Споглядаючи події в Білорусі і Казахстані, все більше переконуюсь у тому, що ми на пострадянському просторі є певною аномалією.
З якогось дива ми косо-криво протягом тридцяти років запроваджуємо демократичні інституції – не в якості декорації. Косо-криво вони навіть працюють.
У вирішальний момент армія – напіврозвалена, майже небоєздатна – відмовляється ставати сокирою для покарання власного народу в руках збанкрутілого політика, натомість їй дістає сили і духу чинити опір колишній метрополії. Оскільки через нашу аномальність слова закону, за якими армія є інструментом захисту конституції і суверенітету, а не персони президента – це не лише слова.
Все це дуже помітно на тлі подій в РБ та Казахстані, де збанкрутілі авторитарні правителі один за одним здають свої країни під контроль колишньої метрополії, а їхні збройні сили це забезпечують.
Нам якимось дивом вдалося відпетляти від такої сумної долі. Щоправда, поки ми живі – ніщо не остаточно. Іноді це надихає, іноді – лякає. В очах РФ ми залишаємось тим елементом пазлу, якого не вистачає для їхньої картини русского мира.
Ми б не проти вписатися до європейської збірної картинки – от тільки Європа не впевнена, чи є там місце для нашого пазлу. Ми й самі не впевнені.
Бути пазлом, який нікуди не підходить – це виклик і водночас шанс. Бо, оскільки вже ми є аномалією, нам дуже не сподобається та мертва гармонія, яка вийде, коли Путін складе всі пазли.
Тому все, що нам залишається – бути льодом під ногами майора.
