«Майже щоночі мені сниться моє село і мій дім». Юрій Юрін, староста Новокиївки на Херсонщині – про свій полон і життя в окупації

56-річний Юрій Юрін до жовтня 2022 року залишався в своєму рідному селі Новокиївка Скадовського району на окупованій лівобережній частині  Херсонщини. Можливо, залишався б і надалі, якби російські окупанти не позбавили його свободи. Під час жорстоких катувань він переніс інсульт. Росіяни викинули тяжкохворого чоловіка в полі за 30 кілометрів від його села. Довелось негайно виїжджати з окупації, рятувати своє здоровʼя і життя. 

Юрія Юріна обирали сільським головою, а остання його посада – староста села Новокиївка. Центр журналістських розслідувань розпитав при зустрічі  про його історію та про те, як живе сьогодні  окуповане село.

ЦЖР: Пане Юрію, як починалась для Новокиївки і для вас особисто велика війна

Юрій Юрін: 24 лютого 2022 року я прокинувся від вибухів. Став телефонувати керівництву громади, але з новин зрозумів, що сталось. Мені підтвердили, що рускіє прорвали кордон у районі Армянська. 

Я поїхав до адмінбудівлі старостату. Бачив як люди штурмували магазини – з переляку всі скуповували, хто що міг і не міг. Близько сьомої години ранку ми почули вибухи, до села заїхали три машини з українськими військовими. Вони біля Новокиївки зробили два залпи в бік рускіх і поїхали в сторону Олешок. 

Вже близько восьмої ранку до Новокиївки зайшли російські війська. Вони йшли транзитом. А вже наступного дня, 25 лютого, до нас зайшли ФСБшники. Вони вже працювали жорстко. 

“В перші дні окупації росіяни шукали наших військових, які потрапили в оточення”

Юрій Юрін: ФСБшники шукали наших військових. Тоді через стрімку окупацію багато наших хлопців росіяни вбили,  а ті, хто вижили, опинились в оточенні. Це були військовослужбовці 36-ої окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Росіяни ходили з хати в хату, не лише у нас, а і в інших населених пунктах Каланчацької громади, все перевіряли, допитували людей, шукали. У Новокиївці нікого не знайшли. 

Вже на  другий день окупації рускіє зайняли адмінбудівлю старостату, будинок культури… 

ЦЖР: Як це відбувалось? Росіяни вимагали від вас віддати їм ключі?

Юрій Юрін: Так. Вони приїхали до мене додому, оточили будинок, розставили снайперів. Росіяни налякали всіх тоді так, що навіть собаки перестали гавкати. Зайшли до мене, спитали: “Вы – Юрин Юрий Николаевич?” Це були саме рускі, вони ще “ґекали” по не-нашому. Брехати їм сенсу не було, відповів їм: так, це я. Наказали мені прийти наступного ранку до сільради, на девʼяту годину і віддати їм усі ключі. Сказали мені, що “пришли с миром,  не хотим ничего плохого вам тут делать”.

Того разу мене не чіпали, але після того росіяни приїжджали до мене додому ледь не щотижня.

ЦЖР: Як ви зрозуміли, що то були представники ФСБ?

Юрій Юрін: Вони не представлялись, але згодом ми зрозуміли, що вони були саме з ФСБ. До речі, десь за місяць-два після початку повномасштабного вторгнення їх перевели десь під Миколаїв. За словами моїх інформаторів, наші військові розбомбили колону росіян, яка йшла в бік сусіднього обласного центру, а разом із ними загинув і цей підрозділ ФСБ.. Наскільки це правда – не знаю. Але я більше їх вже ніколи не бачив.

Наступного дня я прийшов до сільради, попросив підійти також директора будинку культури, у якого були ключі від цієї будівлі. Росіяни прийшли, все обійшли, перевірили всі загашники і забрали ключі від будинку культури, адмінбудівлі старостату, школи, амбулаторії – всіх наших установ.

ЦЖР: Росіяни там заселились?

Юрій Юрін: Ні! Хоча росіяни нам детально розповідали, що розмістять тут двісті військових, а в іншій будівлі – сто. Пізніше ми зрозуміли, що вони таким чином нас ніби як перевіряли: здамо ми інформацію про них нашим Збройним Силам, щоб наші хлопці розбомбили цей будинок культури та інші обʼєкти, чи ні.  Згодом усі ключі мені повернули. Ми потім перевірили все і переконались, що жодна нога окупанта не ступала в ті будівлі, жодного росіянина там не було. Хоча всі ті приміщення були теплі, зима –  холодною, а там були всі умови для розміщення. Тому я переконаний, що окупанти просто нас перевіряли.

Спочатку вони заїжджали до села два-три рази на тиждень. Як правило, з пʼятої години ранку. Перекривали вулиці, ходили з хати в хату, вибивали двері там, де їм не відкривали, влаштовували обшуки. В перші тижні окупації вони переважно шукали у нас і в навколишніх селах українських військових, які потрапили в оточення. 

ЦЖР: Я знаю, що частині українських військових вдалося вийти з оточення.

Юрій Юрін: Так. Десь 26-27 лютого 2022 року мені зателефонував колишній голова нашої райдержадміністрації і сказав, що потрібна допомога. Зʼясувалось, що вночі до Новокиївки зайшли 11 наших хлопців, знайшли порожню хату і там переховувались. Мене просили їм допомогти. Я скооперувався з двома місцевими патріотами, втрьох ми перевдягли хлопців [у цивільний одяг], помили, по черзі годували  їх. 

Хлопці переховувалися у нас десь чотири дні. На початку березня 2022 року їм дали команду, що вони можуть виходити з села. Ми організували їм харчі в дорогу,  шоколад, горішки. Їхній командир ще попросив знайти для них канати і маленькі пластикові пляшки. Я тоді ще подумав, що такі речі потрібні, аби перейти вбрід річку. Хлопці пішли. 

Імен хлопців ми не питали і вони були мені невідомі. Навіть мене називали за позивним, який дали мені самі військові. Як мені сказали, це було для того, щоб у разі якоїсь небезпеки з боку росіян я не міг когось виказати. 

За декілька днів мені знову подзвонив колишній голова райдержадміністрації і сказав, що треба сховати в селі ще вісьмох наших хлопців. Забрати їх треба було з села Новоолександрівка нашої ж громади. Наскільки це було страшно – не передати! Ми кількома машинами поїхали за ними, щоб можна було проїхати російські блокпости. Один проїжджає, телефонує й каже, що рускіх немає, можна їхати. Їхала наступна машина – і все повторювалось. Так усіх вісьмох ми й  перевезли до Новокиївки.

До нашого приїзду місцеві патріоти вже перевдягнули хлопців. Самі хлопці затримались у селі надовго, бо для них ніяк не могли організувати коридор для виходу. Один із них тримав звʼязок із керівництвом 36-ої бригади морської піхоти. Нарешті, йому дали на ніч “зелений коридор” і ми їх усіх переправили до Виноградового, звідки вони пішли далі. 

Ми ж намагалися жити далі. Створили бригаду з охорони правопорядку. Тоді всі вірили, що війна скоро закінчиться, що рускіх погонять. Ми хотіли зберегти село. Але наші очікування, на жаль, не здійснились…

“Люди его слушают, нужно его утилизировать” 

ЦЖР: Чи чіпали вас росіяни навесні і влітку? Що тоді відбувалось у селі?

Юрій Юрін: Росіяни до мене приїжджали постійно – щотижня стабільно. Тероризували село – шукали місцевих патріотів, блогерів. До того ж, на початку окупації у нас провели марш на підтримку України. Подібні заходи тоді були по всій окупованій частині Херсонщини. Росіяни почали вичисляти, хто брав у них участь, шукали їх і пресували. В Новокиївці людей тоді не викрадали, але забирали, били і потім відпускали. Їхньою метою було нагнати страх на людей, щоб ніхто не наважувався проти них піднімати голову.

Десь на третій місяць окупації окупанти почали пропонувати людям “гуманітарку” і співпрацю. Від мене  теж вимагали займатися їхньою гуманітаркою, я відмовився. А згодом окупанти запропонували мені залишитися на посаді старости, але вже під їхнім прапором. Я відмовився. На той момент я вже знав, що чимало наших місцевих депутатів, посадовців погодились на співпрацю. Але зі старост Каланчацької громади ніхто не продався ворогу. 

Після цього окупанти призначили своїх “колобків” (так патріотичні українці зневажливо називають колаборантів – ред.). Це був місцевий усілякий місцевий збрід. Інші люди теж потихеньку продавалися, тим більше, що рускіє почали купляти людей серйозними грошима. Першим “старостой” став наркозалежний Петровський Ілля Ігорович, який мав коріння з Новокиївки. Він одразу почав наводити “порядки”. 

Його батько Петровський Ігор Валерійович очолив економічний відділ в окупаційній адміністрації Каланчака.

Примітка автора: Ігор Петровський був офіційним спостерігачем на виборах президента України в 2019 році від громадської організації “Команда Зе”, а Ілля Петровський – спостерігачем від президентської партії “Слуга народу” на позачергових виборах народних депутатів у 2019 році.

Ця сімейка не знайшла спільної мови з росіянами і їх врешті вигнали. Іллі і Ігоря давно вже немає в нашій громаді. Кажуть, виїхали до Росії на заробітки.

ЦЖР: Коли і за яких обставин росіяни позбавили вас волі?

Юрій Юрін: Це було 12 жовтня 2022 року вранці, десь ближче до одинадцятої години ранку. Я якраз сіяв на своєму полі. 

Росіяни спочатку приїхали до мене додому. А вже звідти поїхали на поле. Я тим часом сію і бачу, що в мій бік їде колона машин. То були росіяни. Всі в масках, крім старшого. Показали на мене: “Юрий Юрин? Вылазь! Едешь с нами”. Я заглушив трактор. Сказав хлопцям, які були зі мною, щоб відігнали його на село. Мене схопили і посадили в чорний мікроавтобус на підлогу, як собаку.

Привезли мене додому і почали виносити речі. Я заховав вдома компʼютери і іншу оргтехніку з сільради, зі шкіл, будинку культури. Хтось із місцевих мене здав. 

Рускіх було близько десятка. Їхній командир сказав, що я поїду разом із ними. Я попросив дати можливість зібрати ліки та переодягнутися в щось тепле, бо розумів, що поїздка буде не на курорт і не на пʼять хвилин. І ще попросив трохи помитися, бо я тільки з поля, весь у пилюці. Мені дозволили. 

Знову кинули до мікроавтобуса. Як тільки моя дружина пропала з їхніх “радарів”, головний з усієї сили вдарив мене у сонячне сплетіння. Я скрутився. Мені скували руки кайданками, кинули на голову мішок і завʼязали. Після того я три доби світла білого не бачив.

Росіяни повезли відібране у мене майно до школи. На той час вони вже призначили там свою “директорку” [Валентину Березницьку]. Вона не знала, що я сиджу в бусі з мішком на голові, і сказала рускім: “Ну что, вы забрали этого ….? Вы смотрите, люди его слушают, нужно его утилизировать”. 

Колись ми з цією падлюкою з одного столу їли, пили, проводили купу заходів у селі. Вона до великої війни працювала у нас бібліотекаркою. Але не так давно вона померла. Відправилась на концерт до Кобзона. 

Окупанти вивезли мене за село і питають: “Понял, за что мы тебя забрали?” І стали бити. Проте болю я вже не відчував. 

Привезли мене до Скадовська, до захопленого райвідділу поліції, кинули до кімнати для арештованих. Зачепили кайданками за трубу на стіні, розділи догола і я так і висів там на одних руках. Кожен час приходили до мене і били. Нічого не питали, не казали, за що мене бʼють. Казали тільки одне: “Думай!” 

Били електрошокером, знущались. Далі продовжували бити – і так десь до дванадцятої години ночі, весь час обличчям до стіни. Чув, що хтось із них кричав: “Я думал, он обоссытся, б…дь, а он и обоссаться не может по-нормальному”. А я тоді взагалі нічого не хотів з переляку. Та й вони самі за три доби мені не дали ні жодного ковтка води, ані їсти – нічого. 

Опівночі мене зняли з труби, відвели до іншої камери, де можна було поспати. Я був там десь до пʼятої ранку. Тоді мене знову вивели на допит, але вже не чіпляли за трубу. Під час одного з таких допитів у мене стався напад – хватонув інсульт. Потім я довго відходив від усього цього: мені поламали ребра, були забиття, запалення, купа інших проблем. 

У камері і під час допитів я чув крики інших людей. Я зрозумів, що був там не один і що росіяни знущаються й над іншими. 

На третій день “допитів” я відчув, що мій язик почав німіти і не можу говорити. Мабуть, рускіє злякались, що я у них там помру, кинули мене в машину і вивезли в поле. Зняли кайданки, наказали рахувати до ста і лише потім знімати мішок з голови. Тільки я опинився на землі – машина різко рушила з місця, я до ста не рахував, одразу зняв мішок з голови. Побачив, що поруч зі мною лежать мобільні телефони – мій і моєї дружини, мій паспорт. Я підняв все це і відчув, що сили мене покидають. Бо до того мій організм був такий заведений, що я навіть болю не відчував, навіть під час катувань. 

З останніх сил подзвонив тещі, слухавку взяла дружина. Сказав їй, що мене відпустили, але не знаю, де я. Дружина відповіла, що не розуміє мене –  язик заплітався, я ледь міг говорити. Я сказав, що спробую дізнатися, де мене викинули, щоб племінник зміг приїхати і забрати. 

Тут якраз якісь мужики йшли, розповіли, що ми поблизу села Грушівка Скадовського району. Я знав, що виглядаю, мʼяко кажучи, не дуже добре: заріс весь, побитий. Кажу хлопцям, що я нормальна людина, просто сидів у російській тюрмі, щойно відпустили. Вони запропонували допомогу, та я відмовився, набрав племінника і він за годину забрав мене додому.

Увечері у мене почались сильні болі, я думав, що збожеволію. А ліків тоді ж ніяких уже не було, жодних обезболюючих – нічого! У мене був лише спирт. Ним я й рятувався, а вранці поїхали в  Каланчацьку лікарню. 

Травматолог мене оглянув, домовився, щоб зробили рентген. Він побачив, що у мене ребра переламані і порадив негайно виїжджати. Бо була загроза, що шматок ребра може пробити легені. Дав мені ліки, обезболюючі. І майже відразу ми з дружиною виїхали, 28 жовтня 2022 року ми вже були в Києві.

“Росіяни у нас давно не живуть – село порожнє”

ЦЖР: Яким було життя в Новокиївці у вересні-жовтні 2022 року – в той час, коли ви ще були там?

Юрій Юрін: На той час село вже потроху почало здаватися. Рускіє стали активно засипати грошима і гуманітаркою. Малозабезпеченим видавали чималі гроші, деякі ніби божеволіли від цього. З майже двох тисяч населення в селі залишились десь 600-700 людей. З них на співпрацю з окупантами пішли чоловік двадцять.

Вся еліта села на той момент уже виїхала. Залишились переважно малозабезпечені і пенсіонери, яким не було куди їхати. Втім, рускіє пенсіонерів і не чіпали. А от молодим дістається й досі.

ЦЖР: Як в окупованій Новокиївці з мобілізацією до російської армії?

Юрій Юрін: Окупанти запровадили повну мобілізацію, у нас уже є пʼятеро загиблих за Росію. Трьох уже “офіційно” поховали, останнього з них  – в січні 2026 року.  Ще двоє пропали безвісти.

Як наші люди потрапляють на службу до окупантів? Знаю, що троє зі згаданих загиблих  убили в селі чоловіка, теж цивільного, який торгував на дому пивом і цигарками. Та трійця вночі вдерлася до нього, вбила і вкрала пиво та цигарки. Росіяни їх затримали. Не знаю, пресували вони їх чи ні, але невдовзі вся трійця убивць пішла на війну. Напевно, “спокутувати провину” перед окупантами. От так і “спокутували”…

Знаю, що окупанти зараз набирають наших хлопців на службу. На строкову службу взимку забрали пʼятьох. Я односельців попереджав, що добром це все не закінчиться, закликав їх виїжджати, бо росіяни чоловіків рано чи пізно примусили б за них воювати. Саме це ми тепер і спостерігаємо. Але кожному своя воля.

ЦЖР: Чи є в Новокиївці зараз голова окупаційної адміністрації?

Юрій Юрін: Є. Першого, наркоманчика, росіяни давно прибрали. “Керував” він недовго. Після нього вони призначили Тетяну Василенко. Вона не місцева, з Каланчака. До війни я ніколи її в лице не бачив і не знав, що така є. Чув, що вона працювала раніше на Каланчацькому маслозаводі майстром. 

До речі, кажуть, що її вже вигнали з посади за корупцію. Тож у селі можуть призначити якогось нового гауляйтера (Востаннє про Тетяну Василенко в окупаційних пабліках згадували в грудні 2025 року, – прим. автора).

ЦЖР: А окупаційна школа працює?

Юрій Юрін: У селі  їх дві. Звичайна, загальноосвітня, почала працювати в окупантів на початку 2023 року. Її перша директорка Валентина Березницька вже померла. Саме вона запускала цю “школу”. Зараз замість неї школу очолює Сорокун Людмила Олександрівна – теж місцева падлюка, продалася окупантам. 

Для школи-інтернату окупанти привезли “директора” з Росії. Попередня “директорка” там була місцева [Скрипець Тетяна Анатоліївна]. Вона і її команда крали у росіян, мали “мертві душі” у штаті інтернату. Там у них було 50 посад, а фактично працівників було 20. Решта працювала виключно на папері, але гроші за них справно отримували. 

Окупанти провели перевірку і змусили попередню керівницю повертати гроші,. А потім її і всіх її людей звільнили і навіть відкрили проти неї кримінальну справу.

Примітка автора: Зараз незаконно створений “Новокиевский социально-реабилитационный центр для несовершеннолетних” очолює Шаціло Ольга Миколаївна. Десять років тому вона очолювала незаконно створені школи в окупованій АР Крим. 

ЦЖР: Пане Юрію, що сталось з вашим будинком після того, як ви виїхали з окупації?

Юрій Юрін: Спочатку там  заселились колаборанти – поліцаї, які служили раніше в Нацполіції України, а з 2022 року влаштувались до відділення російського МВС у Каланчаку. Вони пограбували мій будинок. Ми ж коли виїжджали з окупації, то все майно кинули, нічого з собою не змогли забрати.

Після поліцаїв будинок захопили російські військові, а після них заселились якісь “новые русские”, якесь керівництво. Сказали сусідам, що обовʼязково заплатять за всі комунальні послуги, але потім і вони змились, “накрутивши” на 50 тисяч рублів боргу за газ та електроенергію. Ніхто нічого не заплатив, тож уже приїжджали газовики з Каланчака перекривати газ за несплату. 

Зараз рускіє в селі давно не живуть. Село порожнє. Росіяни давно перебралися у поля. Напевно, через те, що наші хлопці лупашать їх постійно дронами. Останні місяці в Новокиївці у росіян неспокійно, вже пʼять російських “Уралів” підірвали дронами просто на вулиці. 

Російські військові живуть у полях. Цікаво, як розповідають люди, ніякого диму з їхніх бліндажів не видно. Як вони там гріються, як готують собі їсти – незрозуміло. Не видно від них ані диму, ані жодного звука не чути. Місцеві не можуть зрозуміти, як їм вдається так ховатися. 

ЦЖР: Ви хотіли б повернутися додому після всього пережитого?

Юрій Юрін: Після того як ми виїхали з окупації, після всіх тих подій мені дуже сильно хотілося додому – я не можу передати словами! Майже кожної ночі мені снились сни про мій дім, про моє село. До цього я звик тримати себе в руках, а після того не міг стриматися. Саме тоді я навчився плакати. 

Зараз трохи попускає. Вже якось легше на душі стало. Але, звісно, додому хочеться. Я ж стільки років займався землею, стільки труда вклав, хотів, щоб на старості міг жити як людина, відкласти якісь гроші… А після виїзду довелося довгий час лікуватися. В якій тільки лікарні київській я тільки не лежав! Зараз уже очухався, трошки легше стало. Та пережите не відпускає. 

***

ГО «Інформаційний прес-центр» висловлює вдячність за фінансову підтримку Європейського Союзу через проєкт «Підтримка прифронтових медіа та розслідувальної журналістики», що втілюється Internews International. ІА «Центр журналістських розслідувань» зберігає повну редакційну незалежність, а надана інформація не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Internews International.