По меньшей мере 50 человек до сих пор живут в полностью разрушенных российскими оккупантами поселке Казацкое и селе Веселое Новокаховской городской громады Херсонщины. Оба населенных пункта в последние годы превратились в зону смерти, потому что расположены на правом берегу Днепра сразу за уничтоженной дамбой Каховской ГЭС, и уже долго полностью заблокированы. Дороги, которые к ним ведут – заминированы, каждый клочок земли простреливается и контролируется вражескими дронами, а люди практически безвылазно живут здесь в подвалах и разрушенных строениях.
Часть из них очень сожалеет, что не захотели уехать на более безопасные территории, когда была такая возможность. Некоторые отчаянные пытаются выходить из килл-зоны пешком, но остаться в живых удается не всем. Центр журналистских расследований пообщался с жителями Казацкого, которые до последнего оставались в разрушенном поселке, и расспросил, как они выживали и как выживают те, кто остается там до сих пор.
Пішки тридцять кілометрів із зони смерті
Подолати 30 кілометрів пішки і вийти з Козацького в квітні вдалося 70-річній Любові Матяш із сином, пораненим односельцем і привʼязаною до нагрудної торби улюбленою кішкою. Виходити з зони смерті, на яку росіяни перетворили її рідне селище, жінка вирішила після того, як окупанти вщент розбили її будинок.
Любов Матяш у мирний час тримала в Козацькому кафе. Фото з соцмереж
Сталося це так. Чоловік, який жив неподалік, необачно вийшов у двір покурити. Його помітили ворожі дрони і почали за ним полювання. Він встиг сховатися в порожній хаті, але росіяни закидали будинок вибухівкою, йому сильно поранило руку. Він зумів вискочити, городами добігти до укриття, де мешкала Любов Матяш, і вже там через сильну кровотечу втратив свідомість. Дрони простежили за ним і знищили будинок жінки. Вона встигла накласти йому джгут, завдяки якому врятувала чоловіку руку.
«Росіяни тоді розбомбили нам усе. Жити стало неможливо і ми вирішили виходити. Я запропонувала іншим односельцям піти разом, але вони не захотіли. Десь із тиждень ми чекали підходящої погоди, бо дрони літали над нами роями. Дочекалися, коли почався дощ і туманець. Вирішили ризикнути і десь о 13.30 годині дня пішли. Перебігали від хати до хати, через кожні кількасотметрів падали на землю або в хащах, постійно ховались. Йшли степами, лісосмугами, через Томарине, дивлячись під ноги і слідкуючи за дронами. Десь опівночі дійшли до села Тараса Шевченка, подолавши 30 кілометрів. Там нас зустріли і відвезли до Великої Олександрівки. Лише тоді ми змогли видихнути», — розповіла Любов Матяш.
Пораненого чоловіка відвезли до лікарні у Кривому Розі і прооперували. Лікарі були здивовані як йому якісно наклали джгут. Попри те, що рука залишалась перевʼязаною понад тиждень, її вдалося врятувати.
Сама ж Любов Матяш із сином з тиждень жила у своїх земляків, поки не змогли знайти собі будинок. Проте й досі жінка не може оговтатися від пережитого.
Наслідок ударів ворожими керованими авіабомбами по Козацькому, 12 червня 2023 року. Фото: Новокаховська МВА
За словами мешканців Козацького, всі ці роки практично в стертому з лиця землі селищі, Любов Матяш випікала хліб і варила супи, щоб прогодувати своїх сусідів.
«Після звільнення Козацького нам дали дві сонячні панелі і накопичувач, тож я могла випікати хліб в електродуховці. Запаси борошна у нас були. У нас і в інших розбитих будинках залишилось чимало гуманітарки — тушонка, макарони, консерви. Завдяки цьому й виживали. В 2024 році ми могли ще посадити якусь городину, а в 2025 році це стало неможливо. Свіжої картоплі, огірків, капусти, моркви ми вже не бачили. Замість картоплі варили квасолю, огірки використовували солоні. Так і жили», — згадує Любов Матяш.
Сама жінка тримала 25 курочок. Годували їх зерном, зібраним біля знищеного росіянами зерносховища місцевого комплексу «Нібулон». Усіх цих курочок Любов Матяш залишила сусідам. Каже, що вони зможуть ще деякий час прожити на тушонці та інших старих запасах.
«Потім поріжуть курочок, якось протримаються. А що буде далі — не хочеться навіть думати», — сказала вона.
Селище Козацьке, зерновий термінал компанії «Нібулон», за річкою видно Нову Каховку. Фото надане Андрієм Чирком
Питну воду жінка брала з розташованої неподалік свердловини. Щодня приносили її по 40 літрів. Для того, щоб помитися використовували дощову воду. Значно гірше в селищі було з ліками. За словами Любові Матяш, місцевим нерідко доводилось використовувати прострочені медикаменти: «А як чогось потрібного не було — то просто терпіли».
Сама вона залишалась у Козацькому через літню родичку, яка відмовилась від евакуації, сказавши, що хоче померти в рідному селищі. Любові Матяш довелося її доглядати. Старенька померла наприкінці 2025 року. Поховали її у дворі будинку.
Видача хліба і гуманітарної допомоги мешканцям Козацького і Веселого, лютий 2025 року. Фото: Новокаховська МВА
«У нас багато хто похований на подвірʼях. Багато таких могил по всьому Козацькому», — каже Любов Матяш.
«Ми не знаємо, скільки померлих досі лежать у своїх розбитих хатах»
В будинку, який став прихистком для 73-річного Андрія Чирка і членів його родини у Великоолександрівській селищній громаді, за останні роки побувало чимало його земляків із Козацького. Чирко багато років очолював там селищну раду, а після її обʼєднання з Новокаховською міською громадою деякий час працював старостою. Чоловік прожив у Козацькому всю окупацію і покинув селище в листопаді 2023 року, коли жити там стало зовсім неможливо.
Деяких земляків, яких Андрій Чирко з родиною приймав у себе, вже немає в живих. Зокрема, їхнього знайомого Гриші, який час від часу вибирався з Козацького до Великої Олександрівки за ліками і продуктами для себе та інших людей. Немає вже й Наталії Сівцової, яка останні роки жила разом із Гришею.
Андрій Чирко. Фото: Олег Батурін/ЦЖР
«Гриша казав нам, що вивчив тактику росіян і вирахував час, коли можна вискочити з селища. Він перебігав від дерева до дерева, благо, жив на самій околиці, йому не треба було спускатися аж до річки. Він бував у нас, ми передавали ним медикаменти, цукерки, сало, оселедець — це все для козачан було за свято», — розповів Андрій Чирко.
Гриша хвалився йому, що не боїться ворожих дронів. Казав: «Буває, вийду до свого двору, як побачу, що дрон висить наді мною, зніму шапку і кричу йому: «Мені вже 74 роки, що ти від мене хочеш?» Дивлюсь — той дрон ще трохи повисів наді мною, розвернувся і полетів кудись».
У листопаді 2025 року Гриші не стало. Осколок від вибуху ворожого дрону потрапив йому прямо в голову. Поховали чоловіка у його дворі. Він навіть не встиг передати людям принесені з Великої Олександрівки ліки.
Незадовго до своєї смерті Гриша допоміг виїхати з Козацького родині з пораненими.
«Це наші знайомі. Ми довго вмовляли їх виїхати, коли це ще було можливо. Вони навідріз відмовлялись. А потім в їхній будинок прилетіло, матір і доньку сильно посікло осколками. Вони ще з тиждень сиділи там, бо ніяк не могли вийти. Просили Гришу про допомогу, але й він не міг підійти до їхнього будинку, бо ворожі дрони як ворони кругом висять. Дочекались дощу, сіли в машину, кинули все, що змогли, до багажника. Поїхали, а далі багнюка. Застрягли. Довелося вертатися додому. Машину там же їм і спалили. Нарешті Гриша сказав їм підійти до нього вночі. Вони взяли трьох котів, двох папуг, документи, ікону і трохи речей. Так вночі й пішли. Йшли потихеньку, бо на дорозі була розкидана купа мін-«пелюсток». О пʼятій ранку дійшли до безпечної території і набрали мене. Ми їх прийняли, запропонували одразу ж відвезти до лікарні. А вони: «Ні, спочатку поїмо. Ми так за ковбасою скучили. Дуже давно її не бачили», — згадує Андрій Чирко.
Наталія Сівцова і Гриша (в центрі) вдома у Андрія Чирка, 2025 рік. Фото надане Андрієм Чирком
Трагічною виявилася й доля 63-річної Наталії Сівцової. Її чоловіка вбили під час перших ударів російських окупантів по місцевій школі. Відтоді вона залишалась зі своєю хворою матірʼю в Козацькому. Разом із Гришею допомагала людям. Спочатку раз на тиждень, а потім усе рідше через небезпеку, вдвох примудрялись їздити до Великої Олександрівки.
Коли Гриша загинув, а її будинок згорів, Наталія Сівцова взяла сумку з документами і пішки пішла з Козацького. Більше живою її ніхто не бачив. У жовтні 2025 року жінку оголосили у розшук. А невдовзі за допомогою українського дрону вдалося помітити тіло мертвої жінки в районі Шилової балки. Це було тіло Наталії. Жінка пішла по трасі, яка постійно обстрілюється ворогом. Там же й отримала смертельне поранення в шию.
Згодом тіло жінки вдалося перевезти до Великої Олександрівки, де її поховали. Її лежача мати, заради якої вона залишалась у Козацькому до останнього, невдовзі померла у підвалі в рідному селищі.
У Андрія Чирка на згадку про Наталію Сівцову залишились написані нею вірші про Козацьке і про пережите під час війни.
Вірші Наталії Сівцової. Фото надані Андрієм Чирком
За словами Чирка, вже понад рік виїхати і заїхати до Козацького неможливо. Всі дороги заміновані, розбиті і контролюються ворожими дронами. На свій страх і ризик звідти можна вийти лише пішки, оминаючи колись жваві траси. Один зі знайомих Андрія Чирка торік намагався виїхати на мотоциклі. Дістався Шилової балки, потрапив під дрон, мотоцикл розбило вщент. Далі довелося пробиратися на безпечну територію пішки — балками і полями.
В самому Козацькому люди живуть або у підвалах, або у розбитих будинках. У таких помешканнях взимку було максимум півтора градуси тепла. Проте грітися дровами смертельно небезпечно — дрони реагують на дим і негайно підривають це місце.
Мобільного звʼязку з Козацьким немає давно. З тимчасово окупованого лівого берега туди проривається лише російський звʼязок. Проте заряджати телефони нічим.
«Когось із померлих вдається поховати у дворах. Але ми не знаємо, скільки померлих людей досі лежать у своїх розбитих хатах. Когось уже давно й собаки поїли», — каже Андрій Чирко.
Чоловік згадує, що наприкінці 2023 року він думав, що виїжджає зі своєю родиною із Козацького ненадовго. Це «ненадовго» затягнулось на роки. А зараз йому й повертатися вже нікуди. В лютому 2026 року будинок Андрія Чирка згорів після ворожих атак. Сусіди бачили, як росіяни двічі вдарили по будинку. Спочатку рознесло покрівлю, потім зайнявся вогонь, який не стихав два дні. Вигоріло все.
Зруйнований музей у Козацькому. Фото надане Андрієм Чирком
«Після нашого виїзду з Козацького, ми ще кілька разів приїжджали додому. Востаннє це було дуже страшно. Хоча коли ми ще жили там, нам так страшно не було, попри постійні обстріли. Памʼятаю, ми підʼїхали до нашого двору, я відкрив ворота, швидко заскочили всередину. У нас було десять хвилин, щоб взяти потрібні речі — треба було тікати звідти. Швидко все покидали в машину, виїхали. І змогли видихнути лише в районі села Урожайне», — згадує Андрій Чирко.
За його підрахунками, в Козацькому залишається десь до десяти родин. Частина з них уже не зможе самостійно подолати пішки 30 км, щоб вийти на більш безпечну територію: деякі з них паралізовані або неходячі. Є серед нинішніх мешканців Козацького й такі, хто переховується від служби в армії.
Розбита школа в Козацькому, березень 2023 року. Фото з соцмереж
Андрій Чирко каже, що всі, хто залишився в Козацькому і Веселому зараз — по суті, приречені, якщо ворожі обстріли не припиняться. Всю прибережну територію вздовж Дніпра аж до самої Нововоронцовки він називає зоною смерті.
«Так, багато хто не хотів кидати свої домівки, не хотів шукати прихистку на більш безпечній території. Та й Козацьке, як і інші прибережні села, жили в достатку, були більш розвинені, ніж Велика Олександрівка і степові села. У нас було звичним явищем мати в будинках ванні кімнати і туалети, у багатьох були власні лазні. Там, де ми живемо зараз, практично нічого такого немає. Попри це, знайти житло у Великоолександрівській громаді зараз дуже важко, і ціни на нього сильно піднялись. Але все одно жити треба, як і вірити в краще», — сказав Андрій Чирко.
«Я до останнього пропонував людям виїхати з Веселого і Козацького»
Щонайменше рік усі дороги до Козацького і Веселого залишаються повністю заблокованими і проїхати туди фізично неможливо, підтверджує й Олег Тарабака, начальник Новокаховської міської військової адміністрації (МВА). Проте всім без виключення їхнім мешканцям пропонувалась допомога з виїздом. Частина людей навідріз від неї відмовились.
«В один із моїх останніх приїздів я вмовляв вивезти жінку, яка пересувалась на інвалідному візочку. Вона не захотіла і залишилась у Козацькому. Згодом звідти виїхала її сестра. А нещодавно у жінки зламався візочок і вона почала благати нас вивезти її звідти. Проте як це тепер зробиш? Кого просити, щоб її винесли на руках, пішки тридцять кілометрів?» — говорить Олег Тарабака.
За його словами, крім літніх людей у Козацькому залишаються й ті, хто переховується від ТЦК. Кілька місяців тому загинув один із таких чоловіків. Після смерті його сестра благала військову адміністрацію вивезти з Козацького тіло мертвого брата. Але поки це недосяжна мрія не лише щодо мертвих, а й для живих.
«Добре, що ми в 2024 році змусили звідти вивезти всіх дітей, хоча це було дуже складно. Я сам до останнього, коли міг заїжджати туди своєю машиною, пропонував усім людям виїхати. Потім ще деякий час людей вивозили на придбаній коштом нашої громади броньованій автівці, поки орки її не спалили. Зараз же на два села залишається трохи більше 50 мешканців. А вийти звідти тепер можна лише пішки. Доходять не всі. Як та ж Наталія Сівцова. Шансів вийти у неї не було, бо вона пішла дорогою до Шилової балки, яка повністю проглядається ворогом», — сказав Олег Тарабака.
Він каже, що Веселе і Козацьке зруйновані вщент. Повністю придатних вцілілих будинків там давно немає. На жаль, багато їх власників не можуть отримати від держави сертифікати для придбання собі іншого житла. Це повʼязано з вимогою для їхньої видачі: рівень пошкоджень зруйнованого житла має становити понад 80%.
Знищені вулиці в селищі Козацьке, 2025 рік. Скріншот відео: телеграм-канал Регіон 22
«Ми постійно звертаємось до уряду, говоримо про цю проблему на всіх нарадах, — каже Олег Тарабака. — Виходом могло б бути скасування такої вимоги хоча б для тих населених пунктів, які знаходяться на відстані в 5-10 км від лінії зіткнення, безпосередньо в районі активних бойових дій. Тим більше, обстежити все фізично на місці ми теж не можемо. Проте поки ця вимога залишається в силі. І виходить, що якийсь будинок зруйнований, не має покрівлі, але стіни візуально цілі, тож його власник уже не може отримати сертифікат. Хоча відремонтувати цей будинок і повертатися до нього жити зараз абсолютно неможливо».
