«Мені вже немає куди повертатися». Юрій Бутівчак, ексстароста Качкарівки на Херсонщині про життя в окупації і знищення села росіянами

55-річний Юрій Бутівчак усю окупацію прожив у селі Качкарівка Милівської сільської громади Бериславського району Херсонщини. Він залишався там і після звільнення села від російських загарбників у листопаді 2022 року, був свідком того як окупанти починали обстрілювати Качкарівку і сусідню Саблуківку з лівого берега тепер уже колишнього Каховського водосховища. Через ці обстріли прибережні села майже повністю знищені і практично вже непридатні для життя.

Юрій Бутівчак 15 років пропрацював тут сільським головою, а до кінця 2023 року був старостою Качкарівки і Саблікувки. Центр журналістських розслідувань зустрівся з ним і розпитав про життя в селі під час окупації і що відбувається там сьогодні.

“Сурен сунув мені пистолет і сказав: “Застрелись, сука!”.

ЦЖР: Село Качкарівка розташоване в прибережній зоні, в тупиковій частині на відстані від траси Марʼянське – Берислав. Коли росіяни зайшли до села і як це відбувалось?

Юрій Бутівчак: Війна застала всіх раптово, ми цього не очікували. 24 лютого 2022 року ми зібрали людей – депутатів сільради, молодь, усіх небайдужих. Вирішували, що нам робити далі? Ми створили нашу, так би мовити, територіальну оборону, хоча це й громко сказано. Поки не зайшли рашисти ці люди патрулювали вулиці, спостерігали за трасою, коли окупанти заїжджатимуть до нас. Те саме було не лише у нас, а й у сусідніх селах – Миловому, Новокаїрах. Ми всі в громаді один одному телефонували, навіть варили протитанкові їжаки і ставили їх на наших мостах, на трасі. Робили й коктейлі Молотова, хоча я забороняв це.

Коли 9 березня 2022 року російські війська масово зайшли до Милового, я зібрав актив нашого села. Сказав, що нас усіх перестріляють, якщо тут буде наша територіальна оборона. Так, люди говорили, що готові давати відсіч, що вони готові до всього. Але направду ж не підеш з голими руками проти регулярних військ. 

Перші представники російської окупаційної влади заїхали до Качкарівки 12 березня. Вони приїхали на чотирьох чи пʼяти машинах, усі з автоматами. Серед них був сумнозвісний Сурен Мкртчян (окупаційний комендант громади, комбат “ДНР” Збройних сил РФ, фігурант численних публікацій ЦЖР, – прим. автора). 

ЦЖР: Як ви дізналися про нього? Коли вперше його побачили?

Юрій Бутівчак: У перший же день, коли він заїхав до нашого села. Я був тоді на робочому місці. Він наказав: “Давай мне своих депутатов, я хочу видеть всех, хотя бы нескольких». Тоді зібралися пʼять-шість чоловік, він представився, назвав своє імʼя, прізвище, сказав, що він новий голова [окупаційної] військової адміністрації в Милівській громаді. Сурен сказав, що буде нас контролювати і запропонував співпрацю, щоб не було ніяких непорозумінь і тому подібного. 

Він більшість часу проводив у Миловому, а в Качкарівці бував наїздами. Проте його ставлення до мене ставало все більш жорсткішим: він вимагав співпрацювати з ними, вимагав списки АТОвців. Причому, спочатку просив нібито по-хорошому. Казав мені: «Я знаю, ты голова нормальный, тебя люди хвалят, будешь в золоте купаться, будет хорошая зарплата, давай работать». Жодного разу я на це не йшов.

Десь наприкінці березня 2022 року Сурен надумав зібрати всіх старост нашої громади і депутатів у Миловому. Я роздумував, чи їхати мені туди взагалі. Бо на той час росіяни вже схопили Олега Яхнієнка, голову Милівської громади. Для себе я вирішив, що не поїду. Всі інші старости на тій зустрічі були. Тоді вперше за мною приїхав російський конвой. Сурен дозволив мені їхати власною машиною, але попереду цього конвою. 

Довелось й мені їхати. О девʼятій ранку мала розпочатися та зустріч, але поки за мною їхали, то вже було десь 9.40 ранку. Всі чекали в залі. Сурен сидів на місці голови громади, крутив пістолет, сунув його мені і сказав: “Чтобы я руки не марал, после нашего совещания застрелись, сука!”.

ЦЖР: Яка мета була цієї зустрічі в Миловому?

Юрій Бутівчак: Я не розумів, для чого вона. Але знав, що рашисти завезли до Качкарівки свою “гуманітарку”, і її треба було поділити і роздавати. Окупанти вимагали робити це під підпис. Ми відмовились, сказали, що роздамо її так і жодних списків не робили. У мене з Суреном були натягнуті відносини. Хоча, наскільки я знаю, деякі наші старости з ним загравали. 

Коли Сурен Мкртчян приїздив до Качкарівки, він одразу мене пресував. Погрожував: “Всё, мы тебя забираем. Вечно ты такой недовольный. Все старосты как старосты, только ты один погоду портишь». Але репресій щодо мене не було, не били. 

Знаю, що іншим старостам росіяни теж пропонували співпрацю. Я ж стояв на своєму і невдовзі вони від мене відчепилися. Тільки залякували, що рано чи пізно мене чи то приберуть чи то заберуть. Погрожували родиною, вони вже все про мене знали. Слава Богу, що донька змогла виїхати з окупації, коли це стало можливим через Давидів Брід. 

“Український прапор зберігається у мене вдома як реліквія”

Найбільший момент, від якого досі у мене мороз по шкірі йде, коли згадую був 12 квітня 2022 року, коли з будівлі нашої сільради в Качкарівці зняли державний прапор України. Це для мене було сильне потрясіння, найбільш важкий момент. Навіть коли мене потім пресували, я вже так сильно на це не реагував. 

ЦЖР: Ви особисто бачили як росіяни знімали український прапор?

Юрій Бутівчак: Це було при мені. Сурен тоді приїхав зі своїми бійцями. Я попросив його не викидати цей прапор, віддати його мені. Сурен спочатку сказав ні, а потім жбурнув мені: “Ладно, забирай!” 

Замість нього окупанти почепили свій прапор, рашистський.

ЦЖР: Куди дівся український прапор?

Юрій Бутівчак: Я закатав його у бутель і заховав. Дістав, коли вже наші звільнили село. З цим прапором я зустрічав наших хлопців, коли вони зайшли до Качкарівки 10 листопада 2022 року. Потім він був у сільській раді, а тепер зберігається у мене вдома як реліквія. Я радий, що забрав його, бо росіяни розбили вже нашу сільську раду. 

ЦЖР: Що було далі в окупованій на той час Качкарівці?

Юрій Бутівчак: Знаковим днем для нас було 9 травня. Ми тоді з колегами готували квіти до всіх наших памʼятників. Підʼїжджаємо до будівлі старостату, а на ній уже висить табличка, де було написано приблизно таке: “Миловское общество, Качкаровский старостинский округ”. З куркою російською. 

Я своїм колегам одразу сказав, що більше до тієї будівлі не зайду. Добре, що у нас було ще одне приміщення, через дорогу, там де пошта. Ми незадовго до того зробили в ньому чудовий ремонт, планували відкриття поліцейської станції. Тож під двоголовим орлом ми жодного дня не працювали. Просто забрали свої речі і перейшли. 

Десь 16 чи 17 травня 2022 року Сурена Мкртчяна свої ж схопили за мародерство і зґвалтування. Це було чи то в Дудчанах чи то в Новоолександрівці. Після того було трошки затишшя. Бо у нас, у Качкарівці, крім Сурена і його підлеглих з так званої “ДНР” регулярних російських військ до того часу практично й не було. Вони зʼявились у нас десь з кінця травня. Заїжджали до села, винюхували щось, практично в кожному дворі влаштовували обшуки. Хоча вони наїжджали до того до нас періодично, десь раз на місяць, мабуть. Шукали зброю, атрибутику “нацистську”. 

ЦЖР: Скільки разів росіяни влаштовували такі обшуки по селу? У вас вдома вони теж їх проводили?

Юрій Бутівчак: Масових загальних облав на все село, здається, вони влаштували двічі. У мене вдома теж були двічі. У когось – більше. 

ЦЖР: Це були “ДНРівці”?

Юрій Бутівчак: Ні. “ДНРівці” й так були в селі, а ці заїжджали на 15-17 машинах – “Камазах”, “Уралах” та інших, закривали виїзди по всіх вулицях і влаштовували облави. Це були представники ФСБ і не тільки вони. А вже з кінця травня 2022 року почалися масові заїзди, стали підтягуватися регулярні рашистські війська, вони видавали свою гуманітарку.

Відтоді в селі почалися вже справжні репресії, росіяни вишукували АТОвців. У нас, на жаль, теж були люди, які здавали земляків окупантам. 

“Я сказав, що залишусь вірним своїй державі і своєму прапору”

До мене рашисти приїхали вже в червні 2022 року. Сказали, що я нацист, щоб я їм усе розповів, питали про місцевих АТОвців. Я відповів, що цих хлопців у селі немає, що всі вони виїхали. Один із росіян не повірив, дістав карту і показував: ось тут АТОвець живе, тут, тут і тут. Накинувся на мене, зняв зі своєї голови балаклаву і почав мене нею душити. Я думав – і, правда, задушить. 

ЦЖР: Як він виглядав?

Юрій Бутівчак: Це був явно представник Росгвардії, майор з позивним “Ворон”. Років 35. Я тоді довго не міг прийти до тями. А він: “Или ты работаешь с нами, или тебе…” 

Десь з того часу і до кінця окупації рашисти організовували роботу своєї місцевої адміністрації. Я та інші мої колеги-старости від співпраці з ними відмовлялися. Ми дізналися, що відкрито на рашистів працює Тетяна Суржик, тодішня директорка Милівської школи. 

Звісно, найбільший удар тримав Олег Яхнієнко, як голова громади. Його і викликали до себе, і до Берислава возили. Якось він мені зателефонував і сказав терміново приїхати. Це була пʼятниця, чи то самий кінець червня, чи вже початок липня 2022 року. Сказав, що до нас їде [гауляйтер Бериславського району] Андрій Костюк представляти окупаційного голову села. Ну треба – то й треба. А незадовго перед цим росіяни обіцяли нам у разі співпраці з ними, що ми будемо в золоті купатися і що у нас все буде добре.

Я все-таки поїхав. Моя колега з Дудчан Алла Торчанська на той час уже виїхала з села. Тож на тій зустрічі крім мене і Яхнієнка була Олена Логвіненко, староста села Новокаїри. Саме тоді нам представили Тетяну Суржик. Сказали, що вона тепер наша “голова”, що ми з нею будемо працювати і мусимо допомагати їй. Ми всі втрьох відмовились. Нас тоді, щоправда, відпустили.

Вже в понеділок Суржик приїхала до нас у Качкарівку в супроводі з російськими військовими. А перед цим, у суботу, я зібрав актив нашого села, подякував усім за роботу. Сказав, що працювати з рашистами я не буду і хочу, щоб вони теж з ними не працювали, але це справа кожного – вирішувати кожен має сам. Лише нагадав, що ми – українці і що ми давали присягу. 

Тетяна Суржик у Качкарівці представила гауляйтерку Качкарівки і Саблуківки – Тетяну Кобзар, місцеву. А наступної неділі, 10 липня 2022 року рашисти влаштували ще один масовий обшук у селі. До мене додому приїхали о пів сьомої ранку, я ще лежав. Приїхали на “Тигрі” і багатьох інших машинах. Уже потім я дізнався, що то була Росгвардія і ФСБ. 

ЦЖР: Вони вдиралися до вас?

Юрій Бутівчак: Постукали у двері. Якось ввічливо провели обшук, сказали поїхати з ними. По селу тоді забирали всіх активістів, АТОвців, розвели нас усіх по різних кабінетах. Мене сфотографували, зняли відбитки пальців.

ЦЖР: Де саме вас тримали?

Юрій Бутівчак: У двоповерховій будівля старої сільради. Мені погрожували, шукали автівку, яку ми з братом переховували. Це була Suzuki, машина швидкої допомоги, яку нам тільки-но видали перед повномасштабною війною. Ми навіть не встигли номера на неї отримати, вона так і була на транзитних. 

Рашисти все розпитували мене, де ця машина. І самі ж її знайшли. Тоді під репресії потрапив не лише я, а й мій брат. Зараз я розповідаю про це швидко, але все це тривало фактично цілий день. Нас навіть до туалету не випускали.

ЦЖР: Брата вашого теж привезли до сільради? Хто там взагалі був?

Юрій Бутівчак: Ні. Брата вдома побили. До сільради ж вони привезли АТОвців, розвели нас і влаштували допит. Пізніше, десь о 14.30 завели мене до кабінету, в якому я пропрацював пʼятнадцять років. А там сидить випещений такий молодик, років 30-32. Потім зʼясувалось, що він був старшим ФСБшником. 

Я сів біля нього. Він поводився дуже “культурно”, тоді як інші погрожували, били по ногах, у пах вдарили один раз… Цей запитав мене: “Ну что вы решили, будете с нами работать? Люди вас уважают, мы знаем. Мы всё знаем. Про вашу жену тоже”. Дістав блокнот і назвав усі дані про мене і моїх рідних. Я відповів, що зрадників ніхто не любить, що я залишусь вірним своїй державі і своєму прапору. 

Він на це: “Это похвально. Но вы не оставляете нам вариантов. Мы вас забираем. Только не в Новую Каховку, а сразу в Херсон — а оттуда в Симферополь или, скорее всего, в Донецк».

Однак тут спрацювала рація у адʼютанта, накачаного такого, молодого хлопця – він сидів у приймальні, разом із іншими військовими в балаклавах і з автоматами. Рація у нього працювала час від часу, проте цього разу було щось дуже термінове і важливе, що застало їх зненацька. Цей головний ФСБшник повернувся, сказав, що вони мене забирають і віддав наказ терміново виїжджати – буквально за дві хвилини. Мене він тільки спитав, чи маю я з собою якісь речі. Я відповів: “Які речі? Я ж навіть телефон з собою не взяв”. Він на це: “Ладно. Езжай к жене. Но знай – выезд из села тебе запрещён. Ты уже в нашей базе данных”.

Ми вийшли на вулицю і всі росіяни дуже швидко поїхали. Так швидко, що нікого з собою не взяли. Я потім шукав у телеграм-каналах, що ж тоді сталось. Не знаю, чи вірне моє припущення, але саме в той день в Херсоні на вулиці Пестеля, 5 щось прилетіло на їхню базу. Я тільки з цим можу повʼязати те, що нікого з затриманих росіяни тоді не забрали з собою і всіх відпустили.

ЦЖР: Що було далі?

Юрій Бутівчак: Після того російські військові вже масово заїхали до нас, але подібних облав уже не було аж до самого звільнення села. Іноді рашисти заїжджали до мене, перевіряли, чи я вдома, зупинялись, крутились навколо мого будинку. 

Я зустрічався тоді зі своїми колегами, збиралися, ми думали, що нам робити далі. Дівчат своїх умовляв, щоб вони виїжджали з окупації. Я виїхати не міг, бо у мене відбитки пальців рашисти взяли, думав залишатись до останнього. Дружину вмовляв виїхати. Я дуже вдячний їй за те, що вона постійно мене підтримувала. 

Окупанти провели в селі свій псевдореферендум. Ми на нього не ходили і жодного разу не брали їхню “гуманітарку”. Хоча рашисти їздили і погрожували: хто не братиме їх допомогу – того будуть забирати на підвал. Вдячний я й своїм колегам, що жодного кілограма російської “гуманітарки” ніхто не взяв, ніхто. Мало хто в селі її брав. 

“Після звільнення був місяць затишшя. А потім почалися обстріли”

ЦЖР: Наскільки активною була гауляйтерка села Тетяна Кобзар? Чим вона займалась?

Юрій Бутівчак: Вона була активною. Створювала свою команду. Спочатку до неї ніхто не хотів йти працювати. Вона казала: “Я на 100% убеждена, что Россия тут навсегда”. Вона робила все, що вимагали від неї рашисти, видавала їхню допомогу, всі ці подачки. 

У мене з нею стосунки давно були не найкращі. Тетяна Кобзар завжди дуже рвалася до влади. Колись вона навіть була моєю конкуренткою на виборах на посаду сільського голови. Але за неї віддали голоси зовсім мало людей. Вона була готова під будь-яким прапором працювати. 

Невдовзі після “референдуму” Тетяна Кобзар виїхала з села. 

ЦЖР: Скільки під час час окупації від дій окупантів постраждало мешканців Качкарівки і Саблуківки? Росіяни когось позбавляли волі?

Юрій Бутівчак: У нашому селі був підвал, але в ньому побувало не так багато людей. Рашисти кидали їх туди на одну-дві ночі, трохи пресували і відпускали. Мабуть, до Качкарівки потрапили більш-менш “адекватні” окупанти. Вже коли в село зайшли наші, а різні приміщення перевірили сапери, то вони були здивовані побаченим. Навіть у дитсадку рашисти не позривали українську атрибутику. 

Якщо говорити про мародерство, то воно не було масовим. Звісно, були й такі випадки – в деяких будинках вигрібали все, що бачили. Але навіть наші хлопці після звільнення села казали: навіть не віриться, що тут були росіяни. 

Звісно, ми чекали ЗСУ і всі в окупації ходили ніби по лезу ножа. Я також переживав, що мене можуть здати через надання допомоги нашим військовим, які виходили з лівобережної Херсонщини через наше село. Але Бог милував.

ЦЖР: Перші загиблі у вашому старостаті були вже після звільнення правобережної Херсонщини? Чи такі випадки були ще під час окупації?

Юрій Бутівчак: Перший загиблий був ще в окупації – Анатолій Чумак. Йому було 65-67 років. Снаряд прилетів з лівобережної частини Херсонщини і вибухнув прямо у нього у дворі. Прилітало й по нашій лікарні. Можливо, по ній били й наші, адже там була російська база. Але туди долітали снаряди і з лівого берега – тобто, стріляли й самі рашисти.

ЦЖР: Як відбувалось звільнення села? Що ви запамʼятали?

Юрій Бутівчак: 8 листопада 2022 року ми зрозуміли, що російська техніка масово виїжджає з села. Перед тим ми з місяць були фактично на лінії вогню. Зараз ця лінія проходить через річку Дніпро, а тоді вона була через село Дудчани. 

Якраз того місяця до нас ще масово заїжджали російські війська. Їх було дуже-дуже багато всюди, на кожному повороті. Вони попереджали: якщо виїжджатимуть з Качкарівки, то зруйнують село повністю. Однак виїхали вони доволі мирно. Будинки пограбували, але не обстрілювали. 

Тоді ми відчули повітря свободи – коли виходиш на вулицю і хочеш дихати. Це відчуття неможливо передати словами. Це було таке полегшення – здавалось, що руки піднімеш, махнеш і полетиш. Деякий час після того і справді було затишшя. Десь із місяць. А потім почалися постійні обстріли з лівого берега Дніпра. 

Після звільнення, в листопаді 2022 року, дуже багато людей почали повертатися додому. На кінець того місяця тут було 470 людей. Коли ж з грудня почалися обстріли, люди знову стали виїжджати. Виїжджали як ті, хто повернувся, так і ті, хто пережив тут усю окупацію.

Особливо страшні обстріли почались у Качкарівці з початку 2023 року, вони тривали протягом двох тижнів. Памʼятаю 13 січня 2023-го, коли нашу школу обстріляли запалювальними снарядами. До мене тоді приїхав мій однокласник, односелець. Каже: “Максимович, школа горить, а в селі немає нічого, ні пожежних, взагалі нічого”. Ми зібралися вдевʼятьох і потягли воду відрами скільки могли, на третій поверх. Я ще поїхав на елеватор за вогнегасниками. Ми тоді пʼять годин гасили вогонь. І погасили. 

Нам тоді пожежну машину пообіцяла надіслати Нововоронцовка, але вона приїхала вже під ранок, коли там знову почало горіти. Бо ми тільки-но загасили все, а росіяни обстріляли знову. Тоді прилетіло буквально в 70 метрах від нас. Я сказав всім розходитись по домах, бо життя важливіше. Однак я вдячний всім тим людям, які допомогли тоді врятувати школу.

Я не вважаю, що робив щось героїчне. Просто виконував свою роботу, намагався після звільнення села відновити водопостачання. Це зайняло чимало часу, до 6 червня 2023 року, коли росіяни знищили Каховську ГЕС, більшість людей в Качкарівці брали для своїх потреб воду з Каховського водосховища. З 28 жовтня 2022 року в селі не було світла, але якось лагодили техніку, шукали ємності для води, щось робили. Коли я пішов з посади старости, то робота тривала й далі. Тоді селяни казали одне: “Ми готові ще пʼять років залишатись без світла, лишень би не стріляли”…

“Села стали непридатні для життя”

ЦЖР: Скільки після звільнення села постраждало і загинуло людей?

Юрій Бутівчак: 17 грудня 2022 року від російського обстрілу загинула директорка нашого елеватора Ірина Підборська. Вона дуже любила село, дуже опікувалась ним, багато чого зробила для нього. Притому, що вона мала можливість виїхати, її керівництво в Дніпр пропонувало роботу, машину. Вона відмовилась кидати колектив. Загинула від міни, яка прилетіла поруч із нею, коли вона говорила по телефону. 

Після того випадку багато було поранених. У перший день після звільнення села загинув електрик Сергій. Дуже порядна, гарна людина, в окупації під снарядами лазив, відновлював світло в селі. Світла йому памʼять. Загинув випадково – попав на розтяжку. Мабуть, пішов туди, де не треба було… 

В січні 2024 року загинули чоловік і жінка – Лев і Анжела Резніченки, з Саблуківки. 

Зараз у Качкарівці і Саблуківці смертельно небезпечно. Останні три місяці в села дуже складно доставити гуманітарну допомогу, тож місцеві ходять пішки, велосипедами до Нової Камʼянки на свій страх і ризик. Нещодавно загинув чоловік, який вийшов зустрічати свою дружину з Нової Камʼянки. Не знаю – чи то на міну-пелюстку наступив, чи то російський дрон скинув на нього вибухівку. Стік кровʼю. Проте багато говорити про загиблого не хочу, оскільки він під час окупації дуже радів приходу рашистів. 

Зараз у Качкарівці залишається близько півсотні людей, а в Саблуківці двоє. Дорога до цього села завалена, а полями зараз не пройдеш і велосипедом не проїдеш. Не знаю, як вони виживають. 

ЦЖР: Коли ви востаннє були в Качкарівці?

Юрій Бутівчак: Вже більше року минуло… А зараз уже нема й куди їхати і куди повертатися – будинок мій розтрощений. Та й ніхто туди десь з вересня-жовтня 2025 року не їздить. Бо там – тотальні руйнування, вцілілих будинків уже немає, а росіяни з лівого берега методично знищують просто все. Зараз навіть новин з села нема від кого отримати – всі, хто міг, повиїжджали. Та й звʼязку в селі немає. 

Школа, яку ми свого часу рятували, вже розбита. Десь до жовтня вона більш-менш “трималася”, але добили й її. 

Дуже шкода нашого села. Адже ми так багато встигли там зробити – наш дитсадок був одним із кращих у районі, школа, робили освітлення, все робилось для людей. І коли все закінчиться, ніхто не знає. Звісно, ми віримо і сподіваємось на Збройні Сили України та допомагаємо їм усім, чим можемо. Страшного ворога можна здолати лише спільними зусиллями. 

На жаль, за роки постійних обстрілів наші села стали непридатними для життя. Так, ми сподіваємось на відбудову, коли це стане можливо. Але зрозуміло, що життя буде там, де будуть діти. Тим часом мої односельці розкидані хто де. Хтось із них уже десь квартиру купив, а хтось будинок. Навряд чи вони повернуться вже додому. Проте хочеться все-таки вірити в краще.