Середньовічний Київ, у якому мешкало близько п’ятдесяти тисяч людей, в часи ворожої навали був здатен виставляти для захисту своїх стін до десяти тисяч ополченців на додачу до княжої дружини. Близько п’ятої частини від числа усіх своїх жителів. Бо ставки були надто високими. У ті суворі часи захоплення міста означало його розграбування та знищення. Містян чекала смерть або рабство.
Пройшло тисячу років, але московські нащадки орди зберегли свої традиції. Захоплені міста розграбовуються і вщент руйнуються. “Переможці” просто заради забави ґвалтують, катують та страчують навіть лояльних до себе місцевих, пише у Facebook Костянтин Рєуцький, співзасновник благодійного фонду Восток SOS, військовослужбовець.
І ось військо ординців стоїть майже під стінами Запоріжжя. Лінія фронту вже у двадцяти кілометрах і дистанція невпинно скорочується. Сімсоттисячне місто могло би виставити сотню тисяч місцевих оборонців для захисту своїх стін на додачу до “княжої дружини”. Бо на карту знову поставлене все. Бо ми кожного дня бачимо, що чекає на міста, які не стримали навали. Але, як і решта нині зруйнованих міст, Запоріжжя намагається жити звичним життям, вдаючи, ніби все під контролем і йому нічого не загрожує.
Навіть двадцяти тисяч місцевих добровольців вистачило щоби відбити Степногірськ і відкинути ворога на безпечну дистанцію. Натомість чоловіки, які мали б стати на захист міста, п’ють пиво на лавках у дворах, обговорюючи мирні ініціативи Трампа та способи, як відпетляти від мобілізації.
Чоловіки ллють сталь, водять автобуси та таксі, торгують у магазинах, доставляють замовлення за адресами, охороняють супермаркети, будують лікарні та парки, саджають та поливають дерева, штрафують водіїв за неправильну парковку. Все це, безумовно, важливо і потрібно, але чи саме в той час, коли до воріт міста вже підтягли таран?
За останні два роки Запоріжжя розквітло. Кількість мешканців збільшилася вдвічі, відкрилилися безліч нових магазинів, кав’ярень, місць для дозвілля, вулицями гуляє багато дітей та молоді.
Місто, південні райони якого вже обробляють ворожі РСЗВ, живе і дихає на повні груди, вражаючи гостей своєю незворушністю та стійкістю. Я би теж радів і був би спокійний за нього, якби бачив у очах місцевих чоловіків готовність захищати все це за будь-яку ціну. Але бачу переважно заохочуваний владою по**й: “та якось воно буде”.
А буде боляче. Ворог підійде впритул і буде методично, квартал за кварталом, перемелювати місто авіацією та артилерією. З кожним ударом з нього йтиме життя. А коли його квартали зробляться полем бою, це буде вже не місто, а випалена пустеля. А потім так буде з кожним населеним пунктом, до якого дотягнуться окупанти.
Запоріжжя ще може уникнути долі Херсона, Часового Яра чи Авдіївки, якщо російські війська будуть зупинені на тій дистанції, де вони знаходяться зараз, а краще відкинуті хоча б на двадцять кілометрів на південь. Проте, як зробити це, не маючи людських резервів?
“Непріоритетний” запорізький напрямок провалився через те, що, з розрахунку на його “стабільність”, тут залишили банально мало сил та засобів. Людей критично бракує, щоби не дозволяти ординцям обходити наші позиції і закріплюватися у наших незахищених тилах.
Ми шлемо прокльони недоукомплектованій стошостій бригаді тероборони за те, що вона не втримала позиції у Гуляйполі. І не зважаємо на те, що у декількох десятках кілометрах за спинами цих втомлених піхотинців десятки тисяч здорових цивільних чоловіків продовжують святкувати життя, сподіваючись на дива.
Що вони робитимуть, коли брама впаде і ворог увірветься в місто? Втечуть і продовжать святкувати за стінами інших міст? Залишаться, і намагатимуться бути щасливими за правилами загарбників? І, якщо вони не готові боронити цю землю, то хто її має боронити? Чи вправі ті, хто нехтує обов’язком боронити своє, розраховувати, що його захистить хтось інший?
Та зараз Запоріжжя – це дзеркало, у якому всі українці можуть роздивлятися себе. На жаль, у дзеркала Покровська, Вовчанська та Бахмута ми дивилися не уважно.
Ми будуємо нікому не потрібні пішохідні мости в той час, коли потребуємо зброї, що допоможе зберегти давно існуючі переправи, без яких не виживуть цілі регіони. Ми бронюємо циркові колективи, тоді, як актори, художники та письменники гинуть в окопах, бо їх немає ким замінити. Ворог стоїть під стінами кожного з нас. А ми щодня знаходимо тисячі пояснень, чому сьогодні ще не наша черга стати на захист беззахисних. І кожна з цих знахідок ще на крок наближає усіх нас до поразки.
Якщо міські мури не витримають, все, що нам дорого, буде зруйновано. Тому здоровий глузд мав би підказувати нам, що зараз немає нічого важливішого, ніж обороняти ці стіни. Для того, щоби захищати своє місто не потрібно ні спеціальної підготовки, ні якихось особливих якостей. Не обов’язково бути навіть хоробрим. Достатньо відчувати відповідальність за долі тих, хто нас оточує.
А якщо ви вже обираєте втечу, то маєте усвідомлювати і наслідки цього вибору. Біль кожної згвалтованої окупантами жінки, розпач кожної викраденої ними дитини, кров кожного катованого чи вбитого ними цивільного – значною мірою і на совісті кожного, хто ухиляється від обов’язку боронити батьківщину. Це ганьба, яка не спокутується грошима.
У святковому зверненні президент побажав нам бути на десять відсотків сильніше за ворога. А як на мене, вистачило б і п’яти відсотків. Якби усі міста, що зараз чекають на казковий порятунок, виставили б по п’ять відсотків своїх мешканців на допомогу війську – ворог не мав би жодного шансу на успіх.
І мені прикро, що заклику до українських чоловіків ставати до лав виснаженого війська не знайшлося місця ані в новорічному, ані у жодному зі щоденних звернень президента за всі 1407 днів великої війни.
Ухилянтами більшість ухилянтів зробила саме влада. Своїми нескінченними “шашликами на травневі”, “кавою у Ялті” та мирною угодою, яку (вже скоро рік як) буде ось-ось підписано.
Солодка брехня влади заколисує і відвертає від ухвалення рішення приєднатися до війська тих, хто ще вагається. Одного за одним, сотні тисяч людей. І, якщо цю помилку найближчим часом не буде визнано та виправлено, боюся, наши шанси на перемогу будуть мізерні.
