Навипередки з міжнародним правом

Елена Снигирь, ведущий специалист Центра международных исследований Дипломатической академии Украины им. Г.Удовенко

Акт російської агресії проти України в Керченській протоці й Чорному морі виходить далеко за межі російсько-українського конфлікту і навіть за межі руйнування європейської системи безпеки.

Це, без перебільшення, вдалий хід Москви, на який євроатлантична спільнота поки що не має спільної відповіді.

12 грудня в Конгресі США і в Європарламенті ухвалили резолюції із закликом зупинити будівництво «Північного потоку-2», оскільки цей політичний проект становить загрозу європейській енергетичній безпеці. Це, мабуть, найбільш потужні політичні кроки на тлі численних заяв, до яких вдалися країни Заходу внаслідок російської агресії проти українських кораблів 25 листопада. Чи матимуть ці заяви практичне продовження — наразі невідомо. 

Україна також зробила низку законодавчих і політичних кроків. 6 грудня Верховна Рада проголосувала за два документи, важливі в контексті протистояння російській агресії. Ідеться про закон про прилеглу зону України, який розширює зону нашого контролю на морі до 24 морських миль. У прилеглій зоні Державна прикордонна служба України може зупиняти для контролю або заарештовувати судна за винятком військових та інших кораблів, які використовуються з некомерційною метою.

Фото: mil.ru

Другий важливий документ, який ВРУ схвалила цього дня, — це закон про припинення дії Договору про дружбу, співпрацю та партнерство між Україною і РФ. Згідно із законом, дія договору припиняється 1 квітня 2019 року. Питання розірвання цього договору було предметом гарячих дискусій у публічному просторі України від самого початку російської агресії. Однак МЗС України не поспішало із цим кроком, пояснюючи свою позицію тим, що цей документ буде нам потрібен у міжнародних судових процесах проти Росії. 

Загалом питання договірних відносин з Росією дуже дратівливе для українських громадян. Багато хто хотів би припинити дію всіх договорів з Росією відразу і в різкій формі. Тим більше якщо ворог щодня дає для цього підстави, а ревізія договірно-правової бази просувається повільніше, ніж хотілося б. Українські дипломати почуваються вельми незатишно, постійно пояснюючи нетерплячим співгромадянам, що повільність міжнародно-правових процесів не дозволяє спалити всі мости відразу. При цьому є низка питань, на які дипломати, навіть маючи бажання, не можуть дати відповідь — наприклад, існування Вільної економічної зони «Крим», чимало бенефіціарів якої сидять у ВРУ; сумнівні переговори між Україною і Росією про розподіл квот на вилов риби в Азовському морі, скандал щодо яких спалахнув у Києві цієї осені. 

Аргументи українських дипломатів втрачають свою переконливість для суспільства на тлі того, що війна для когось в Україні — це «дійна корова». Звичайно, ми тут не перші й не останні. Але довіра між суспільством і владою вимагає послідовності дій заявленим намірам. Інакше тому самому МЗС складно буде відбивати шквал критики щодо ймовірно правильних, однак непростих і швидких рішень. 

Російська агресія проти українських кораблів у Керченській протоці та водах Чорного моря 25 листопада знову поставила питання про доцільність розірвання дипломатичних відносин між Україною і Росією, загострила тему Договору між Україною і РФ про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки від 2003 року. Позиція МЗС полягає в недоцільності денонсації цього договору через незавершеність процедурних питань в арбітражному провадженні Міжнародного трибуналу ООН з морського права, куди Україна 2016 року подала позов проти Росії через порушення останньою Конвенції ООН з морського права. Виходячи з логіки пояснень МЗС, дипломати не ризикують розривати договір, який є частиною цього позову доти, доки Арбітражний трибунал почне розглядати справу по суті. А судячи з черговості процедурних моментів, на це можна очікувати не раніше ніж через рік. 

Вочевидь, українські дипломати воліють діяти обережно й уникати поспішних кроків у міжнародному політичному та правовому полі. Навіть таких, які нині викликали б бурхливу емоційну суспільну підтримку, однак могли б підважити позиції України в майбутньому. Бо, хай як цинічно це звучить, очевидність російської агресії для нас не робить її очевидною для міжнародного співтовариства. Ба більше, міжнародне співтовариство, той-таки ЄС, напевне радісно продовжив би business as usual з Росією, якби не Україна, яка доводить факти порушення Росією міжнародного права в судах, і якби не сама Росія, яка продовжує порушувати те саме право. 

Міжнародне правосуддя — процес тривалий. У нашому випадку воно покликане забезпечити Україні необхідну політичну підтримку у віддаленій перспективі, коли первинний емоційний ефект від російської агресії зійде нанівець і багато хто в світі захоче про неї забути. Проте скористатися плодами виграних справ у міжнародних судах Україна зможе, якщо вистоїть. А якщо ні — це все стане лише цікавими прикладами для студентів на курсі міжнародного права. Такі правила гри диктує право сили, мова якого чудово зрозуміла нашим військовим і тим експертам, які небезпідставно говорять, що Договір від 2003 року нині обмежує можливості України для самозахисту. Йдеться насамперед про право російських суден перебувати в будь-якій точці Азовського моря (аж упритул до берегової лінії України) і про неможливість бути там іноземним військовим суднам на запрошення України без російського дозволу. І якщо останнє питання поки що не є критичним, то питання права на самозахист України у своїх територіальних водах має бути вирішене якнайшвидше. Інакше може знайтися достатньо приводів виявити нерішучість у відбитті нападу з моря, а наслідки цього стануть черговим приводом для України позиватися в міжнародних судах.

Млявий відгук світового співтовариства на пряму воєнну агресію в нейтральних морських водах заохочує Москву випробовувати свої можливості й далі. З одного боку, має місце відверто слабка реакція Заходу, який іще більше розділився на тих, хто розуміє, що насправді відбувається, і тих, кому байдуже. З іншого — на цей раз Росія не сама. 

Блокування Росією Керченської протоки могло б і далі залишатися непоміченим, однак Москва свідомо пішла на загострення ситуації, здійснивши напад на українські кораблі в нейтральних водах Чорного моря. Цей акт агресії робить російську політику в акваторії Азовського і Чорного морів частиною глобального протистояння принципу свободи морської навігації між США і Євроатлантичним блоком з одного боку і Китаєм, Росією, Іраном з іншого. «Штовхання бортами» (поки що в переносному значенні) вже тривалий час відбувається в окремих ділянках Світового океану, зокрема в Південно-Китайському морі, де триває спір між Китаєм та його сусідами; в Японському морі, де досі не вирішено питання між Росією і Японією; в Ормузькій протоці, блокадою якої час від часу погрожує Іран; у Баб-ель-Мандебській протоці, де США, Франція, Велика Британія, Японія, Саудівська Аравія і Китай мають постійну військову присутність. 

Окремим пріоритетом морської політики Росії та полем її жорсткого протистояння із Заходом є контроль над Арктикою з правом освоєння неторканих природних ресурсів регіону та використання Північного морського шляху, який може стати вигідною альтернативою торговельному маршруту через Суецький канал. Швидке танення арктичних льодів стимулювало росіян та їхніх конкурентів до боротьби за регіон. 2014 року в оновленій Воєнній доктрині РФ до основних завдань збройних сил Росії додали «забезпечення національних інтересів Російської Федерації в Арктиці». А правила проходження Північним морським шляхом стали предметом окремих дебатів між РФ і її конкурентами: Москва прагне зберегти винятковий контроль над цим маршрутом, а Вашингтон із союзниками виступає проти монополізації Росією Північного морського шляху і вимагає вільного проходження згідно із Конвенцією ООН з морського права.

Тому акт російської агресії проти України в Керченській протоці й Чорному морі виходить далеко за межі російсько-українського конфлікту і навіть за межі руйнування європейської системи безпеки. Це, повторюю, без перебільшення вдалий хід Москви, на який євроатлантична спільнота поки що не має спільної відповіді. Після 25 листопада можна було спостерігати певний діалог між Москвою, Вашингтоном і Пекіном, у якому Китай одразу взяв сторону Москви під час екстреного засідання РБ ООН 26 листопада, а США демонстративно, в рамках Операції з підтримки свободи навігації, спрямували два свої військові кораблі в Південно-Китайське море (30 листопада) і вперше з 1987 року — до затоки Петра Великого в Японське море (5 грудня), чим викликали гнівну реакцію з боку Росії та Китаю. 

Причому Пекін розійшовся настільки, що вустами офіцера китайської армії і президента Інституту морської безпеки та співробітництва Дай Сюя, під час конференції, організованої китайським таблоїдом Global Times, повідомив про можливість задіяння китайського флоту для атаки на американські кораблі в спірних морських водах: «Якщо військовий корабель США знову зайде в китайські води, я би радив послати два військові кораблі: один для того, щоб зупинити американське судно, а другий — щоб його протаранити...« 

Російська агресія проти українських кораблів 25 листопада не лише підлила оливи у тліючий вогонь морського спору між Китаєм і США. Москва тим самим послала чіткий сигнал своїм конкурентам у Північному Льодовитому океані, що дещо схоже може трапитись і з кораблями, і з командою будь-якої країни, яка розраховує на міжнародне право на противагу односторонньо встановленим російським правилам. 

Однак є ще один аспект російської агресії проти українських кораблів, який мають урахувати країни, що реалізують інфраструктурні проекти разом із Росією. Атаку і захоплення українських суден ФСБ РФ пояснювала ймовірною загрозою з боку українців для Керченського мосту. Цей самий аргумент російська сторона неодноразово наводила як пояснення затримань та обшуків в Азовському морі торгових суден під міжнародними прапорами, які йшли з або до українських портів Бердянська і Маріуполя. У цьому контексті дві гілки газогону «Північний потік» є важливим для Москви інфраструктурним проектом, якому може загрожувати небезпека і який ФСБ РФ вважатиме за необхідне захистити... в нейтральних або територіальних водах інших держав Балтійського моря. Нічого особистого — просто захист інвестицій... Цілком імовірно, що Росія вирішить збільшити свою військову активність і в Чорному морі — заради безпеки «Турецького потоку». 

Сьогодні ще рано говорити про остаточно оформлені альянси морських і сухопутних держав. Найвірогідніше, синхронність дій Китаю і Росії поки що є спонтанно-ситуативною. Євроатлантична спільнота, а особливо країни-члени ЄС, досі не визначилися з тим, якою ціною вони готові зупиняти російську агресію. Питання порушення Росією міжнародного права та європейського порядку віддано на відкуп міжнародним судам. Київ, захищаючи себе, діє тут дуже активно і послідовно. Однак міжнародне правосуддя — довгостроковий і позбавлений прямої дії інструмент. Іншими словами, рішення міжнародних судів на нашу користь не захистять нас уже сьогодні чи завтра, поки агресор змінює політичну реальність за допомогою сили. Показовим тут є досвід ігнорування Китаєм рішення арбітражу Постійної палати Третейського суду в Гаазі від 2016 року. Філіппіни, хоча й перемогли за всіма 15 пунктами позову, не можуть реалізовувати свої права в своїй же виключній економічній зоні без військової підтримки з боку США.

Іронія ще й у тому, що, діючи з позиції слабкої держави, Україна не може собі дозволити програвати міжнародні суди. Через те що їхні рішення, а також інституційні та юридичні практики в євроатлантичному просторі є чи не найсильнішим аргументом та інструментом Києва у підтримці консолідованої позиції країн ЄС з протидії російській агресії. Інші вагомі зовнішньополітичні аргументи Україна мала би за умови перетворення на регіональну державу хоча б середнього рівня, що можливо тільки за рахунок внутрішніх трансформацій. Але це вже питання для іншого обговорення.

Наразі ж ми шукаємо додаткові аргументи для партнерів, аби переконати, що агресивна російська політика шкодить і їхнім інтересам і вже нині перетворюється для них на дедалі більшу загрозу. І в цьому нам допомагає своїми діями сама Росія. Складається враження, що Москва поспішає, тільки не до кінця зрозуміло, що насправді робить її такою нетерплячою — чи то запах крові й побоювання через те, що може втратити швидкоплинні можливості, чи то якась внутрішня причина. Хай там як, але ми не маємо розраховувати на можливу помилку Росії, ми повинні концентруватися на тому, як зміцнюватися самим.

Джерело: DT.UA

Інформаційна агенція “Центр журналістських розслідувань”
Kyiv Kyiv Ukraine