Євгеній Лешан : «Бубль гум» і часткова мобілізація в Криму

Думки

Жуйка «бубль гум» в Радянському Союзі до кінця вісімдесятих була річчю рідкісною і статусною. В Марка була повна коробка «бубль-гуму», з якої він виловив дві штуки і пригостив мене. Ще в нього вдома були японські клавішні, такі, якими грали на справжніх концертах. Батьки Марка були артистами провідного ансамблю народного танцю Молдавської РСР, часто їздили світом з концертними турами і привозили багато цікавого та дефіцитного. Пізніше Марк з матірʼю осіли в Криму, пише у Facebook Євгеній Лешан, лейтенант ЗСУ, редактор та автор Центру журналістських розслідувань.

Я навіть не знаю, коли й де саме Марк свого часу відслужив срочку ракетником. Скоріш за все, в Україні. Хоча може й в Росії. Не в Молдові точно, звідки в Молдови ракетні війська?

«Марку наказали зʼявитися з речами до військомату», – сказали мені вчора.

Марк розгублений. Марк збирає речі. В Марка проблеми зі спиною – вік, не хлопчик вже. Як і я.

Його мати – стара й дуже хвора – сподівається, що у військоматі розберуться і не візьмуть до війська немолодого чоловіка з проблемною спиною. Або візьмуть кудись у тилову частину. Коли їй кажуть, що краще сісти в тюрму, ніж йти на цю війну – вона не чує. Бо як це – її дитину в тюрму!

Я не бачив Марка дорослим. Він запамʼятався мені смаглявим щокастим малим із «бубль гумами» в жмені.

Якщо Марка заберуть по ВУСовці – то він знову служитиме в ракетних військах, і російські ракети тепер летітимуть на українські міста за участі Марка. Якщо ж – і це більш вірогідно – Марка відправлять на мʼясо в піхоту – то шанси вижити в нього такі собі. За півроку ми винищили 50 тисяч російських військових.

Це лотерея, Марку, і дуже погана лотерея. Навіть виживши, ти не подякуєш долі. І заради чого? Невже твоє життя, Марку, таке лайно, що його не шкода занапастити заради втілення хворобливих фантазій кремлівського карлика?

Взяти на совість вбивства українських військових і цивільних та руйнування українських міст і сіл. Відчувати потилицею, як десь там, позаду, з безпечної відстані дивиться тобі в спину кулемет кадирівського заградотряду? Втискатися в землю під точними ударами української артилерії, аж поки черговий удар не виявиться фатально точним. Стояти на колінах, без зброї, із замотаними армованим скотчем очима і скрученими за спиною руками, і молитися про те, щоб українці вчинили з тобою дійсно так, як було написано в агітаційних листівках про полон, що їх розкидувала українська арта над вашими позиціями, а не так, як мимоволі очікуєш, майже фізично відчуваючи ненависть розпалених битвою переможців. Або просто згоріти заживо в «камазі» – колона навіть не доїде до Нової Каховки, потрапивши під «хаймарси». Чи, переживши весь жах війни, гіркоту поразки та ганьбу втечі, опинитись на Росії нікому не потрібним, і боятися повернутись додому, де майорітимуть українські прапори.

Що з перерахованого є кращим за відмову від служби? Найгірше, що може статися – тебе посадять. А за рік-два режим посиплеться, і двері тюрем відкриються. І ти повернешся додому – живий і з чистою совістю.

Марк цього не прочитає – ми давно втратили один одного з поля зору. Та й таке – він вже не хлопчик. Сам відповідає за свої вчинки. Як і всі ті триста тисяч мертвих росіян, які помилково вважають себе живими.