Звільнені бранці та негостинна воля

Єлизавета Стрій, Центр журналістських розслідувань

Звільнення 18 квітня 2020 року чергової групи утримуваних незаконними збройними формуваннями на окупованих територіях спонукало згадати про тих, кого звільнили ще у грудні 2019 року. Про те, як колишні в’язні окупантів облаштувалися на вільній території, чи дотримано їхні права та чи виконано обіцянки, які давала їм влада. Виявилося, що витягти людей з полону простіше, ніж забезпечити їм повноцінне життя на волі. 

«Ми вже після багатьох років в підвалах «ДНР» нічого не боїмося», – лунало 29 грудня 2019 року під час урочистої зустрічі звільнених полонених. Медіа, родичі, квіти, – так з почестями зустрічали колишніх бранців. 

24 лютого Міністерство ветеранів за тиждень  обіцяло усім звільненим виплатити по сто тисяч гривень матеріальної допомоги. Звітувало, що допомогли людям відкрити банківські рахунки. Після лікування у Феофанії деяких звільнених відправили до госпіталів «Лісова поляна» та «Циблі». Декого доправили до гуртожитків, де забезпечили всім необхідним, зокрема засобами гігієни та продовольством, повідомляло міністерство. 

Хто ти без папірця

Проте одноразову фінансову допомогу деяким звільненим так і не виплатили. «Міністерство обіцяє фінансові виплати, але їх немає», – каже звільнена Валентина Єременко. 

«У нас – немає нічого. Я ходжу як бомж, але не тому, що я по натурі бомж, а тому що я перебуваю в таких умовах», – бідкається колишній в’язень «ДНР» Василь Савін. 

«Ми – ті люди, які займалися на тому боці хто шпигунством, хто – диверсіями, хто чим – повернулися додому на батьківщину, проте не кожному ще видали документи і матеріальну допомогу. Я просто не розумію, за що я там страждав», – ділиться Віталій Анікімов.

Деякі звільнені  так і не отримали обіцяні 100 тисяч гривень одноразової допомоги . Двоє досі не можуть відновити документи, що посвідчують їхню особу. І через це відрізані від багатьох адмінпослуг.

В Україні через пандемію коронавірусу введена надзвичайна ситуація, за якої виходити на вулицю дозволено лише з посвідченням особи. Колишні в’язні розповіли, що їм відмовляють благодійні організації та медзаклади. Єдиною організацією, що продовжує ними опікуватись, люди одностайно називають Червоний хрест.

На початку березня тодішня очільниця Мінветеранів Оксана Коляда звітувала про початок виплати ста тисяч гривень 65 звільненим із 76. 

«Напередодні рішення щодо цих осіб прийняла Міжвідомча комісія з розгляду питань, пов’язаних з визнанням осіб такими, що були позбавлені свободи внаслідок збройної агресії Росії проти України, що створена при Міністерстві. До декого зі звільнених є  питання у правоохоронних органів», – йдеться у її повідомленні.

«Згідно діючого законодавства, комісія може відмовити, коли не вистачає документів для прийняття рішення і коли є обвинувальний вирок суду щодо вчинення конкретною особою якогось злочину, направленого проти національної безпеки», – розповів юрист ГО «Блакитний птах» Віталій Хекало.

Віталій Хекало, фото: investigator.org.ua

Без одноразової виплати в 100 тисяч грн залишилось одинадцять людей. Дехто з них уже повернувся на непідконтрольну територію. 

Нам відомо про п’ятьох людей, що проживають наразі у гуртожитках. Питань до них від правоохоронців не було. А можливостей для нормального існування залишається все менше. Розповімо історію кожного, хто стомився обстоювати своє право на державну допомогу. 

Мер Макіївки

Василь Савін у 2015 році він був призначений окупаційною владою мером Макіївки. При цьому він стверджує, що проникнення до незаконних органів влади окупантів він здійснив за завданням українських спецслужб.  Каже, що був ув’язнений в лютому 2015 року через підбурювання та спробу повстання в окупованій Макіївці: 

«Я сидів багато де. Я сидів в таємних в’язницях, про які Путін каже, що їх не існує. Я сидів у підвалах комендатури Макіївки (вул Леніна 123), потім я сидів в таємній в’язниці «Оплоту» (вул. Куйбишева, 61) в Донецьку, потім – в таємній в’язниці МГБ (бульвар Шевченка, 26), потім – в іншій таємній в’язниці (селище Бассе, вул. Молодіжна, 14. Потім – у підвалі СІЗО, потім у колонії суворого режиму в місті Макіївки».

Василь Савін, фото: investigator.org.ua

Василя Савіна тримали у різних установах з нелюдськими умовами. Мав сидіти в ув’язненні 23 роки: «Ті лікарі, які працюють в МГБ – це м’ясники. Вони мене офіційно оформляли в СІЗО – у мене був тиск 240, не можна було підняти штанину брюк, тому що від побоїв ноги так боліли, що це було нереально. Лікар написав – «здоровий». Ніяких прав людини там немає. А в підвалі була диба. У XXI столітті! Мене підтягували на дибу, а з огляду на велику вагу – це було надзвичайно болісно».

Василь Савін каже, що умови проживання після звільнення нормальні, але він  потребує речей та якоїсь фінансової допомоги. «Я повністю одягнений в те, що привезли волонтери. Низький їм уклін. Ось ця куртка та черевикі подаровані червоним хрестом. Подивіться, я ходжу в них три місяці – вони вже негодні», – демонструє Василь розірвані чоботи.

100 тисяч гривень Василь Савін досі не отримав. Бо в Міністерстві, за його словами, загубили заяву. Тепер комісія має розглядати питання про виділення коштів на наступному засіданні уже в новоствореному міністерстві з реінтеграції тимчасово окупованих територій. 

Ріелторка

Валентина Єременко  колись працювала рієлтором. Збиралася купити житло на непідконтрольній території, поверталася додому з вільної території України, де на той час винаймала житло. Каже, що до неї  під виглядом клієнта звернувся працівник так званого «МГБ ДНР». Невдовзі її затримали і звинуватили у зраді Батьківщини: «Я відсиділа 2,5 роки. Це неможливо описати словами, через що ми пройшли, це треба тільки побачити або побути там день. А словами – не можна описати. Це пекло на землі».

Під час сидіння у підвалах Валентина отримала обмороження кінцівок та язву шлунку. Після звільнення у лікарні Феофанії їй зробили операцію, лікували у госпіталях, проте наразі вона потребує продовження лікування та реабілітації.

«Я хворію дуже сильно. Це видно. Такі ж у мене ноги, – показує Валентина почервонілі обморожені руки. – У міністерстві мені кажуть: почекайте, тримайтеся. Але хвороба прогресує, я не можу сказати хворобі: зупинись. Нема ніякої допомоги. В яку б я організацію не звернулася – це «Свої», «Блакитний птах», – вони заявляють про те, що допомогти вони мені нічим не можуть, тому що зараз карантин і на даний момент немає ніякої соцдопомоги».

Валентина Єременко, фото: investigator.org.ua

Юрист Віталій Хекало пояснює, що, на жаль, ресурси вичерпні: «Є держава, є громадянське суспільство, громадські організації, окремі волонтери – вони мають поставити на ноги звільнених заручників, забезпечити проходження медичного обстеження, проходження лікування, надання психологічної допомоги, забезпечити побутовими необхідними речами. Згідно положень діючого законодавства, держава не може постійно, довічно утримувати таких осіб. Ресурси громадянського суспільства, громадських організацій – також обмежені». 

Сто тисяч гривень допомоги Валентина Єременко і досі не отримала. На її звернення відповіді немає. Вона повідомила нам, що неофіційно у новоствореному міністерстві їй сказали, що поки не перенаправили кошти з колишнього міністерства ветеранів, яке займалося звільненими полоненими.

Композитор

Віталій Анікімов теж не отримав одноразову допомогу. Для цього потрібен картковий рахунок у банку, який неможливо отримати без паспорта, а паспорт вони відновити не можуть. З документів, які можуть підтвердити їхню особу, є лише свідоцтво про народження. Для того, щоб встановити особу у Міграційній службі, йому потрібно привести трьох свідків, які мають бути родичами або сусідами людини, і які можуть підтвердити особу заявника. 

Віталій Анікімов таких людей не має, а якби й були – він не має коштів, щоб оплатити їм дорогу до Києва. Тим паче – в умовах карантину: «ДМС України говорить, що для отримання паспорту мені треба серія і номер попереднього паспорту, що в мене був. А в мене цього нема де взяти, і я ці дані не пам’ятаю. З того моменту, як нас обміняли, й аж до сьогоднішнього моменту в мене немає документів».

Віталій Анікімов , фото: investigator.org.ua

Віталій Анікімов раніше писав музику. До полону він потрапив вдруге, коли намагався перетнути лінію розмежування, через що й потрапив до підвалу.  Стверджує, що самостійно знешкоджував бойовиків на окупованій території. Віталій не дивиться у очі, постійно відвертається, з болем говорить про свої спостереження: 

«Я бачив, як 12 чоловік гвалтують маленьку дівчинку і її матір на вулиці. Люди були у військовій формі. Не можу сказати, що далеко від мого будинку. Вразило те, що це були не тільки ті люди, які приїхали туди воювати, а навіть ті, з ким я колись гуляв, дружив, спілкувався. Це спонукало мене на те, щоб я почав їх вбивати. Я нікого з них не шкодував».

Денис Коваль має схожі проблеми з Міграційною службою. Як і багато бранців, засуджених незаконно створеними судами в ОРДЛО, він пройшов через тортури у підвалах: «Там тортури, постійні тортури. Струм… Погані умови були. У СІЗО після «Ізоляції» – краса. У таборі – ще краще, ніж в СІЗО. Катували не лише струмом. І кістки ламали. Не тільки мені – всім. Тільки одиниці проскакували транзитом. А так – всіх катували. Знищували всіх, хто туди потрапляв». Сьогодні він теж залишився без документів та без матеріальної допомоги. 

Денис Коваль, фото: investigator.org.ua

Правозахисники кажуть, що складні ситуації, в які потрапили звільнені з полону громадяни,  повинні стати поштовхом для зміни законодавства та спрощення процедури відновлення документів. «Ця ситуація, дійсно, складна. Можливо, потрібно йти назустріч звільненим особам, розробляти зміни до нормативних актів, щоб полегшити ці процедури і щоб не ставити цих осіб у ситуацію, за якої вони не можуть вчасно оформити документи», – каже Віталій Хекало.

Люди, які були звільнені з полону та повернулися до тимчасово окупованої території та люди, яких звільнили до 2017 року, теж можуть писати заяви на отримання допомоги, вважають правозахисники. Віталій Хекало каже, що  відмова може бути підставою для звернення до суду: 

«Згідно до постанови Кабміну, не заборонено подати таку заяву про матеріальну та грошову допомогу. Тлумачити цю постанову можна по-різному, яке рішення прийме комісія – сказати не можу. В цілому в нормативному акті не вказано, на кого поширюється – чи на осіб з момента набуття чинності цієї постанови, тобто після 11 грудня 2019 року, чи всі звільнені полонені, починаючи з березня 2014 року». 

Отже, деякі звільнені у грудні 2019 року українці повертаються на окуповані території, а деякі через бюрократичні перепони не можуть отримати необхідні для існування документи. А законодавчі зміни, які спростили б їм повернення усіх громадянських прав, досі не прийняті. Чи не чекає те саме й тих, кого звільнили у квітні 2020 року, та тих, кого ще, будемо сподіватись, звільнять у майбутньому? Центр журналістських розслідувань обов’язково про це розповість.

Інформаційна агенція “Центр журналістських розслідувань”
Kyiv Kyiv Ukraine