Гюндуз Мамедов: За що каратимуть воєнних злочинців?

Гюндуз Мамедов, заступник генпрокурора (2019-2021), правозахисник, кандидат юридичних наук

Від початку повномасштабної агресії Росії на території України стали масово вчинятися міжнародні злочини. Однак досі немає чіткого розуміння історії цих злочинів, якими вони бувають, та яке покарання може чекати на воєнних злочинців. 

Розбираємося в матеріалі, пише у своїй колонці у виданні Українська правда Гюндуз Мамедов, заступник генпрокурора (2019-2021), правозахисник, кандидат юридичних наук.

Є злочини, які вражають своєю жорстокістю весь світ і які загрожують усьому світопорядку. 

Україна з 2014-го року, а саме з моменту анексії Криму Російською Федерацією та спроб окупації Донбасу, вимушена стикатися саме з такими. А від часу повномасштабної російської збройної агресії їхня кількість суттєво зросла. 

Однак досі в нашому інформаційному просторі є термінологічна плутанина: військових і воєнних злочинів, геноциду зі злочинами проти людяності. Інколи мова йде навіть про тероризм, проте це поняття застосовується до актів насильства переважно в мирний час.

Проблема загострюється ще й через те, що високопосадовці часто вживають подібні терміни в політичному, а не юридичному значенні. 

Водночас для того, щоб покарати злочинців, нам важливо знати, що саме їм потенційно може інкримінуватися, та розуміти історичне підґрунтя майбутніх обвинувачень.

Отже, в контексті російської агресії нас цікавлять чотири типи основних міжнародних злочинів, що виписані в Римському статуті Міжнародного кримінального суду. До таких злочинів належать воєнні злочини, злочини проти людяності, злочин геноциду та злочин агресії

Через те, що вони є особливо жахливими, такі злочини не мають строку давності та є об'єктом універсальної юрисдикції. Тобто особа, що вчинила один із цих злочинів, буде переслідуватися правосуддям все життя та може бути арештована в усіх державах, законодавство яких передбачає відповідальність за скоєння міжнародних злочинів. 

Ознаки кожного з чотирьох міжнародних злочинів вбачаються у діях російських військових або керівництва РФ у ході збройної агресії

Відповідальність за такі злочини може бути від кількох років до пожиттєвого ув'язнення в залежності від тяжкості.

Воєнні злочини

Воєнні злочини – це порушення правил та звичаїв ведення війни, які закріплені в міжнародних договорах. Такими договорами є Женевські конвенції 1949-го року та додаткові протоколи до них 1977-го року тощо. 

Всі міжнародно-правові документи в цій сфері формують окрему галузь права – міжнародне гуманітарне право. Такі злочини можуть вчинятися лише в умовах збройних конфліктів.

Натомість, військові злочини – це порушення порядку несення служби військовослужбовцями. Іншими словами, порушення внутрішніх регламентів військової служби в частинах або під час навчань. Вони можуть вчинятися й у мирний час.

До воєнних злочинів належать:

  • умисні вбивства цивільних, військовополонених;
  • примусові депортації;
  • позасудові страти; 
  • використання цивільного населення в якості «живих щитів»;
  • знищення цивільних об'єктів, невиправдане військовою необхідністю тощо. 

У Римському статуті Міжнародного кримінального суду воєнним злочинам присвячені статті 8 та 8-2. 

Першим кодифікованим джерелом права в контексті воєнних злочинів став Кодекс Лібера, прийнятий в США в 1863-му році. Він присвячений правилам поведінки військовослужбовців під час збройних конфліктів. 

Цей кодекс став основою для кодифікації воєнних злочинів та правил поведінки під час війни на міжнародному рівні. Наприклад, для Гаазьких конвенцій 1899-1907-го років, якими регулювалося ставлення до полонених і заборонялося використання певних видів зброї. 

Після трагічних наслідків Другої світової війни в 1949-му році з'явилися Женевські конвенції, які уточнюють та доповнюють положення попередніх документів і досі мають юридичну силу. 

В 1977-му році, у зв'язку зі зміною характеру ведення війни, були додані два протоколи, які розширювали положення Конвенцій, хоча кількість країн, які їх ратифікували, стала помітно меншою. 

Сьогодні порушення Женевських конвенцій та додаткових протоколів, а також низки конвенцій, які забороняють певні види зброї, визнані злочинами на міжнародному рівні та мають бути покарані в національних юрисдикціях. 

З 2014-го року в Україні було відкрито більше 12 000 справ за статтею 438 кримінального кодексу України про порушення звичаїв та правил ведення війни. 

З моменту повномасштабного вторгнення 24-го лютого 2022-го року кількість воєнних злочинів, скоєних РФ, лише зростає. Станом на 4-те травня в Україні відкрито більше 9300 кримінальних справ.

Варто окремо зазначити, що воєнні злочини – це поодинокі факти порушень окремими військовослужбовцями або групою. Тобто скоєні несистемно. Отже, відповідальність за них будуть нести переважно нижча та середня ланки збройних сил. 

Злочини проти людяності

Злочини проти людяності визначаються як будь-яке з наступних діянь: вбивство, винищення, поневолення, депортація, тортури тощо, коли здійснюються в рамках широкомасштабного чи систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб, якщо такий напад відбувається свідомо. 

Тобто від воєнних злочинів їх відрізняє насамперед широкомасштабність та систематичність

Крім того, на відміну від воєнних, злочини проти людяності можуть бути скоєні лише проти цивільного населення. Злочинам проти людяності присвячена стаття 7 Римського статуту Міжнародного кримінального суду.

Якщо ж говорити більш звичною мовою – це злочини, що покликані знищити саму природу людини. Саме тому вони й отримали таку назву. 

В міжнародному праві злочини проти людяності з'явилися після Другої світової війни. Однак передумови були й раніше. 

Вперше термін «злочини проти людяності» був згаданий у Гаазькій конвенції II 1899-го року та розширений в Преамбулі до IV Гаазької конвенції про закони та звичаї сухопутної війни від 18-го жовтня 1907-року.

Автором визначення злочинів проти людяності в сучасному розумінні є випускник Львівського національного університету Герш Лаутерпахт. Саме його інтерпретація була використана для обвинувачень нацистського керівництва у Нюрнберзькому трибуналі. 

Пізніше «злочини проти людяності» фігурували в Токійській хартії; Конвенції ООН від 9-го грудня 1948-го року. «Про попередження злочину геноциду та покарання за нього»; Статутах міжнародних кримінальних трибуналів по Югославії та Руанді і зрештою в cтатті 7 Римського статуту.  

Цікаво, що в Кримінальному кодексі України стаття щодо злочинів проти людяності з незрозумілих причин відсутня. 

Злочини проти людяності та злочин геноциду зазвичай вважають найжахливішими злочинами, адже вони означають усвідомлені масові вбивства або за фактом самого існування людей (злочини проти людяності), або за фактом приналежності до етнічної чи національної групи (геноцид). 

В Україні, безумовно, є ознаки вчинення злочинів проти людяності. Зокрема масові ракетні обстріли цивільних кварталів у Харкові, Чернігові та інших містах. Серед українських експертів точаться дискусії як кваліфікувати звірства в Бучі, Ірпені, Бородянці, блокаду й обстріли Маріуполя: як злочини проти людяності чи геноцид. Насправді основна відмінність – у мотиві. 

Через те, що злочини проти людяності потребують організації та системності, відповідальність за них, імовірно, нестимуть вищі посадові особи держави та військове керівництво. 

Злочин геноциду

Злочин геноциду був остаточно юридично оформлений у міжнародному праві після Другої світової війни. Автором «геноциду» став юрист, а також, як і Лаутерпахт, випускник Львівського національного університет, Рафал Лемкін, який вперше у своїй книзі  Axis Rule in Occupied Europe («Правління держав «Вісі» в окупованій Європі») сформулював значення цього терміну. 

Це стало своєрідною кульмінацією та відповіддю на масове винищення єврейського народу, а також всі інші випадки цілеспрямованого знищення певних груп населення, відомі історії. 

Генеральна асамблея ООН вперше визнала геноцид злочином в 1946-му році й лише в 1948-му в межах «Конвенції щодо запобігання і покарання злочинів геноциду» ООН кодифікувала геноцид як окремий злочин. Власне, це визначення є загальноприйнятим і до сьогодні в міжнародній площині та використовується у Римському статуті Міжнародного кримінального суду. 

Конвенція дає визначення злочину геноциду як будь-які з наступних дій, вчинені з наміром знищити повністю або частково національну етнічну, расову чи релігійну групу як таку: 

  • вбивство членів групи; 
  • спричинення серйозних тілесних чи психічних ушкоджень членам групи; 
  • навмисне створення для групи умов життя, які мають на меті призвести до фізичного знищення її цілком або її частини; 
  • насадження заходів з метою запобігання народжуваності в групі; 
  • насильне переміщення дітей групи в іншу групу. 

На жаль, в українській історії геноцид теж був. Зокрема, Голодомор 1932-1933-го років та депортація кримськотатарського народу 1944-го року. 

Видається, що цього разу історія повторюється. Знищення продовольчого запасу та вивезення зерна в тимчасово окупований Крим, масові примусові депортації українців із тимчасово окупованих територій на територію Росії. 

Наразі в українському законодавстві статтею 442 ККУ передбачена відповідальність за здійснення та заклик до геноциду. 

В політичному контексті держави світу вже починають визнавати те, що відбувається в Україні, геноцидом. Зокрема, так уже зробили парламенти Естонії, Латвії, Польщі та Канади. Однак юридичний процес доказу злочину геноциду є дуже складним. Хоча й реальним. 

Найскладнішим є визначення наміру такого злочину, а потім підтвердження цього наміру доказами. Тут можуть допомогти заяви тих же пропагандистів: адже заклик до геноциду так само є міжнародним злочином. При тому намір знищити державу не є доказом геноциду. 

Також важливо розуміти, що кількість жертв для визнання геноциду теж не має вирішального значення. 

Міжнародне право в цілому та Конвенція зокрема дають чітке розуміння та визначення цього злочину.

Оскільки здійснення геноциду також потребує складного планування та керівництва, відповідальність за нього, імовірно, нестимуть вищі посадові особи.  

 Злочин агресії  

Злочин агресії з'явився в міжнародному праві порівняно нещодавно. В 1919-му році в Статуті новоствореної Ліги націй в одному з положень зазначалося, що країни мають утримуватися від порушення кордонів одна одної.

Наявність такого формулювання в міжнародному договорі стала ключовою для делегітимізації війни як законного способу вирішення спорів. 

В 1945-му році в Статуті Нюрнберзького трибуналу з'явився термін «злочини проти миру», який передбачав підготовку, планування та здійснення агресивної війни. Таке саме визначення було й у Статуті Токійського трибуналу. 

Примітно, що розробка концепції цього злочину належить радянському юристу Арону Трайніну, а в кримінальних кодексах пострадянських країн, зокрема України, цей злочин досі зберігся. 

Наступним кроком до визнання агресії як міжнародного злочину стала Резолюція Генеральної асамблеї ООН 3314 (XXIX) (визначення агресії).

Саме в цьому документі, робота над яким з перервами тривала майже 50 років, «агресія» отримала своє сучасне визначення: агресією є застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави, або яким-небудь іншим чином, несумісним зі Статутом Організації Об'єднаних Націй, як це зазначено в цій ухвалі. 

Варто відзначити, що Нюрнберзький та Токійський трибунали досі залишаються єдиними судовими процесами, за результатами яких за злочин агресії були винесені вироки. 

Наприклад, на Нюрнберзькому процесі засудили верховного головнокомандуючого флоту нацистської Німеччини Карла Деніца та головнокомандуючого ВПС Германа Герінга.

Складнощі з обвинуваченнями саме по цьому злочину є перш за все політичними. Оскільки головною особливістю цього злочину є те, що відповідальними за нього можуть бути лише вищі посадові особи держави. Відповідне твердження знаходимо і в  статті 8bis Римського статуту:

«злочин агресії» означає планування, підготовку, ініціювання або виконання особою, яка має повноваження контролювати або керувати політичними чи військовими діями держави. 

До речі, в Кримінальному кодексі України в статті 437 (планування, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни) не уточнюється, хто саме може скоїти цей злочин. Відповідно, в Україні за злочин агресії можуть засудити будь-кого, хто воює проти нашої держави незалежно від його впливу на прийняття рішення щодо вчинення агресії. 

Тим не менш, оцінивши міжнародні стандарти, стає зрозуміло, що саме вище керівництво Російської Федерації та Республіки Білорусь нестиме відповідальність за цей злочин щодо України.

Наприклад, нещодавно російського генерала-полковника повідомили про підозру за статтею 437 ККУ. Однак відповідна правова кваліфікація не дає перспектив для його покарання, адже навряд чи Міжнародний кримінальний суд дійде висновку, що він був одним із організаторів війни. Відповідно, доцільніше збирати докази щодо його участі у воєнних злочинах або злочинах проти людяності. 

Міжнародні злочини в сучасному міжнародному праві по суті означають те, що людина, яка їх скоїла, не може сховатися від правосуддя, ким би вона не була: президентом чи звичайним солдатом. 

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну є найбільш кричущим прикладом вчинення злочину агресії з кінця Другої світової війни.

Тож ситуація в Україні – екзамен для всієї міжнародної правової системи на дієвість і ефективність.

Водночас, для української правової системи це також виклик, бо кожен злочин необхідно правильно кваліфікувати для того, щоб злочинець поніс справедливе покарання. 

Інформаційна агенція “Центр журналістських розслідувань”
Kyiv Kyiv Ukraine