Роман Мартыновский: «При заочном рассмотрении дел российских чиновников нужно активнее обращаться к Минской конвенции»

Что такое специальное судебное производство, по процедуре которого пока очень неспешно идет процесс привлечения к уголовной ответственности организаторов и исполнителей вооруженной агрессии против Украины в Крыму - российских военачальников, руководителей Минобороны и спецслужб РФ. В материале корреспондентов Центра журналистских расследований «Агрессоры. Заочное производство» на примерах дел заместителей министра обороны РФ Булгакова и Панкова, заместителя командующего ВМФ России Федотенкова говорится о сложности и подводных камнях заочного следствия. О возможных путях преодоления проблем, которые мешают привлечению к ответственности участников вооруженной агрессии и других преступлений на оккупированной территории, мировой опыт и практику ЕСПЧ по таким делам - в разговоре с Романом МАРТЫНОВСКИМ, правозащитником, адвокатом и экспертом Регионального центра по правам человека в программе «Вопрос национальной безопасности» (телепроект Центра журналистских расследований, эфир ТРК Черноморская).

Роман Мартиновський, юрист, експерт Регіонального центру з прав людини УГСПЛ, фото: investigator.org.ua

Валентина Самар: Про досудове слідство ми багато повідомляли на прикладі так званих «кримських справ». Таких проваджень дуже багато, а зараз в суди масово пішли справи, у яких до відповідальності притягуються високі посадові особи РФ. Пане Романе, я би просила дохідливо пояснити, що ж це таке – спеціальне судове провадження, з чим його «їдять» в усьому світі, адже це не наша особливість, правда?

Роман Мартиновський: Так, дійсно існує такий інститут, і коли звертаються до Європейської конвенції з прав людини або до Пакту, то ці міжнародні документи не забороняють таку форму судочинства як заочне судочинство. Важливо, щоб дотримувалися гарантії справедливого судового розгляду.

Питання щодо заочного розгляду справи не перебуває на розсуді суду, прокурора чи слідчого, а це все вирішується на підставі  законодавчих положень, які існують в нас в КПК України, і на підставі існуючої практики Європейського суду з прав людини.

Крім того, існує Резолюція Комітету Міністрів Ради Європи 1973-го року, яка так само регулює ці питання. Вона називається «Резолюція про критерії, які регламентують розгляд справ, які проводяться за відсутності обвинуваченого». Так ось, критерії, які там викладені, були напрацьовані попередньою практикою Європейського суду з прав людини, а потім ті критерії  були розвинені цією практикою.

Хочу зазначити, що розгляд справ у заочному проваджені можуть відбуватися лише стосовно особливо тяжких та тяжких злочинів. Про що йдеться? Наприклад, це все, що стосується злочинів проти національної безпеки, все, що стосується злочинів проти життя, питання відмивання доходів, питання, пов’язані із розглядом воєнних злочинів або злочинів проти людяності. Це ті категорії справ, в яких можливе проведення заочного розгляду справ.

Чому виникає потреба у такому інституті взагалі? Тому що цілком зрозуміло, що дуже багато людей, які скоїли такі злочини, не хочуть відповідати за те, що скоїли. І вони тим чи іншим чином намагаються ухилитися від розгляду справи судом. І тут виникає питання, як бути в ситуації, коли необхідно повідомити людину про те, що стосовно неї відбувається або має намір суд здійснити судовий розгляд, а ми не знаємо, де перебуває ця людина. Або ми знаємо, де перебуває ця людина, але не маємо доступу до цієї території, наприклад, коли йдеться про Крим чи зону АТО. Пропозиція експертів та адвокатів –  активніше звертатися до практики ЄСПЛ, тому що чинне законодавство України, яке регламентує це питання, на жаль, може бути піддане значній критиці.

Европейский суд по правам человека Фото: globallookpress.com © Mateusz Wlodarczyk / ZUMAPRESS.com

Валентина Самар: Що саме?

Роман Мартиновський: Наприклад, стаття 201 Перехідних положень КПК, яка говорить про те, що підставою для проведення заочного судового розгляду може бути те, що людина перебуває на території АТО або на окупованій території. Мені  видається, що це не зовсім відповідає практиці Європейського суду з прав людини, оскільки саме по собі перебування людини там не означає, що вона має намір ухилитися від судового розгляду. Тобто йдеться про те, що суд має переконатися в тому, що людина ухиляється від судового розгляду. Які факти можуть про це свідчити? По-перше, людина може робити публічні заяви про те, що вона має брати участь у такому суді, що вона не буде з’являтися, або письмово звертається до суду і говорить про те, що не бажає брати участь у судовому розгляді справи. Або коли вона винаймає для цього адвокатів, які приходять до суду, які представляють його в суді, але сама особа не з’являється до суду. При цьому вона знає про те, коли буде відбуватися судовий розгляд. Тоді ми можемо говорити про те, що людина відкрито відмовляється від свого права бути присутньою у суді під час розгляду справи.

Валентина Самар: Щодо ситуації, яка стосується обвинувачення громадян РФ, високопосадовців тощо, які просто ігнорують слідство, яке провадиться в Укораїні. І переносяться попередні засідання суду, поки тричі в «Урядовому кур’єрі» та на сайті «Судова влада України» не буде опублікована ця інформація. І все одно адвокат каже, що це не є ознакою того, що підозрюваний був належно повідомлений.

Роман Мартиновський: Я погоджуюсь з адвокатом у цій ситуації, тому що у суду мають бути достатні докази  того, що людина дійсно отримала повістку. Більш того, повістка має відповідати певним вимогам, в ній мають бути зазначені наслідки того, що людина не з’явиться за цієї повісткою до суду.

Валентина Самар: На ваш погляд, який найпростіший та найефективніший спосіб належно повідомити високопосадовців РФ про те, що їхня справа вже в суді?

Роман Мартиновський: Якщо говорити про застосування Конвенції про видачу правопорушників, то в ситуації з громадянами Російської Федерації це працювати не буде. Тому що Росія, відповідно до Конституції, так само, як і Україна, не видає своїх громадян з країни їх громадянства для того, щоб здійснювалося кримінальне провадження в іншій країні. Але на сьогодні поки що існують можливості такого повідомлення за Мінською конвенцією (Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах — ред). Це Конвенція, яка регулює питання правової допомоги у кримінальних та цивільних справах держав СНД. Україна поки що залишається в СНД, а, значить, що конвенція діє. Прокурор звертається до міністерства юстиції України для того, щоб воно взаємодіяло з міністерством юстиції Росії з метою повідомлення цих осіб у встановленому законом порядку. З моєї точки зору, це буде належним повідомленням.

Валентина Самар: Чому ж тоді прокурори і судді не роблять цього?

Роман Мартиновський: Я не знаю, це питання до наших суддів та наших прокурорів.

Валентина Самар: Гаразд. Уявімо, що  український вже заочно суд засудив до 15 років позбавлення волі якогось російського генерала чи міністра. Що це для них означає по життю?

Роман Мартиновський: Певний ризик для них існує. Я вже казав, що держава їх не видасть, але коли вони опиняються на території іншої держави, вони можуть бути затримані, відповідно до Конвенції про видачу правопорушників, і видані Україні.

Валентина Самар: Для цього потрібно, щоб Інтерпол виставив на них «червону картку», а не відмовив Україні, сказавши, що це політичне переслідування?

Фото: picture-alliance/dpa/W.Woon

Роман Мартиновський: Це все певною мірою залишається. Але, крім того, що є Конвенція про видачу правопорушників, існують ще й двосторонні угоди між державами.  І про це теж не потрібно забувати, тому що на підставі двосторонньої угоди, з моєї точки зору, домогтися того, щоб людина була передана Україні, трошки  простіше. Треба дивитися, коли і яким чином можна застосувати положення цієї угоди. Наприклад, існує двостороння угода між Україною і Республікою Чорногорія, і людина опиняється в цій країні. Нам стає про це відомо, Україна звертається до компетентних органів Чорногорії про те, що там перебуває ця людина, і Україна просить передати її для того, щоб відбулося кримінальне переслідування у встановленому порядку. Чорногорія передає цю людину на територію України. Що відбувається далі? В неї, по-перше, мають бути беззаперечні докази того, що вона може оскаржити той вирок, який був постановлений за її відсутності. Не має значення, що в цьому випадку брали участь адвокати, навіть коли адвокати були призначені цією особою, навіть, коли вони займали дуже активну позицію та захищали цю людину в порядку заочної процедури, все одно ця людина має право на перегляд цього рішення.І тут є два підходи. Перший – людина може заявити про те, що вона просить скасувати цей вирок, і тоді цей суд, який постановляв цей вирок, буде вирішувати питання, чи скасувати цей вирок, чи залишити його без змін. Якщо суд залишає цей вирок в силі, то тоді у людини є право на апеляційну процедуру.

Є другий підхід, який говорить про те, що  держава може не забезпечувати таке право, коли людина може вимагати перегляду заочного вироку, а в неї просто буде залишатися право на апеляційне оскарження. І тут важливо те, щоб суд, який буде розглядати це питання, мав компетенцію розглядати питання як права, так і мав компетенції щодо фактів. Коли ми говоримо про касаційний суд, він розглядає лише питання права, він не розглядає вже питання фактів, а апеляційний суд розглядає, чи мали місце ті обставини, про які йшлося.

Валентина Самар: Є прецеденти цього в нашій судовій практиці?

Роман Мартиновський: Можливо, вони і є, але мені вони невідомі.

Валентина Самар: Ми зараз спостерігаємо різну реакцію російських політиків, військових чи кримських колабораціоністів на те, що їх в Україні притягують до кримінальної відповідальності. Хтось ігнорує, а хтось займає дуже активну позицію. Ми знаємо, що досить активно працюють адвокати, які представляють інтереси Сергія Аксенова, Наталії Поклонської та Володимира Константинова. Вони найняли  адвокатів з контори «Могильницький і партнери», які вже заявили, що який би обвинувальний вирок не був винесений, вони  оскаржать його в ЄСПЛ. Які тут ризики  є для України і що б ви радили?

Роман Мартиновський: Ризики дійсно є. В тому, що адвокати роблять свою справу якісно, я не бачу проблеми, я бачу проблему в тому, коли адвокати неякісно виконують свою роботу. Що стосується ризиків справи в ЄСПЛ я вже сказав: тягар доведення того, що людина знала про обвинувачення, яке висунете проти неї, що людина знала, що проти неї йде судова справа і вона викликалася в установленому порядку до суду, і їй було відомо, що відбувається судовий розгляд справи, лежить на державі. Тобто, якщо Україна не зможе довести, що вона виконала всі необхідні процесуальні гарантії, звичайно, вона буде відповідати. Цього не потрібно боятися, просто треба робити все, щоб уникнути цього. Це не означає, що під страхом того, що справа може дійти до ЄСПЛ, не потрібно розглядати ці справи та не потрібно проводити розслідування. Йдеться лише про те, що потрібно досягати розумного балансу між інтересами правосуддя і потерпілих, і інтересами обвинуваченого.

Валентина Самар: Ваші рекомендації стосовно змін в законодавстві чи застосування тої практики, яка є.

 Роман Мартиновський: Досить важко давати рекомендації в ситуації, коли в нас є зона АТО і коли в нас є територія Криму. Тому що в практиці Європейського суду з прав людини ми не знаходимо подібної справи, коли б обвинувачений знаходився на такій території, яка не контролюється державою або контролюється державою, з якою держава перебуває у стані збройного конфлікту. Тому потрібно шукати різні підходи. Перш за все, звертатися до Мінської конвенції, про що я вже говорив. Це, з моєї точки зору, досить ефективний механізм повідомлення. І тут ще одне питання. Якщо, наприклад, РФ буде всіляко ухилятися від виконання своїх обов’язків за Мінською конвенцією, тоді можна буде ставити питання про те, що відповідальність за те, що були порушені гарантії справедливого розгляду, буде нести не лише Україна, а й Російська Федерація.

Валентина Самар: Тоді цікава ситуація виникатиме  в ЄСПЛ.

Роман Мартиновський: Так, і інше питання – це можливість звернення за Конвенцією про видачу правопорушників. Я казав, що Резолюція Комітету Міністрів від 1973-го року говорить про те, що жодна справа не повинна розпочинатися у національному суді, якщо не була використана можливість передати матеріали справи до країни, де перебуває ця обвинувачена особа, або не було зроблено запиту на видачу цієї особи. Тобто потрібно це робити, потрібно надавати ці документи, і таким чином обвинуваченому, який перебуває на території третьої держави, стане відомо, що стосовно нього відбуваються або досудове розслідування, або судовий розгляд.

Інформаційна агенція “Центр журналістських розслідувань”
Kyiv Kyiv Ukraine