Десь раз на рік я пишу подібний пост, щоб нагадати нам всім про важливе.
Цього разу приводом знову стала публікація фото загиблих та постраждалих від Ліберових, тільки тепер не попри відсутність їх згоди, а навіть за наявності їх заперечення, пише у Facebook Олександра Дворецька, громадська діячка, правозахисниця.
7 квітня було обстріляно Херсон. Серед загиблих – цивільні. Під час евакуації тіла загиблого чоловіка з квартири, попри важкий психологічний стан і пряму заборону матері на зйомку, – фотографи продовжували це робити, і вже за кілька годин опублікували фотографії у себе в Instagram.
До цієї зйомки жінка понад годину чекала на допомогу і перебувала поряд з тілом, була у важкому психологічному стані. Але не змогла контролювати ситуацію із хазяйнуванням фотографів поряд з тілом її загиблого сина – благала про допомогу, казала, що не бажає фото, і до неї виїхав Загін швидкого реагування з психологом, щоб допомогти стабілізувати стан.
Не думаю, що можна осягнути цей жах втрати власної дитини, якщо ти не переживав нічого подібного в своєму житті. Не думаю, що це можна передати словами.
І право матері не бачити розтиражовані фото загиблого сина треба не лише поважати, а й не порушувати.
Я знаю, що нам боляче. Ми хочемо кричати на весь світ про черговий російський злочин. Про підлість російської атаки на людей, що ввечері засинають у своїх ліжках, що живуть у своїх квартирах. Про терор міст. Про винищення нас, про спробу зламати стійкість і спинити спротив.
І ми маємо право на цей крик.
Але є межа, яку ми не повинні переходити. Це людяність і повага до людської гідності.
Міжнародне гуманітарне право не лише про заборону катувати чи руйнувати школи та лікарні. Воно також про повагу до мертвих. Женевські конвенції зобов’язують держави:
– забезпечити гідне ставлення до тіл загиблих,
– шукати та ідентифікувати їх,
– передати інформацію родинам перш ніж вона стане публічною,
– ховати з повагою до релігійних і культурних традицій,
– не допускати наруги, мародерства і використання тіл у публічних цілях.
Ми знаємо, скільки росіяни раз порушували ці норми у Маріуполі. Ми досі маємо тисячі зниклих безвісти, про долю яких невідомо. Ми бачили, як залишки будинків збирали на звалище разом з тілами.
Але ці норми стосуються не лише Росії, і не лише держав. Це стосується кожного з нас: журналістів, фотографів, волонтерів та активістів, а також раптових свідків подій.
Публічне фото загиблого – це не тільки зображення воєнного злочину, це ще й чийсь біль, який множиться. Наслідки публікації можуть бути страшними.
Так, баланс між правом на правду і повагою до гідності дуже складний. Але саме його пошук і є складною роботою документаліста, та й простої людини. Вміння знайти кадр, що говорить про горе, але не принижує. Розказати про біль і не знецінити особисту трагедію. Витримати лінію між репортажем з місця події і вторгненням у чиєсь горе. Знайти слова для того, щоб втішити і пояснити важливість своєї роботи.
Повага до мертвих – не просто слова. Це частина того, чому ми воюємо. Щоб поважати людину: і живу, і мертву. Її право бути тихою або гучною. Право родини кричати чи мовчати. Право родини дізнатися про смерть близького не з Telegram, а з вуст офіційного представника та пережити втрату без чужих очей.
