Российский оккупационный режим в Крыму и коллаборационисты из числа крымских чиновников, депутатов и политиков на службе Москвы принудительно привлекают украинских граждан — жителей оккупированного Крыма к срочной службе в армии РФ. Это один из самых наглядных примеров нарушения прав человека на оккупированных территориях Украины и военных преступлений, которые совершает российская оккупационная власть. О том, как наших сограждан понуждают служить в оккупационной армии — в разговоре с юристом Регионального центра прав человека Виталием Набухотным и юристом Украинского Хельсинского союза по правам человека Максимом ТИМОЧКО, в программе «Вопрос национальной безопасности» (проект Центра журналистских расследований, эфир ТРК Черноморская ).
Валентина Самар: Доброго вечора, Віталію та Максиме. Поясніть, чому призов до російської армії в окупованому Криму вважається примусовим, хоча багато людей йдуть туди добровільно? Чому це кваліфікують як воєнний злочин? Які конвенції порушуються цим призовом?
Віталій Набухотний: Про те, що це є окремий склад воєнних злочинів, йдеться в статті 8 Римського статуту Міжнародного кримінально суду. Ми знаємо, що Україна двома деклараціями визнала юрисдикцію цього міжнародного суду, і це дає всі підстави говорити, що на території окупованого Криму, в контексті призову, вчиняється саме воєнний злочин. Чому цей призов є примусовим? Тому що особа, яка відмовляється йти в ряди збройних сил Російської Федерації, підпадає під кримінальну відповідальність. І саме момент кримінальної відповідальності за ухилення від призову є свідченням його примусового характеру.
Максим Тимочко: Цей склад злочину — криміналізований (стаття 8 Римського статуту), тому подання про злочин було надіслане до Міжнародного кримінального суду, до офісу прокурора, для того, щоб він надав оцінку цим фактам. І в підтвердження цього злочину ми надавали рішення окупаційних судів, за якими люди, що відмовилися проходити службу в рядах збройних сил Російської Федерації, притягалися до адміністративної відповідальності: їм присуджувався штраф. Але якщо вони повторно отримають такі повістки — то вони можуть бути позбавлені волі строком до двох років. Це дозволяє вважати призов примусовим. Альтернатива уникнути служби лише за станом здоров’я або проходження альтернативної служби. Якщо цього немає, то особа змушена йти до армії або буде притягнута до кримінальної відповідальності. Тому на практиці альтернатив небагато.
Валентина Самар: Подання про злочин було скеровано до Міжнародного кримінального суду. Що ви включили у це подання? Статистика, історії людей, що вам відомі, чи хтось звертається до Вас з такою проблемою?
Віталій Набухотний: На сьогоді нам вдалося ідентифікувати лише 33 кримінальні справи (про ухилення від призову — ред.). Звичайно, це не є максимальна кількість. По більшості з цих кримінальних справ були винесені вироки. Найбільш тяжкий вирок — 80 тисяч російських рублів штрафу. Очевидно, що якщо особа через рік підпаде під кримінальну відповідальність, то за рецидив це все штрафом не закінчиться. Ще нам вдалося ідентифікувати одну кримінальну справу, де особа отримала, якщо я не помиляюсь, вісім місяців умовно. І всі ці особи підпадають під підписку про невиїзд. Тобто вони обмежені у пересуванні, і це окреме питання.
Валентина Самар: Тобто, люди відбувають це покарання, а потім їх знову будуть призивати до армії? Це покарання не звільняє їх від цього примусу?
Віталій Набухотний: Абсолютно ні. З урахуванням жорсткості кримінального законодавства Російської Федерації, очевидно, що якщо особа підпаде повторно під таку санкцію, то санкція буде набагато важчою. Тобто, Росія до громадян окупованої території ставится як до мешканців будь-яких суб’єктів Російської Федерації. Але відповідно до норм міжнародного права окупований Крим не є тотожним до будь-яких суб’єктів Російської Федерації, як наприклад Краснодарський край. Звичайно, всі ці нюанси ми враховуємо, збираємо та передаємо у міжнародні судові інстанції. Задля того, щоб рано чи пізно агресор чи певні представники агресора понесли заслужену відповідальність.
Валентина Самар: Це вже не перший кейс, який передається до Міжнародного кримінального суду. Яка процедура розгляду та часові рамки? Що та як відбуватиметься?
Максим Тимочко: Для офісу прокурора існує один великий кейс, який можна назвати “ситуація в Україні”. Він ділиться на два основні блоки: ситуація на Донбасі та ситуація в Криму. І по кожному із цих блоків громадськими організаціями та правоохоронними органами України надсилаються відповідні подання з фактами вчинення воєнних злочинів і злочинів проти людяності, чи то на Донбасі, чи то в Криму. Наразі, якщо я не помиляюсь, по Криму було подано п’ять таких подань. Усі стосувалися примусового переміщення населення, в контексті внутрішнього переміщення, порушення права власності, питання щодо примусового призову, мій колега мене доповнить, якщо я не всі назвав. Всі вони знаходяться зараз в офісі прокурора на стадії попередньої оцінки. Ця стадія передбачає вивчення та аналіз матеріалів, які були подані.
Це складний процес — доказів передається дуже багато, і велика кількість поданих матеріалів є досить складною, оскільки в судовій практиці не було подібних випадків. Наприклад, в практиці Міжнародного кримінального суду ніколи не було такого складу воєнного злочину як призов на військову службу — тобто примушування до служби на боці окупуючої держави.
Але був один відомий нам випадок — це Роберт Вагнер, який був гауляйтером Ельзасу. Він був засуджений під час Нюрнберзького процесу, точніше — засуджений французьким військовим трибуналом за те, що германізував населення Ельзасу — громадян Франції. Їм спочатку видавалися німецькі паспорти, а потім їх призивали в армію. Ця ситуація дуже схожа на те, що відбувається зараз у Криму. Так само усім було нав’язано громадянство — тобто, була презумпція: ви усі громадяни Російської Федерації, тільки якщо ви не згодні — можете написати декларацію про відмову. Ось це, мабуть, один з небагатьох випадків, які вже були в практиці трибуналів.
Але Нюрнберзький процес і Міжнародний кримінальний суд — це не одне й те саме. Зараз двадцять перше століття. Практика вже не та, і по Римському статуту ця практика ще не відпрацьована. Тому офісу прокурора потрібен час, щоб це опрацювати й дійти якогось висновку.
Не так просто досліджувати й питання виконавців цього злочину, тому що потрібно вивчити спочатку військово-політичну ієрархію РФ, потім переходити до аналізу доказів — кого конкретно можна притягнути до відповідальності. Як відомо, міжнародний кримінальний суд працює за принципом комплементарності — тобто, він буде звинувачувати у вчиненні певних злочинів не всіх злочинців, а обиратиме тільки найвищих посадових осіб, які винні в цьому. Я вважаю, знадобиться як мінімум декілька років, щоб переварити те, що ми за цей час передали та перейти до наступної стадії. А наступна стадія — це розслідування. Для цього потрібно отримати відповідний дозвіл Палати Міжнародного кримінального суду.
Валентина Самар: І як це відбуватиметься?
Юрист Регіонального центру прав людини Віталій Набухотний Фото investigator.org.ua
Віталій Набухотний: Я більш оптимістично налаштований щодо часу розгляду. Мені здається, що громадські організації та окремі державні органи досить активно поводяться у цьому напрямку. І я сподіваюсь, що вивчення питання по Україні не займе сім років, як це було по Грузії. І я, знову ж таки, сподіваюсь, що це питання почало вивчатись ще у 2015 році. Коли прокурор впевниться, що дійсно є підстави починати таке розслідування, він передасть запит до палати попереднього провадження МКС. І палата має надати дозвіл для відкриття цього розслідування. Коли це розслідування розпочнеться, прокурор більш детально вивчатиме усі докази, задля того щоб пропонувати цій же палаті видавати ордери на арешт конкретних осіб. І у випадку, якщо такий ордер на арешт палатою буде виданий, то особа, яка підпадає під цей ордер на арешт, не зможе вільно пересуватися по території держав — членів Римського статуту, а зараз їх 123, якщо я не помиляюсь, — це, зокрема, усі країни Європейського союзу. І коли особа, що підпадає під ордер на арешт, потрапить на територію однієї з таких країн, вона має бути передана до Гааги, до Міжнародного кримінального суду.
Валентина Самар: Тобто, політичні гасла: “Ми Путіна доведемо до Гааги”, — залежатимуть від того, як наші слідчі органи попрацюють. Наскільки важливими тут є рішення національних судів? Ми слідкували за деякими справами, кримінальними провадженнями і стосовно громадян України, які обвинувачується у зраді, і російських високопосадовців, і військових чинів армії та флоту. І з великим сумом констатуємо, що процедура заочного слідства та ситуація в наших національних нереформованих судах можуть призвести до того, що в Гаазі уже будуть вироки, а в Україні їх ще не буде. Бо деякі справи роками не можуть дійти навіть до підготовчого засідання. Що з цим робити?
Віталій Набухотний: Ви абсолютно правильно підмітили, Міжнародний кримінальний суд також вважає, що головний обов’язок засуджувати осіб за вчинення найтяжчих злочинів лягає на саму державу. МКС включається лише тоді, коли держава або не хоче, або не спроможна засудити окрему особу. І, звичайно, Україна повинна самостійно справлятися з цим викликом. Це, зокрема, і внесення змін до кримінального кодексу України — підведення його до міжнародних стандартів кримінального правосуддя. Зокрема, включення в Кримінальний кодекс злочинів проти людяності, тому що сьогодні, враховуючи конфлікт на Донбасі, суди України використали у своїх вироках статтю 438 (воєнні злочини) лише один раз. І це досить дивно, тому що суди не застосовують ті статті, які вони б мали застосовувати, в тому контексті, який ми на сьогодні маємо в Україні.
Так само потрібно реформування й кримінально-процесуального кодексу, щоб проводити певні кримінально-правові процедури. Необхідно чітко розуміти, що Україна є основною у реалізації цього обов’язку. Те саме з ратифікацією Римського статуту — на сьогодні він є не ратифікованим, проте Україна визнала його юрисдикцію. Це безпрецедентний випадок, коли Україна бере на себе обов’язки, але не користується тими правами, які можуть бути реалізовані.
Тому не треба займатись міфологізацією Міжнародного кримінального суду, який нібито має все вирішити. Це має вирішувати Україна, і лише в тих випадках, коли через об’єктивні причини Україна не зможе реалізувати судовий процес, тоді це має вирішувати Гаага. Міжнародний кримінальний суд не буде займатись дрібними справами. МКС бере провадження лише щодо осіб, які займають найвищі посади. Тому посадовців нижчого рівня має судити Україна. Звичайно, це досить складно, тому що є питання імунітету посадових осіб РФ. Але це буде вирішуватись пізніше, адже усі зміни нам потрібно реалізовувати поступово.
Валентина Самар: Є якась думка про національні суди?
Максим Тимочко: Для судового провадження в національних судах має збиратись нормальна доказова база. Ця база може бути використана й на рівні Міжнародного кримінального суду. Правоохоронні органи повинні консолідувати свої зусилля навколо воєнних злочинів, які вчиняються на окупованих територіях. Наприклад, дуже часто бувають такі випадки, коли затримано особу, яка посідала високі пости в окупаційній владі. Але пріоритет віддається не тому, що він може бути свідком певних обставин (адже він сам був частиною цієї системи), його не допитують про можливі воєнні злочини. Натомість пріоритет віддається звинуваченню: він повинен нести відповідальність за державну зраду. Я хочу сказати, що потрібно використовувати механізми кримінального провадження, щоб особи давали свої свідчення. Адже ці свідки є дуже цінними, вони можуть пояснити, як певні злочини відбувалися, “зсередини”. В частині надання доказів до кримінального суду це може бути дуже важливим. Натомість, я цього не спостерігаю.
Валентина Самар: Тобто, якщо я правильно Вас розумію, щодо колишнього «міністра охорони здоров’я Криму» Михальчевського та інших посадових осіб окупаційної влади, які уклали угоду зі слідством й отримали умовні строки (деякі вже навіть повернулися до Криму) — наші слідчі цю можливість не використали?
Максим Тимочко: Я не буду стверджувати, бо ми не маємо доступу до слідства, але той самий “міністр охорони здоров’я Криму» міг би описати ситуацію з формуванням військового обліку в Криму в 2014 році. Призов же відбувся у 2015 році, а в 2014 була відповідна підготовка, створювався військовий облік, лікарські комісії, які перебували під упорядкуванням міністра охорони здоров’я. Тому до питання воєнних злочинів треба підходити системно.
Я б хотів відзначити роботу прокуратури АР Крим, адже вони цим займаються, в рамках розслідування по 438 статті, але треба використовувати більше методів. Один з методів — це, наприклад, найманці, які були використані в Криму та на Донбасі. Тут може бути використаний механізм міжнародного співробітництва, адже деякі найманці вже були засуджені в Європейських державах, вони також можуть бути залучені як свідки. Вони навіть самі — наприклад, в слідствах Сербії та Молдови — давали свідчення, що є доказом війни на Донбасі та в Криму. Зокрема, було засуджено кілька осіб, які воювали на території Донбасу на стороні “ЛДНР”, і вони свідчили, що отримували за це кошти. Ось це має використовуватися і нашими слідчими органами. Для того, щоб сформувати доказову базу, не варто ігнорувати те, що відбувається за межами нашої держави.
Валентина Самар: В ці вихідні в Києві був затриманий Валерій Чорнобук, екс-голова Апеляційного суду Криму, який переховувався від слідства, а влітку був оголошений у розшук., Ми докладали дуже багато зусиль, щоб справа була зрушена з місця. Вона тягнулася чотири роки. Головні докази у цій справі — записи, зроблені Центром журналістських розслідувань, конкретно — інтерв’ю Валерія Чорнобука Сергію Мокрушину. Той розповідав, як він переводить судову систему Криму на російське законодавство. Це, звичайно, не кінець цієї історії. Скажіть кілька слів про національні суди й слідство: як змусити цього “слона” злетіти?
Віталій Набухотний: Необхідно, щоб у цієї особи взяли певні свідчення, які б допомогли нам зі збором доказів і передачею їх до відповідних міжнародних судових органів. Якщо ця особа володіє інформацією про злочини представників окупаційної влади, очевидно, що її свідчення можуть бути нам корисні.
Юрист Української Гельсінської спілки з прав людини Максим Тимочко Фото investigator.org.ua
Максим Тимочко: Усі ми знаємо, що відбувалося під час окупації в березні 2014 року. Ми знаємо, що в Крим приїжджали делегати з РФ, які займали посади в органах судочинства Росії, які проводили лекції, організовували навчання суддів стосовно російського законодавства, сприяли, щоб судді залишалися в Криму, проводили відповідні семінари для них. Вже в березні 2014 року рішення кримських судів виносилися іменем Російської Федерації. Це все дуже важливі докази, наприклад, у Європейському суді з прав людини. Мова йде про те, чи мають право ці суди взагалі розглядати справи? Тому що ми знаємо про політичні переслідування в Криму, ми знаємо, що ті судді, які знаходяться на окупованій території — є частиною репресивної машини, яка використовує органи правосуддя задля досягнення своєї мети. Щоб створити ілюзію, що на території Криму є справедливий суд. Чорнобук є одним з найважливіших свідків в контексті цього питання, адже він був головою апеляційного суду АР Крим.
Валентина Самар: І це все відбувалося, ще навіть до першого квітня, тобто ще до того як Крим було “приєднано” до Російської Федерації.
Максим Тимочко: Так, він бачив все це і брав активну участь в цьому процесі. Треба детально розпитати його і провести розслідування того, що відбувалося тоді й відбувається зараз з органами правосуддя в Криму.
Валентина Самар: Будемо спостерігати, як це відбуватиметься, комунікація із кримською прокуратурою у ваших організаціях дуже добра. Сподіваюсь, що хоч у цьому випадку не будуть зроблені ті помилки, які були зроблені раніше.
