а й при Януковичі (виписуючи, наприклад, тексти харківських угод). 

Повернули в Тристоронню контактну групу, як відомо, і Л.Кучму. Якщо не помиляюся, саме Леонід Данилович першим і артикулював в інтерв'ю Associated Press позицію, згідно з якою Україна, зберігаючи відданість мінським угодам, усе ж таки наполягає на тому, щоб Росія відкликала бойовиків і повернула українським військовим контроль над кордоном, перш ніж проводити вибори в ОРДЛО. «Безпека на першому місці. Вам необхідно вивести війська, вивести важке озброєння, повернути нам кордон, і тоді ми проведемо вільні вибори», — заявив Кучма, очевидно звертаючись до російської сторони. Він також висловив стурбованість тим, що Франція і Німеччина, які виступають посередниками на переговорах, підштовхуватимуть президента Зеленського до компромісів — таких як затвердження плану проведення місцевих виборів у районах, які контролюють російські збройні формування, без будь-якого нагляду з боку української влади. 

У кулуарах форуму YES Кучма також висловив упевненість, що формула Штайнмаєра не буде затверджена на саміті «нормандської четвірки». Екс-президент переконаний, що Зеленський не піде на те, щоб зараз надати Донбасу особливий статус і провести в ОРДЛО місцеві вибори. «Особливий статус з тими повноваженнями, які ставляться сьогодні, що практично в нас Україна не унітарна держава, а якась або конфедерація, або федерація, ще з пропозицією змінити Конституцію — вибачте, це не шлях для України», — наголосив Кучма. 

 Після нього висловилися вже й інші, включаючи президента Зеленського, який заявив про неможливість проведення виборів в ОРДЛО без виведення російських військ. Довго відбувався за українську владу спецпредставник США з питань України Курт Волкер (спочатку під час панельної дискусії YES, потім в інтерв'ю телеканалу «1+1»), докладно пояснюючи, чому вибори в ОРДЛО можна проводити тільки після того, як Росія виконає свою частину мінських зобов'язань і забезпечить безпеку в Донбасі, виведе свої війська і розформує підтримувані нею нелегальні збройні формування. 

Важливу для позиції Києва на переговорах як у мінському, так і нормандському форматі заяву зробив в інтерв'ю Бі-Бі-Сі нинішній голова ОБСЄ міністр закордонних справ Словаччини Мирослав Лайчак, підкресливши, що, по-перше, організації та проведенню виборів в ОРДЛО мають передувати виведення російських військ з Донбасу й відновлення Україною контролю над нині окупованою ділянкою російсько-українського кордону, і, по-друге, на сьогодні він не бачить передумов для проведення вільних виборів на територіях, не підконтрольних українській владі

Нагадаємо, що перш ніж спрямовувати на вибори в ОРДЛО свою місію зі спостереження БДІПЛ, ОБСЄ має відправити туди місію з оцінювання безпеки, без позитивного вердикту якої не можуть відбутися жодні вибори. Оскільки ОБСЄ не може спрямовувати своїх спостерігачів туди, де небезпечно, де є загроза їхнім життям і здоров'ю.

Після зчиненого в Києві розголосу навколо «формули Штайнмаєра», у середу в Мінську на засіданні ТКГ українські представники не стали фіксувати її на папері, чого вимагає Росія, як одну з умов для проведення саміту в нормандському форматі. 

 Натомість українська сторона, за словами прес-секретарки Л.Кучми Д.Оліфер, заявила, що не має принципових заперечень по суті «формули Штайнмаєра» щодо місцевих виборів, «однак реалізація цієї формули можлива тільки за умови виконання таких пунктів: повне припинення вогню; забезпечення ефективного моніторингу СММ ОБСЄ на всій території України; виведення з території України збройних формувань іноземних військ і військової техніки; розведення сил і засобів уздовж усієї лінії зіткнення; забезпечення роботи Центральної виборчої комісії України, українських політичних партій, ЗМІ й іноземних спостерігачів; встановлення контролю над непідконтрольною Україні ділянкою російсько-українського кордону та виконання інших пунктів, передбачених українським і міжнародним законодавством і мінськими угодами».

Після такого повороту російська сторона заблокувала визначення дати розведення сил і засобів у районі Золотого й Петровського, хоча це було однією з трьох її ж власних умов для проведення «нормандського» саміту. 

 У той самий час президент Зеленський заявляє, що Україна готова піти на розведення сил не тільки в трьох «пілотних» точках — Станиці Луганській (уже виконано), Золотому й Петровському, а й по всій лінії зіткнення. Що викликає нову порцію запитань і занепокоєння в частини українського суспільства. 

321
Василь Артюшенко, DT.UA

Як це позначиться на безпеці України? Від якої саме лінії розмежування відводитимуть війська й озброєння — від нинішньої чи, як визначено мінськими документами, тієї, що існувала на 19 вересня 2014 р., після чого росіяни захопили ще частину української території? Як почуватимуться українці, які опиняться в неконтрольованій «сірій зоні» після відведення українських сил? Як відреагують військові, які за останні три роки на деяких ділянках просунулися в глиб Донбасу й відвоювали ще частину української землі, часто щедро поливши її кров'ю і втративши там своїх побратимів? І хай як міністр оборони Андрій Загороднюк переконує, що «це не відступ, а розведення», досить імовірно, що багато захисників сприймуть відведення українських сил саме як відступ. Адже навіть не на «передку», а в Києві, далеко від лінії фронту, йде збирання підписів під відкритим зверненням до президента України із заголовком «Не допустимо капітуляції!», а під офісом очільника держави відбувається акція «Ні капітуляції!».

Заручники рейтингів і амбіцій

Бажання президента Зеленського прискорити настання миру в Україні зрозуміле. Ми всі цього прагнемо. Зрозуміло й запаморочення Зе!команди від успіхів — від «ми їх зробили!» на виборах до «ми їх повернули!» після повернення 35 українців із російських катівень. Однак Путін теж усе розуміє. І навряд чи він відпустив українських бранців з гуманності, людинолюбства або піддавшись дипломатичній привабливості нового українського президента і його молодої команди. Це, як завжди, путінська «багатоходівочка». Повернувши Вишинського, отримавши Цемаха, продемонструвавши «жест доброї волі» і знявши (хоча б на певний час) одне з токсичних питань у відносинах із Заходом, звільнивши знакових українських «заручників Кремля», Путін водночас закинув Зеленському емоційний гачок, якого той, мабуть, заковтнув із апетитом. 

По-перше, нинішньому українському президенту, на відміну від багатьох, важливо повернути не територію, а людей. Людей, які йому ментально набагато ближчі за тих, хто вийшов на протест під вікна його Офісу в четвер. 

По-друге, у Кремлі й на Луб'янці вже давно склали психологічний портрет нового українського президента, зібрали інформацію про його слабкості, болючі точки та пристрасті, просікли його залежність від народної любові й помітили палке бажання швидких результатів. Зеленський визначений як «наркоман любові», залежний від оплесків публіки/електорату. Ціна миру обивателів не цікавить, нею стурбовані лише громадяни. У Росії роблять усе для підвищення суспільних очікувань в Україні від нового очільника держави, створюючи для нього внутрішньополітичний пресинг: в інформаційно-психологічних операціях тамтешні мешканці умільці. 

Та й на зовнішній арені Путін намагається ловити момент, використовуючи міжнародну ситуацію, що сприятливо складається для нього. Цілком можливо, він спробує вирішити «українське питання» до президентських виборів у США наступного року, оскільки у разі перемоги кандидата від демократів, досить імовірно, йому може стати вже не до України, оскільки навряд чи демократи зможуть забути йому провал Гілларі й не почнуть «доганяти» по різних напрямах за втручання у вибори 2016-го.

Дональд Трамп дуже хоче переобратися. Кажуть, для нього це просто «ідея фікс». В умовах, коли демократи мають великі шанси отримати наступного року Овальний кабінет, Трамп шукає будь-які можливості для підвищення власного рейтингу, у тому числі й за рахунок зовнішньополітичних перемог. Поки що три основні його ставки не зіграли. Амбіційний план Кушнера з близькосхідного врегулювання не спрацьовує і, за оцінками експертів, навряд чи йому судилося бути реалізованим (принаймні до президентських виборів у США 2020). Торгова угода з Китаєм хоча й можлива, однак досягти її досить складно, і, якщо все піде як задумав Трамп, то таку велику перемогу він, імовірно, прибереже під самі вибори. Отже, залишається Україна, неврегульований конфлікт на Донбасі, та Росія, яку Трамп дуже хоче повернути за стіл «великої сімки» для вирішення глобальних питань, що його особисто цікавлять більше, ніж Україна. Після недавньої відставки одного з найкращих американських знавців Росії Фіони Хілл із поста радника президента США з питань Росії і Європі в оточенні Трампа більше не залишилося людей, котрі глибоко розбираються в тонкощах загадкової російської душі, насамперед Владіміра Путіна, і здатних переконливо розтлумачити лідеру вільного світу всі небезпеки загравання з Кремлем.

Як стверджують наші обізнані співрозмовники, щоб створити американському президентові образ миротворця, Білий дім буде серйозно тиснути на українського президента, у тому числі, не виключено, і в питанні місцевих виборів у ОРДЛО. Зважаючи на графік року президентської виборчої кампанії, Трампу було б вигідно, щоб Україна провела їх наприкінці наступної весни, — аби встигнути заявити про виконання Мінська до літнього саміту «сімки» у Штатах і, можливо, навіть запросити туди Путіна, якщо дозволить внутрішньополітична кон'юнктура. Оскільки, за певною інформацією, Зе!команда розглядає можливість проведення дострокових місцевих виборів, перенісши їх із осені 2020-го на весну (приблизно, квітень), то не виключено, що з якихось причин плани Трампа й Зеленського збігаються. 

Якщо ж вони раптом із якихось причини розійдуться, то в Білого дому завжди знайдеться вдосталь аргументів для приборкання норовливих. Особливо коли серед них раптом опиниться молодий недосвідчений лідер, який очолив воюючу країну зі слабкою економікою, але пообіцяв цій країні мир та процвітання не просто «за життя нинішнього покоління», а в найближчому майбутньому, принаймні до кінця своєї президентської каденції. 

Україна залежить від США не тільки у сфері безпеки й потребує не тільки поставок озброєнь. За оцінками експертів, без допомоги МВФ український бюджет на наступний рік ніяк не складеться. 

Після відставки француженки Крістін Лагард її місце директора-розпорядника Фонду займе болгарка Крісталіна Георгієва, після чого, як прогнозують, вплив США в МВФ ще більше зросте. Нова глава Фонду, безумовно, шанована професіоналка, але навряд чи вона стане сперечатися, у т.ч. й щодо України, з американським міністром фінансів Стівеном Мнучіном.

Отже, готуючись до запланованої на наступний тиждень зустрічі з Трампом, Володимиру Зеленському варто продумувати для 45-хвилинної розмови не тільки іскрометні жарти. 

Л.Кучма не випадково побоюється тиску на Зеленського партнерів по «Норманді» — Макрона та Меркель. У них теж є свої резони наполегливо підштовхувати Україну до компромісів із Росією — у чомусь загальні, у чомусь особисті. 

Загальні — втома від України, хоч би як прикро для нас це звучало. Зростання в багатьох країнах Євросоюзу бажання зняти з Росії санкції й відновлювати з нею відносини. Тиск бізнесу, який ниє з приводу відповідних російських санкцій та хоче на величезний російський ринок. 

Еммануель Макрон при цьому не може бути задоволений ні своїм внутрішньополітичним становищем, ні роллю Франції в ЄС і світі. 

Його рейтинг усередині Франції, який катастрофічно обвалився після акцій «жовтих жилетів», хоча трохи й підріс, але все ще дуже далекий від бажаного. Позиції самої Франції в Євросоюзі теж не задовольняють її лідера як у цілому, так і в окремих моментах, — узяти хоча б розподіл керівних посад у ЄС після виборів до Європарламенту: Франції дістався лише один значимий пост — глави європейського Центробанку, який займе К.Лагард. Ставленик же Макрона Мішель Барньє (представник ЄС на переговорах із питань Брекзиту) пролетів повз крісло глави Єврокомісії, в якому його бачив французький президент. 

Макрон дає зрозуміти, що після виходу на політичну пенсію А.Меркель він хоче стати лідером Європи. Він прагне не тільки повернути Франції колишню велич, а й усій Європі — її вплив у світі. І якщо судити з нещодавніх гучних виступів Макрона перед французькими дипломатами, і те, й інше він планує робити спільно з Росією: «Європа зникне, якщо не зможе переосмислити свою стратегію щодо Росії». Спостерігаючи, як США, Росія і Китай борються за гегемонію у світі, Макрон робить висновок: «Ми не можемо відродити Європу без відновлення зв'язку з Росією, інакше Росія стане ближчою до інших держав». І, хоча в Європі слова Макрона викликали чимало критики, в самій Франції, історично русофільській і надто антиамериканській, вони найпевніш багатьом припали до душі. У тому числі й дипломатам: як стверджують наші джерела, нинішній склад французького МЗС прямо-таки «мега-проросійський». При цьому Макрон особисто переконаний у тому, що від антиросійських санкцій Європі потрібно відходити. 

Чи може в такому разі Україна розраховувати на підтримку французької сторони й персонально Е.Макрона в «нормандському» форматі? Запитання риторичне. Коли зняття санкцій жорстко прив'язане до виконання Мінська, а Росія його виконувати не хоче й не планує, примушувати до миру прискореними темпами, швидше за все, почнуть Україну. 

Ангела Меркель, яка всі ці роки була глибоко занурена у процес урегулювання на Донбасі й багато зробила для утримання європейcької єдності у збереженні антиросійських санкцій, сьогодні стрімко втрачає свій вплив як у Німеччині, так і в Євросоюзі. І для України буде великою удачею, якщо вона залишиться у кріслі німецького канцлера до 2021 р. У Меркель на сьогодні є безліч питань, набагато важливіших, ніж Україна, які вона має вирішити, перш ніж піде на політичну пенсію. У тому числі й питання наступника на посту глави партії. Фаворитка канцлерки Аннегрет Крамп-Карренбауер, яку інколи називають «міні-Меркель», втрачає рейтинг. І Україні варто всерйоз побоюватися, що майбутнім очільником ХДС може стати нинішній глава німецької землі Північний Рейн-Вестфалія Армін Лашет, великий шанувальник Росії, який вважає, що Німеччина і Європа потребують її «для вирішення багатьох питань у світі». Якщо Лашет очолить не тільки ХДС, а й Німеччину, Україні обстоювати свою позицію в «нормандській четвірці» стане ще складніше. 

Та й сьогодні, коли крісло Німеччини в ній займає все ще Ангела Меркель, із цього боку теж варто очікувати посилення тиску на Україну. Йдучи на спочинок, багатолітня незмінна німецька канцлерка напевно думає про свою політичну спадщину, і врегулювання кризи на Донбасі та відновлення миру в Україні їй, можна впевнено припустити, хочеться записати у власний список перемог і досягнень. 

До всіх перелічених вище чинників можна додати те, що західних лідерів прямо заворожують нинішній 71% відсоток підтримки президента Зеленського. Такому височенному рейтингу кожен із них не тільки заздрить: вони всі впевнені, що з такою підтримкою виборців Зеленський може все. 

Президент України, який щойно відзначив 100 днів вступу на посаду, опинився в неймовірно складній ситуації, тісно затиснений між невиправдано високими очікуваннями громадян своєї країни та наполегливими бажаннями західних партнерів: усі прагнуть миру, але перші не особливо замислюються про ціну, а других вона мало цікавить. 

Але у 2015 р., коли Курт Волкер ще не обіймав своєї нинішньої державної посади, а був главою Міжнародного інституту лідерства при Університеті штату Арізона, заснованого сенатором Джоном Маккейном, в інтерв'ю грузинській службі «Голосу Америки» через 5 місяців після «другого Мінська» він так оцінив цей документ: «Угоду, підписану в Мінську в лютому, слід називати не мирними домовленостями, а угодою про поділ України, яка була нав'язана Києву Німеччиною, Росією та Францією. Зараз дотримання цього поділу країни відстежується міжнародною спільнотою з допомогою ОБСЄ. Мінські угоди — не вирішення, а проблема, оскільки фактично вони надають легітимності російському вторгненню в Україну».

Як стверджують наші джерела, в західних колах уже можна почути розмови з приводу України в такому ключі: мовляв, згадайте, була колись Чехословаччина, сьогодні її вже немає, зате є дві успішні країни — Чехія та Словаччина, і все в них нині гаразд. А у США, Європі й навіть в Ізраїлі think tank'і вже моделюють різні сценарії розпаду України… 

 Є й інші ідеї. Наприклад, надання «особливого статусу" всім регіонам України, а не тільки ОРДЛО: передача грошей, ресурсів, мовної та культурної політики на місця. У латентній федералізації, тобто глибокій децентралізації України, не бачать нічого поганого, наводячи приклади ФРН і США, навіть багато щирих західних симпатиків нашої країни. Недооцінюючи при цьому як силу російського прагнення роздробити Україну на частини шляхом федералізації (хоч би яким лінгвістичним фіговим листком її прикривали ), так і недалекість і жадібність місцевих українських «еліт», які вже приміряють «князівські» шати.

Ще в червні Фонд «Демократичні ініціативи», провівши напередодні парламентських виборів дослідження громадської думки з питання пошуку шляхів відновлення суверенітету України над окупованим Донбасом, оприлюднив такі результати. «Миру за будь-яку ціну» не підтримують виборці жодної з партій. Громадяни України вважають неприйнятними більшість можливих компромісів, які обговорюються публічно і передбачені Мінськими домовленостями. Найменш прийнятне, причому в усіх регіонах, — проведення виборів на умовах бойовиків: відкидають такий варіант 66% українців. При цьому встановлення миру на Донбасі силовим шляхом підтримують лише 17% населення.

Український народ хоче миру. Але бажає його виключно на умовах України — тобто хоче перемоги. При цьому 57% українців (за даними лютневого опитування КМІС і російського Левада-центру) «добре або дуже добре» ставляться до Росії. Українці масово їздять на роботу в країну-агресора, відпочивають в окупованому РФ Криму, ведуть бізнес у Росії й зовсім не штурмують військкомати, щоб підписати контракт і поїхати воювати «на передок» на Донбас. Тому сьогодні не тільки Зеленському, а й кожному з нас, хто щиро бажає перемоги, мабуть, варто глибоко замислитися над тим, на що він особисто готовий для наближення цієї самої перемоги.

Джерело: DT.UA

Інформаційна агенція “Центр журналістських розслідувань”
Kyiv Kyiv Ukraine