ШУЦМАНИ ПУТІНА. Казаки

Кримський «Центр журналістських розслідувань» продовжує публікувати текстову версію спецпроекту «Шуцмани Путіна». Він розповідає про незаконні збройні формування, що були створені напередодні окупації Криму Росією і брали в  ній активну участь, виконуючи у гібридній військовій спецоперації Збройних сил РФ особливу роль – ширми і живого щита для російських військових. 

Перша серія трилогії –  про незаконні збройні формування Севастополя, якими через «штаб самооборони» керувало командування Чорноморського флоту. Друга розповідь – про  «Самооборону Криму», якою формально керували Михайло Шеремет та Сергій Аксенов, а насправді вони підпорядковувались російському військовому командуванню та спецслужбам. 

Третя історія – про російські казачі формування, які почали перекидати до Криму із Росії напередодні захоплення Верховної Ради та уряду АРК. Відповідне рішення  отамани Кубанського козачого війська ухвалили 25 лютого. Під виглядом козаків у перші дні окупації переправлялись  і російські військові.

Справжність кримського козацтва завжди була в Криму темою дискусійною. Бо реальна, а не вигадана історія свідчить, що у жодному столітті козацтва, притаманного чи то України, чи то Росії, на півострові не було. І до чоловіків, які повсякдень носили строї російського казачого війська і нагайки, ставились як до ряжених диваків. 

Навіть у Керчі, звідки до Кубані і кубанців – рукою подати, традиційних козачих формувань не було. 

Керчанка, директорка ТРК «Бриз» Олена Лисенко розповідає: 

«Це не було схоже на воєнізовану групу, це більше було схоже на якийсь культурний, історичний клуб. Якщо порівнювати приїжджих людей, які в казаків були вдягнені, і згадувати наших чоловіків похилого віку, які збиралися, щоб поспівати пісні під гармошку та попити чай… це дуже відрізнялося». 

Поза тим у Криму на початок 2014 року діяло з десяток казачих формувань, найбільші з них два десятиліття існували у Бахчисараї, Феодосії та Сімферополі. Вони ніколи не були багаточисельними чи впливовими, але через конфлікти із кримськими татарами, що повертались на Батьківщину із місць депортації, про них знали далеко за межами Криму.

Цю бійку феодосійських казаків зі спецпризначенцями Центр журналістських розслідувань знімав у 2011-му році. Сергій Юрченко і тоді очолював Бахчисарайський курінь «Війська Запорізького» і ще кілька організацій одночасно. І мав офіс у місцевому храмі УПЦ Московського патріархату. 

З 2004 року у селі Білоглинці під Сімферополем діяв Кримський дитячий казачий корпус – легальний приватний навчальний заклад. Його утримував отаман Ялтинського куреня Анатолій Кусливий. Примітно, що після незаконної анексії Криму, яку він підтримав, міністерство освіти уряду Аксенова дію ліцензії корпусу зупинило. Акція протесту проти закриття корпусу закінчилась бійкою з поліцейськими і затриманням учасників.

Кримські казачі організації ніколи не ладнали між собою, і жодна із спроб об’єднатись не була вдалою. 

Союз казаків Юрченка конкурував із Кримським казачим союзом Володимира Черкашина. Особняком діяли Чорноморська казача сотня на чолі з отаманом Анатолієм Маретою та Таврійська сотня Терського казачого війська, яку очолює Вадим Іловченко. 

У Феодосійському регіоні діяло войовниче формування отамана Юрія Мініха, яке постійно конфліктувало з кримськими татарами. Разом з казачою сотнею «Соболь» отамана Храмова вони встановлювали поклонні хрести на місці колишніх мусульманських кладовищ чи компактного проживання кримських татар. 

Феодосійські казаки разом з комуністами та проросійськими активістами також блокували міжнародні військові навчання Sea Breeze у Криму та проводили юнацькі воєнізовані табори «АнтиНАТО» на озері Донузлав.

У Сергія Асенова були і свої партійні казаки – співзвучне із партією «Русcкое единство» казаче братство «Единство» на чолі з отаманом Антоном  Сіроткіним. 

Якщо щось і поєднувало кримських маргіналів-казаків, так це проросійська позиція. Вони мали тісніший зв’язок із Всевеликим військом донським та Кубанським казачим військом, аніж з українськими козацькими організаціями. Російські казаки були частими гостями у Криму та Севастополі. 

«Там були наші представництва, налагоджені дуже тісні зв’язки і з Кримським казачим союзом, і з Кримською паланкою Запорізького війська, з різними організаціями. Були проблеми у казаків із СБУ, проблеми у ЧФ. Військо Донське шефствує та відправляє казачат на службу на БДК «Азов», «Новочеркаськ», у підрозділах морської піхоти», – розповідає Микола Дьяконов, похідний отаман «Союзу казаків-воїнів Росії і Зарубіжжя».

Перед окупацією Криму роботу з казачими формуваннями в Україні значно посилила УПЦ Московського патріархату. Одним із завдань було об’єднання казачих та інших парамілітарних організацій.

Єпископ Йосиф, голова Синодального відділу УПЦ МП з пастирського окормлення козацтва України, жалівся: 

«На жаль, незважаючи на свою чисельність – до мільйона осіб – сьогодні козацтво України є численними об’єднаннями та організаціями, які часто перебувають у конкуруючих відносинах між собою і часом не мають ідеологічного та духовного базису».

Але зусилля архієпископа Лазаря створити дієву координаційну раду були марними: конкуренція між Юрченком, Черкашиним та  Сіроткіним (тобто – Аксеновим) скінчилась скандалом і бійкою просто у храмі. 

У лютому 2014 року ситуація різко змінилась. Попри ворожнечу казаки стали активними учасниками політичних мітингів. 

23 лютого кримські казаки та їхні отамани беруть участь у мітингу «Русского единства» та формуванні загонів народної дружини, які згодом перейменують у «самооборону Криму». За три дні, 26 лютого, у мітингу «Русского единства», зібраному на противагу проукраїнському мітингу Меджлісу кримськотатарського народу під будівлею Верховної Ради Криму братимуть участь і казаки із Росії. Вони почали прибувати до Криму ще до початку окупації. 

Керч стала перевалочним пунктом для тисяч російських військових та парамілітарних казачих підрозділів, що мчали забезпечувати «русскую весну» у Криму. 

Микола Дьяконов, похідний отаман «Союзу казаків-воїнів Росії і Зарубіжжя» розповідає, як це було: 

«У нас була перевалочна база в Севастополі та в Керчі. Велике спасибі Васильєвій, яка надала нам велику підтримку в Керчі. Це були 2 розподільчі центри. Люди приїжджали й у залежності від поставлених завдань, куди треба було відправити людей, ми вже розподіляли».

Аналіз публікацій із розповідями російських казаків, які брали участь в окупації Криму, показує, що рішення про перекидання казачих формувань на півострів через Керченську протоку отамани Кубанського казачого війська ухвалили 25 лютого. Наступного дня вони вже були в Сімферополі та Севастополі. Під виглядом казаків у перші дні переправлялись і російські військові.

Директорка керченської телерадіокомпанії «Бриз» та сайту «Керчь FM» Олена Лисенко добре пам’ятає дні напередодні захоплення Криму: 

«Мені зателефонував хтось із місцевих жителів і сказав, що в нас тут у церкві дуже багато чоловіків якихось привезли. Я відразу поїхала туди, і, так як усередину зайти не вдалося, то я знайшла зверху місце, звідки можна зробити фото, якісь шматочки відео. Там, до речі, стояла одна військова машина, пам’ятаю, така здорова, і стояло кілька автобусів. Автобусами людей завозили через переправу та розміщували в церкві у Комсомольському парку. Людей було дуже багато, я бачила водночас більше ста людей. Це відбувалося протягом якогось тривалого часу – протягом кількох днів. Це церква Московського Патріархату, вона була збудована незадовго, буквально за кілька років до цих подій. Там ще навіть не все було дороблено у цій церкві. Таким чином, мабуть, церква теж брала участь в окупації Криму»

Те, що церква у Керчі використовувалась як перевалочна база для російських казаків, у фільмі «Крым. Путь домой» підтверджує його настоятель отець Миколай: 

«Вони були стомлені, і їм потрібно було відпочити. Підлоги у нас теплі в храмі, Божою милістю так вдалося зробити. Нагріли цю підлогу, ночували прямо тут».

Хоча автор фільму каже – заходили погрітись і помолитись. 

«Я думаю, що ці люди здебільшого були колишні військові або, можливо, навіть хтось – і не колишні: виправка помітна була така, організованість у цих людей. Коли ми дзвонили на поромну переправу і питали, що це за люди (бо це були переважно чоловіки, одягнені у цивільне, з якимись сумками, і було їх багато). Нам казали, що ці люди їдуть – хтось паломниками себе називає, хтось на похорон, хтось – на день народження, комусь терміново знадобилося родичів відвідати. На переправі був один епізод, коли мені зателефонували люди, кажуть, що тут дуже багато військової техніки та військових російських. І справді там була дуже велика кількість людей, одягнених у військову форму, були «Урали» військові – багато, кілька штук, і були люди у чорному повністю, у чорних масках, з автоматами. І стояли наші працівники переправи, яких я знала в обличчя, вони були засмучені й сказали, що їх усунули від роботи», – розповідає Олена Лисенко.

Але російські військові перешкоджали роботі журналістів.

«Коли я намагалася дізнатися, що відбувається, знімала, у цей момент до мене підійшов російський військовослужбовець, з яким я до цього зустрічалася вже під військовими частинами Керчі, і сказав, що тут не можна знімати. Я спитала, на якій підставі, він не став мені нічого пояснювати, він просто махнув рукою, тобто покликав когось жестом, і одразу ж побіг натовп (з-під кіоску вони вискочили) людей, переодягнених у казаків. У мене одразу було відчуття, що вони переодягнуті, як у кіно, хтось із нагайками. Їх десь було близько десяти чоловік, можливо, 8-10, ось так. Вони дуже агресивно одразу побігли нас виганяти з переправи, з майдану», – розповідає Олена Лисенко.

ЦЖР ідентифікував росіянина, що командував на Керченській переправі військовими без розпізнавальних знаків і людьми, одягненими як казаки. Це – підполковник Картавкін Олександр Вікторович. 

Із 2012-го по червень 2015 року він був командиром 382-го окремого батальйону морської піхоти, що входить до складу 810 окремої бригади Чорноморського флоту Росії. Батальон дисклокується у місті Темрюк Краснодарського краю. 

Нині Олександр Картавкін успішно командує 727 окремим батальйоном морпіхів Каспійської флотилії. 

Олексій Никифоров, який у 2014 році обіймав посаду заступника командира 501-го батальйону морської піхоти в Керчі, розповідає, як під час окупації представники Каспійської флотилії змінили морпіхів Чорноморського флоту: 

«До нас із міста Каспійська з Дагестану прибув батальйон, поміняв темрюкців, і тоді вже на техніці – на БТРах вони приїхали п’ятого чи шостого числа. Відбулася така заміна, ротація». 

Никифоров згадує, що біля переправи був зорганізований перевалочний пункт, а люди, що там були, мали військову виправку:

«Біля військової частини казаки розбили спочатку один табір, і на самій паромній переправі зібралося їх дуже багато людей – близько 200, мабуть, і всі чекали, коли прийде поромна переправа і ще буде наплив людей, одягнених під казацтво тощо. Я там старих не бачив, там усі були нормальні здорові дядьки з військовою виправкою, і дуже однозначними та нескладними відповідями «так» і «ні» лише могли відповідати у розмовах. Коли зрозуміли, що ми військові (ми представилися, що ми – морпіхи) з військової частини поряд, хотіли б дізнатися, що тут відбувається, тоді вже більш-менш: «Та ні, ми тут – казачки, ми чекаємо на своїх» і так далі». 

Зі слів донських та кубанських отаманів, українські прикордонники у перші дні стримували наплив казаків до Криму, багатьох навіть завертали, хоча вони їхали у цивільному. 27 лютого, у день захоплення ВР та уряду Криму, робота переправи тимчасово була зупинена. Однак згодом відновлена, були запущені додаткові пороми, які перевозили і техніку, і людей зі зброєю.

«Я думаю, що спочатку більшу частину техніки переправляли через залізничну переправу. У нас там була така залізнична переправа, яку збудував російський олігарх Анненков. Керував цим підприємством у Керчі Ходько (Сергій Ходько, у 2014-му – директор ДП «ТІС-Крим» – ЦЖР) , вихвалявся, що він тут бере участь в історичній події, тим більше, що залізничний пором великий, і туди поміщаються і вагони, і автомобілі. Тобто, це був серйозний пором на той момент. Техніку та солдатів завозили активно – і вдень, і вночі, бо все це потім йшло через Керч. Навіть якщо ми не встигали побачити це на переправі, ми бачили, як їдуть гармати залпового вогню. Тобто це все ще до так званого референдуму вже завозилося до Криму. До «референдуму» це точно, не після. Не після того, як росіяни провели цей «референдум» свій, а ще раніше завозилася важка техніка», – розповідає Олена Лисенко.

Про участь Керченської поромної переправи в забезпеченні окупації Криму докладніше читайте в дослідженні ЦЖР «Поромник окупації». 

Куди ж дівалися переправлені у Керч російські казаки? Скільки їх було, хто ними командував і які завдання вони виконували?

Отамани не тікали від камер на блокпостах , озброєні казаки багато фотографувались на фоні кримських пейзажів та заблокованих українських військових частин. Як і кримські сепаратисти, російські учасники агресії проти України люблять згадувати свою участь у «кримській весні», малюючи яскраві картини свого геройства.

За даними казачого інформаційно-аналітичного центру, у подіях у Криму брали участь казаки Зауралля – Оренбурзького казачого округу, терські, сибірські, астраханські, із Москви і області і, звісно ж, кубанські та донські. 

Колишній губернатор Краснодарського краю, «герой Тузли» і колишній міністр сільського господарства Росії Олександр Ткачов каже, що від кубанців у Криму воювала тисяча: «Кубанські казаки першими в Росії не побоялися, поїхали добровільно». 

Донських казаків, як каже похідний отаман Дьяконов, було менше, аніж кубанських. Пояснює це тим, що рішення брати участь у кримській кампанії отаман Кубанського казачого війська, на відміну від донського, ухвалив одразу, не чекаючи офіційної позиції Москви, і сам прибув у Крим.

Із Керчі казаків організовано автобусами розвозили у міста Криму. Хто визначав, куди, кому і з яким завданням їхати? Ключове питання, на яке маємо абсолютну чітку відповідь з першоджерела. Із Керчі похідний атаман Дьяконов поїхав відразу у Севастополь, до штабу Чорноморського флоту.

«Я прибув до командувача ЧФ, де… пізніше знаходився начальник штабу Південного військового округу, де мені було чітко сформульовано і поставлено завдання. Я не повністю розкриватиму це завдання. Людей розселили. Одне з завдань було довести контингент особового складу донського казацтва хоча б до 600 осіб. Перша партія була близько 100 осіб. Завдання було повністю виконане. Крім цього ми змогли об’єднати місцеве казацтво – кримських казаків, терських, донських, кубанських під прапором Бакланівського казачого кримського полку», – розповідає отаман Микола Дьяконов.

За рознарядкою штабу, кубанські казаки були передислоковані на блокпости на в’їзді у Крим, які ще 26 лютого встановили бійці севастопольського «Беркуту». Таманці на чолі з отаманом Іваном Безуглим знаходились на позиціях Турецького валу і Перекопу, а на Чонгарі розгорнули наметове містечко з польовою кухнею казаки з Єкатеринодара. 

Віктор Світличний, отаман Єкатеринодарського відділення Кубанського казачого війська розповідав, що у Крим прибуло кілька тисяч казаків, які «несли громадський порядок на вулицях міст» у Сімефрополі, Севастополі, Керчі: 

«На цій гострій ділянці знаходяться казаки, які сьогодні зі зброєю в руках несуть службу, щоб не пропустити сюди радикально налаштовані сили з боку України. Нами взято під охорону автовокзал, залізничний вокзал, адміністративні будівлі, де проходять сьогодні рішення з ухвалення та підготовки референдуму. Нами охороняються блокпости, на яких ми спільно з угрупованням «Беркут» охороняємо блокпости та припиняємо проникнення бандформувань з боку України».

На позиціях з’являється і Микола Долуда, віце-губернатор Краснодарського краю та отаман Кубанського казачого війська. який, як пишуть російські ЗМІ, увесь час до анексії Криму знаходився на півострові, особисто керуючи кубанцями. 

«Тільки цього року саме казаки як військо складали атестат на зрілість, бо ми з вами виконували справжнє державне завдання. Усі три тижні до референдуму ви були на передньому краї», – розповідав Долуда. 

Отаман Світличний розповідає, що казаки та беркутівці вилучили багато зброї в «екстремістів», які їхали до Криму нібито чинити диверсії і зривати референдум. Однак фото чи відео бодай одного випадку на підтвердження знайти не вдалось. Зате знайшли підтвердження участі кубанців у вчиненні злочинів, які ними подаються як подвиги. 

Видання «Спецназ России» розповідає про відомий випадок – захоплення у полон 9 березня активістів Автомайдану та журналістів Катерини Бутко, Олександри Рязанцевої, Олени Максименко, фотографа Олеся Кромпляса і Євгена Рахно. 

«Це були не прості провокатори, до їхнього завдання входила координація діяльності екстремістських сил на Кримському півострові з метою зриву референдуму. У них було вилучено пропагандистські матеріали екстремістського характеру, величезні суми грошей у гривнях та доларах, призначені для оплати провокаторів та підкупу чиновників, засоби зв’язку, зошит зі списком контактів та позивних», – пише видання.

Активістка Автомайдану Олександра Рязанцева пригадує: 

«Катю Бутко били прикладами в коліна. Посадили в КАМАЗ ВМФ РФ. Нас підняли до цієї ДАІ-шної будівлі у підвал. Коли ми заходили, там хаотично лежали матраци, і ти розумієш і бачиш, що вони всі у крові. Нас поставили на коліна, всіх до стінки: мене, Катю та ось трьох людей, постійно погрожували, що будуть розстріли, відвезуть нас кудись. Вони клали, уявіть, клали так обличчям у багнюку і стріляли так ось (показує) автоматом у землю, а твоє обличчя в землі. Вони так знущалися».

Після звільнення Олександра Рязанцева впізнала тих, хто незаконно захопив і катував активістів, у сюжеті російського першого каналу.

Чоловік у зеленій балаклаві погрожував відрізати дівчині руку, а Олександрі Бутко – вухо. Жінка в білому тягала дівчат за коси, беркутівець Олександр (в чорному) бив їх ногами, а казаки знущались і стріляли над головою.

Казачі пости чи табори були розгорнуті біля кожної української військової частини. Російські військові блокували виїзди із частин бронетехнікою і тримали периметр. казачки і самооборонівці виконували для них роль живого щита. Водночас, вони здійснювали підступні вилазки. Беззбройним українським військовим нічого не лишалось як відганяти нападників палицями чи цеглинами. Як це робили морські піхотинці у Феодосії.

Зі свідчень Вадима Іловченка, що очолює російське Терське казацтво у Криму, відомо, що частина казаків перебувала на службі у особливого командира самооборони Криму – Ігоря Стрєлкова.

Тут Вадим Іловченко командує загоном самооборонівців, які 1 березня захопили Інформаційний прес-центр у Сімферополі. 

Іловченко каже, що познайомився з кадровим російським терористом Ігорем Гіркіним у перші дні окупації:

«Ігор Іванович каже: чекає низка спецоперацій, для виконання яких нам потрібний загін активних громадян. Якщо є казаки, підтягуй. Дали нам у руки зброю, Аксенов дав нам текст присяги. І ми стали називатися першою ротою батальйону спеціального призначення, так і називався «Крим». Я був командиром першої роти. Командиром другої був усім відомий Безлер Ігор Миколайович».

Вадим Іловченко також брав участь у захопленні українських частин. Ось він контролює присягу окупантам українських військовослужбовців Автомобільного загону ВМС України у Бахчисараї. 

У 2014 році Владислав Селезньов був керівником Кримського медіа-центру міністерства оборони України. Він розповідає, як на штурмі військових частин казаками та самооборонівцями керували російські офіцери: 

«Я, офіцер медіа-центру потрапив на територію захопленої військової частини буквально через 40 хвилин після штурму Автобата, і бачив, як діями кримських самооборонівців керують Збройні сили РФ. Яким чином я це встановив? Поверх військової форми РФ був одягнутий тоненький одяг, крізь який проступали зірочки на погонах офіцерів, які керували діями самооборони».

Після анексії Криму Росією Вадим Іловченко разом із Стрєлковим та Безлером брав участь у розв’язанні збройного конфлікту на Сході України і був призначений комендантом окупованого Краматорська.

Іловченко – не єдиний кримський отаман, хто подався воювати проти українців на Донбас.

Сергій Юрченко воював на Луганщині і їздив додому у Бахчисарай. У квітні 2014-го був затриманий співробітниками СБУ на межі з Кримом за підозрою у державній зраді. Був під вартою у Запорізькому СІЗО, а через місяць його та «народного губернатора Донецька» Губарєва обміняли на співробітників спецпідрозділу Альфа, яких бойовики захопили у Краматорську.

Поки кримські казаки воюють на Донбасі, із Росії до Криму їдуть і їдуть російські. Заміщення місцевого населення відбувається і в цій сфері, змінюючи структуру навіть лояльного до окупантів населення. Восени 2015 року розрізнені організації півострова окупанти об’єднали в Кримське окружне казаче товариство. Отаманом обрали не кримчанина, а російського казачого генерала Володимира Миронова. 

У листопаді 2018 року окружні казачі товариства Севастополя і Криму об’єднали у Чорноморське казаче військо, яке налічує 5 тисяч реєстрових казаків. Отаманом обрали друга Аксенова – Антона  Сіроткіна. Товаришем отамана став Дмитро Воронін, що відповідає за казацтво в так званому уряді Аксенова. В заслугу йому ставлять відкриття 10 казачих класів у кримських школах. Мілітаризація окупованого півострова і свідомості його мешканців триває.

Роль казачих формувань у Криму залишалася незмінною – це були все ті ж шуцмани, допоміжна поліція армії Путіна на окупованій території Криму, значна частина населення якої не сприймає анексію Росією. Та з початком повномасштабного вторгнення РФ ситуація трохи змінилася – кримські казаки взяли активну участь у війні проти України. Зокрема, у 2022 році був сформований казачій батальйон «Таврида», який очолив той самий отаман «Чорноморського казачого війська» Антон  Сіроткін. Його піарили як «штурмовий батальйон», однак казаки замість штурмів все більше сиділи в бліндажах на Запоріжчині. ЦЖР розповідав про це у публікації «Аксенівський батальйон «Таврида» у війні проти України». 

Однак,  з легалізацією і підпорядкуванням «казачого батальйону» виникли певні проблеми. За словами командира роти “Севастополь” КШБ “Таврида” Олега Гасанова, батальйон вже у вересні 2022 був виведений з фронту до Криму на переформування, після чого було вирішено надати цьому збройному формуванню легальний статус у складі Росгвардії. В серпні 2023 року  Сіроткін видав наказ «сформувати з-поміж казаків військового казачого товариства «Чорноморське казацьке військо» батальйон «Таврида» у складі 116 окремої бригади особливого призначення Федеральної служби військ національної гвардії Російської Федерації». Сам Сіроткін, вочевидь, вже накомандувався, тому комбатом було призначено полковника Афромєєва А.М., а начальником штабу – військового старшину Такмакова В.А. 

Як пише у своєму телеграмканалі військовий експерт Костянтин Машовець, «за своїми бойовими здібностями ця (116-та) бригада «карателів» є скоріше посиленим мотострілковим з’єднанням, ніж набором декількох полків «мордоворотів з кийками»», і вона розгорнута на постійній основі на окупованій частині Донецької області. Нещодавно, пише Машовець, три батальйони 116-ї бригади розгорнуті в Бєлгородській області РФ. 

Тобто, фактично Аксенов пристроїв своїх казаків до сучасної російської жандармерії. Власне, їм це близько по духу. Та й таке – чи не все одно, де служити Путіну?