«В третий раз вы отсюда не выйдете». Історія двох викрадень Віктора Пендальчука, директора школи з Каховки

30 квітня 2022 року, на другий день після його дня народження, російські окупанти викрали Віктора Пендальчука, директора Каховської школи №1 на Херсонщині. В полоні його тримали майже два тижні, а вдруге схопили на початку вересня. Загарбники вимагали від нього піти на співпрацю і розпочати новий навчальний рік під російськими прапорами. Віктор відмовився.

Замість нього очолити захоплену школу №1 погодилася Олена Терещенко, недолуга вчителька початкових класів місцевої школи №2, вся рідня якої ніколи не приховувала своєї любові до Росії. Але відновити роботу навчального закладу за російськими «стандартами» їй так і не вдалося. З вересня 2022 року в Каховській громаді не працює жодна з захоплених шкіл.

Пізніше окупанти почали викрадати директорів шкіл і в сусідній Новій Каховці. ЦЖР публікував історію Оксани Якубової, яку росіяни схопили 17 серпня 2022 року.

В інтерв’ю Центру журналістських розслідувань Віктор Пендальчук розповів, як освітяни Каховки через захоплення міста окупантами були змушені поспіхом завершити навчальний рік, як його примушували до співпраці і в яких умовах його та інших бранців утримували в катівні в будівлі поліції Нової Каховки у травні та вересні 2022 року. Деталі свого викрадення вперше він розповів саме ЦЖР, але тільки зараз він погодився зробити свою історію публічною.

«Ірина Махньова наказала мені готувати ключі і заявила, що тепер саме вона буде вирішувати, як працюватиме школа» 

ЦЖР: Як ми знаємо, в Новій Каховці призначений росіянами гауляйтер Володимир Леонтьєв з’явився в перший же день окупації – 24 лютого 2022 року, тоді як у Каховці гауляйтера Павла Філіпчука представили тільки 1 квітня. Проте в Каховці окупанти значно раніше почали тиснути на освітян. Як це відбувалось?

Віктор Пендальчук: В окупації ми опинились з першого ж дня повномасштабного російського вторгнення. Вона була настільки неочікуваною і швидкою, що ми не розуміли, що робити з навчальними закладами, з учнями. Близько опівдня 24 лютого 2022 року стало зрозуміло: все дуже, дуже серйозно. Але ще десь до середини квітня ми жили немов у вакуумі, відрізані від усього світу.

Як могли ми продовжували навчання дітей дистанційно. Коли ж стало зрозуміло, що з 1 квітня 2022 року в Каховці з’явилася нова «влада» у вигляді Павла Філіпчука з усіма його прибічниками, ми з колегами прийняли колегіальне рішення достроково завершити навчальний рік, виставити всім учням оцінки і чекати, що буде далі.

В усіх школах той навчальний рік завершився з 1 по 8 квітня. Після цього вчителі працювали з документацією, закривали табелі, журнали. Намагалися, хто як міг, зберегти свою техніку і документи від мародерів, які тоді масово з’являлися в місті. В усіх закладах організували чергування. Але в такому режимі ми могли більш-менш існувати, допоки в Каховці у великій кількості не з’явилися російські військові. Щодня ми чули як поруч із нами літали снаряди. Було дуже страшно, але ми намагалися не панікувати. Бо навколо були рідні, діти, знайомі. Треба було показувати, що ми вистоїмо, переживемо.

Як тільки в нашій громаді стали масово з’являтися російські військові, ми почули про те, що зникають люди. Тоді мешканці Каховки виходили на мітинги, аби таким чином показати, що окупантів тут ніхто не чекає і що тут не потрібна ніяка російська армія з їхнім «русскім міром».

Коли ж росіяни почали забирати людей на підвали і тероризувати тих, хто виступав за єдність і незалежність України, великі мітинги в місті припинилися. Після останнього мирного мітингу росіяни влаштували показові розстріли. Хоча стріляли не справжніми, а гумовими кулями, було зрозуміло, що росіяни на цьому не зупиняться. Стало страшно за своє життя.

Але життя тривало. Як директор школи я намагався підтримувати свій колектив і батьків, і дітей. Але питань було більше ніж відповідей, які на той час ніхто дати не міг, на жаль. 

А десь у кінці квітня 2022 року до нашої школи прийшла одна особа…

ЦЖР: Ірина Махньова (перша начальниця окупаційного відділу освіти Каховки, яку в вересні 2022 року росіяни вигнали за «профнепридатність», – прим. автора)?

Віктор Пендальчук: Саме вона. Я і наші чергові були якраз у школі. Жінок ми тоді не допускали чергувати, лише чоловіків. Махньова прийшла з якоюсь молодою дівчиною-помічницею, яку я вперше бачив (мова про Довгополу Уляну Миколаївну, 17 лютого 1988 р. н., вона працювала під керівництвом тодішнього заступника гауляйтера Каховського району Віталія Єфименка, якого ще влітку 2022 року окупанти відправили на підвал і досі не відпустили, – прим. автора), і запропонувала мені залишатися на посаді директора та продовжувати працювати. Казала, що наша школа велика, що «діти ні в чому не винні і повинні вчитися». Я відповів, що не погоджуюся на це. Тож Махньова наказала мені готувати ключі від школи, бо тепер саме вона буде вирішувати, як працюватиме школа.

Після того минув десь тиждень. Ми встигли роздати вчителям і працівникам їхні трудові книжки, особові справи. Бо розуміли: далі може бути що завгодно, школу можуть захопити, спалити, знищити бомбою, а так хоч документи вдасться врятувати. Техніку склали в школі, заховали, як нам здавалось, куди подалі. Але потім, десь 26-28 квітня 2022 року  Ірина Махньова приходить знову, в супроводі двох чоловіків у штатському. З нею була та сама молода дівчина і Олена Терещенко. 

Вона завели мене до кабінету і Махньова заявила, що віднині Олена Терещенко – новий директор школи і наказала передавати їй усі справи. Я спробував протестувати, але сили були нерівні.

ЦЖР: Вони вам погрожували?

Віктор Пендальчук: Так, ті двоє чоловіків. Один із них був десь моєї статури, а другий набагато більший і вищий, десь під два метри. Їх обох я бачив уперше. Навряд чи вони місцеві.

Махньова і інші прибульці спілкувалися виключно російською. Від мене почали вимагати віддати їм усі документи, погрожуючи здоров’ю моїй родині. Казали так: «Якщо ви зараз усе не віддасте, то ми знаємо, де ви живете. Постраждає ваша родина. Навіщо вам це заради якихось папірців?» Я вирішив не ризикувати і віддати їм те, що мав. Мене посадили у «дев’ятку» нашого міського управління освіти і відвезли додому, в село Малокаховка.

Там вони забрали всі журнали, книги наказів по кадрах, особовому складу. Все, що у мене було. Всю документацію. Потім привезли назад до школи, забрали ключі від кабінету і сейфу і сказали, що я можу забирати свої особисті речі і йти на всі чотири сторони. До школи наказали більше не повертатися, бо, мовляв, мені тут уже нема чого робити.

Також забрали мій робочий ноутбук. Я в ньому намагався незадовго до того все почистити, особливо те, що стосувалося дітей учасників АТО і прибрати все, що комусь би могло нашкодити. Але номери телефонів і прізвища вчителів вони змусили надати. Втім, ця інформація й так була у відібраних ними документах, ще щось було у відкритому доступі в інтернеті. Після цього мене вигнали зі школи і я поїхав додому. 

А за кілька днів росіяни мене схопили. Сталося це 30 квітня, в суботу, біля 10 години ранку. Я тоді якраз вийшов із дому до магазину. Не пройшов і ста метрів, як почув гул і побачив як з дороги в бік мого будинку завертає ціла кавалькада військових машин: темний мікроавтобус, «Тигр», два БТРи, два «Урали», світлий джип і ще якась автівка. Вони зупинилися біля мого дому, вибігла купа військових зі зброєю і повністю оточили будинок. 

Я вирішив повертатися додому, бо там залишались моя дружина і донька. Коли я підійшов, військові вимагали від дружини відкрити їм ворота. Мене спитали, хто я такий. Я відповів і вони одразу заламали мені руки за спину, натягнули металеві наручники, на обличчя натягнули капюшон, знявши перед тим мої окуляри і поклавши їх у кишеню. Замотали голову скотчем і кинули в темний бусик на підлогу. Поштовхали ногами і наказали, щоб я лежав мовчки, не рухався. Обшукали мене, але я нічого при собі не мав, крім якихось грошей і порожньої флешки.

ЦЖР: До вашого будинку не заходили?

Віктор Пендальчук: Заходили. Обшукавши мене вони зайшли до будинку і десь з годину я їх не чув. Потім дружина мені розповіла, що вони всюди щось шукали: в будинку, в усіх сараях, гаражі. Допитували її про те, чим я займаюся, казали, що ми укронаціоналісти і щось подібне. 

Всі вони були в масках. Хто вони такі – не представлялися. 

ЦЖР: А скільки було цих військових? Чи були у них якісь знаки розрізнення? 

Віктор Пендальчук: Порахувати їх я не встиг, але військових було не менше 30. Це тільки тих, кого я зміг побачити. Жодних знаків розрізнення у них не було: ані шевронів, ані якихось символів на одязі. Бачив літеру Z на «Уралах» і, здається, на джипі. 

Коли вони до мене повернулися, то підняли з підлоги, посадили на стілець в кінці бусика, оперли в спину дуло автомату і наказали не рухатися. Далі вони сказали мені, що прийшли сюди спасати тих, хто, на їхню думку, страждав від українського націоналізму, що ми 8 років бомбили їхній Донбас, і що тепер це чекає й нас.

«Поліцаї щовечора влаштовували «перевірки»: виводили усіх з камер і били кулаками і кийками»

ЦЖР: Чи били вони вас?

Віктор Пендальчук: Трохи штовхали, давали стусани. До речі, серед військових кілька осіб було в цивільному, теж у масках. Далі один із військових мені сказав: «Ты сейчас абсолютно беспомощный. Был бы не беспомощный, мы б тебя прямо тут и закопали бы. И тогда ты бы себя не так вел». Не знаю, що він мав на увазі. Потім закрили двері, сіли і поїхали.

Я орієнтувався навіть з закритими очима, де мене везуть. Спочатку завезли в Каховку, трохи покружляли містом, заїхали до якогось будинку. Мабуть, російські військові розшукували ще когось, але потрібної їм людини, як я зрозумів, не було вдома. Потім заїхали за іншою адресою, до якоїсь багатоповерхівки, мабуть, на вулиці Пушкіна. Там теж нікого не знайшли і виїхали з міста в бік Нової Каховки. Там мене привезли до будівлі місцевого відділу поліції, витягли з буса, завели, розмотали скотч з голови, зняли кайданки і капюшон з обличчя та наказали комусь оформляти мене і «записать на «Охотника». Не знаю, що вони мали на увазі.

У відділі поліції Нової Каховки я побачив місцевих поліцейських, які погодилися працювати на росіян. Також були російські військові чи то бурятської, чи то калмицької зовнішності. Мене «оформили», написали в папірці, хто я такий і що у мене відібрали паспорт. І відправили в камеру №9.

ЦЖР: Де вона знаходилась?

Віктор Пендальчук: У підвальному приміщенні поліції, по лівій стороні, в самому кінці коридора. Там уздовж коридору були камери – третя, п’ята, сьома. А в самому кінці праворуч – дев’ята. 

Завели мене до камери, закрили двері. Я роззирнувся: приміщення було десь 3 на 4 метри. Під стіною стояли зварені з арматури стелажі, на яких лежали дошки по 15-20 см шириною. Загалом таких «ліжко-місць» було 12. У самій камері було шестеро хлопців різного віку, один із них у військовій формі.

Розговорилися. Не знаю, наскільки це правда, але той військовий сказав, що він «ДНРівець», сам з Донеччини. Його закрили за те, що він чи то перевозив контрабанду, чи то за торгівлю якимись цигарками. Спіймали його на російському блокпосту, примушували йти на передову. Він відмовився і за це його кинули на підвал «на исправление». Він пробув з нами лише два дні і потім його кудись забрали.

Вікна в камері фактично не було. Лише невеличкий, 20х20 отвір у стіні, закритий листом заліза з маленькими дірочками. В камері стояв приварений до підлоги стіл, стілець і стояло відро замість туалету. Потім із розмов з хлопцями я дізнався, що у нас це ще були «хороми» порівняно з іншими камерами, де умови були значно гірші.

Вранці і ввечері нас виводили на прогулянку, умитися і сходити в туалет. Але бували дні, коли нас не виводили – чи то забували, чи просто не хотіли. Їсти давали один-два рази на день. Переважно, якусь кашу. Дозволяли передачі. Моїй дружині вдалося передати мені передачу на третій день: перші три вона намагалася дізнатися, де мене тримають. 

ЦЖР: Чи пояснювали росіяни, за що вони вас тримають? 

Віктор Пендальчук: Мене викликали в перший же день. Тоді вони представилися, сказали, що з ФСБ. Запитали мої анкетні дані, взяли відбитки пальців, мазок з рота, сфотографували. Все це робили чотири чоловіки в чорному одязі, без знаків розрізнення, всі в масках і в рукавичках. І завели назад до камери.

За кілька годин мене викликали вже на «допит». Розмовляв зі мною якийсь чоловік до 35-40 років у військовій формі, з автоматом. Обличчя його теж було закритим. Він сказав, що від моїх відповідей буде залежати моя доля і що просто так сюди не потрапляють. 

Він почав пропонувати мені співпрацю, щоб я далі залишався директором школи. Я відмовився. Послався на те, що працювати далі не дозволяє стан мого здоров’я. Чоловік розпитував мене, як у наших школах відбувався навчальний процес, як ми ставимося до 9 травня. Спитав, чому ми забрали документи зі школи, де захована шкільна техніка. Про техніку я відповів, бо її й так уже могли знайти. Питав про ставлення до росіян працівників школи. Я сказав, що про це краще питати у них самих, бо я не можу відповідати за інших. Жодних прізвищ я не називав. Чоловік додав, що всю сказану мною інформацію вони перевірять і сказав чекати.

ЦЖР: Як ви думаєте, хто це був? 

Віктор Пендальчук: Росіянин. Помітно, що він освічений, але деякі літери промовляв специфічно, не так як українці. Що цікаво – розмову зі мною він починав майже чистою українською, а вже потім перейшов на свою мову. 

Напевно він або військовий, або з ФСБ. Було помітно, що його статус вищий за інших росіян, які там були. Та й інші хлопці з камери мені пояснювали, що всі допити там проводять саме представники ФСБ. Жодних знаків розрізнення на ньому не було. Відчувалося, що «допит» він проводить дуже професійно – схоже, для нього це рутинна робота.

Але після цього «допиту» мене відвели назад у камеру і там я провів наступні два тижні.

ЦЖР: Вас більше не допитували?

Віктор Пендальчук: Ні. А ось хлопців з камери «допитували», били електричним струмом та й просто били. Вони показували мені синці від ударів. 

Бранці в камері постійно змінювалися. Росіяни одних приводили, а інших виводили. В якийсь період нас у камері на 12 місць було 16. Було дуже тісно, хтось спав на стільці, хтось на столі, хтось удвох на нарах, хтось на підлозі. Дихати там не було чим, сирість стояла страшна, підлога була мокра від постійної вологи. Якби не прогулянки на вулиці ми могли підхопити якусь хворобу. Антисанітарія там була страшна.

Щовечора нам влаштовували так звані «огляди», вечірні перевірки. Можливо, таким чином поліцейські хотіли якось проявити себе перед військовими. Вони сильно знущалися з арештантів, били їх, обзивали останніми словами. Якщо хтось проштрафився, всіх з камери виводили і били в коридорі і кулаками, і кийками.

ЦЖР: І вас били?

Віктор Пендальчук: І мене били.

ЦЖР: А що означає «проштрафився»? За що били? 

Віктор Пендальчук: Приміром, щось знайшли заборонене в передачі від рідних. Щось таке, що їм не сподобалося. Або якщо хтось із бранців не так їм відповів. А таке бувало не тільки по вечорах, а й вночі. Вранці на прогулянці я відчував сильний запах перегару від цих «поліцейських». Мабуть, так вони «розважалися».

«Вдруге мене зупинили на вулиці і сказали, що я повинен проїхати з ними «для уточнення декількох питань»

ЦЖР: Як вас відпустили?

Віктор Пендальчук: Десь 14 травня мене викликали ще на один допит. Проводив його той самий чоловік, але він був уже без маски і в цивільному одязі. Поруч із ним був чоловік з камерою, якого мені представили як журналіста з якогось телеканалу. З якого каналу і як його звати – мені не сказали. На столі перед собою я побачив шкільні підручники, атласи, мій телефон і паспорт та телефон моєї дружини. Той чоловік сказав, що зараз мені будуть ставити питання і що від щирості моїх відповідей залежатиме, чи вийду я на волю, чи мене триматимуть тут і далі.

«Журналіст» почав знімати. Зйомка тривала довго, мабуть, більше години. Мене розпитували про все: про школу, про навчальний процес, про шкільну реформу в Україні, суто професійні речі. А потім почали відкривати підручники і атласи на певних сторінках, на яких я побачив помітки. Переважно це були підручники з історії України. Мене питали про Голодомор, про розвал Совєцького Союзу, про Другу світову війну. Відкрили одну з мап незрозуміло якого року, де територія України включала в собі російську Кубань. Мене запитали, як я до всього цього ставлюся. По мапі я відповів, що її не малював і що вона виглядає так, як її автор у свій час вважав за потрібне. По історичних питаннях казав, що історія є такою якою вона є і її ніхто не може переписати. Ще питали мене чий Крим і чи є Зеленський легітимним президентом України.

В деяких моментах я бачив, що чоловік починав нервувати і навіть зупинив зйомку. Але я продовжував відповідати так, як міг. Чи легітимний наш президент? Звісно, бо ми його самі обрали. Чи було в Україні «ущемление российского народа»? Та яке ж «ущємлєніє», коли більшість людей у нас спокійно собі розмовляє російською?  

Ще той чоловік трохи покопирсався в телефонах і спитав на камеру, чи не передумав я щодо співпраці з ними. Почав нахвалювати мене, мовляв, усі кажуть, який я гарний спеціаліст, і що їм якраз такі люди потрібні. Я сказав: «Як би не завершилася ця розмова, працювати на вас я не буду». І все. Чоловік з «журналістом» ненадовго кудись вийшли. Потім він повернувся, віддав мені телефон і спитав, чи піду я додому зараз, чи наступного дня? Я відповів, що зараз. Так мене відпустили.

ЦЖР: Далі ви залишалися вдома?

Віктор Пендальчук: Так. Особливо ні з ким не спілкувався. Пройшло літо. Окупанти тим часом створювали все більше своїх відділів і управлінь, з’являлось все більше їхніх призначенців. Але також ми й бачили як українські військові просуваються уперед і як на Херсонщині почали масово вибухати склади з російськими снарядами.

В серпні 2022 року окупанти почали дуже активну кампанію з початку нового навчального року. Вчителів, які погодилися на співпрацю з ворогом возили на якісь курси, з’являлись оголошення про набір дітей. Багато вчителів вимушено виїхали за межі Херсонської області. Але були й такі, хто залишався. Коли ж почалася нова хвиля терору і росіяни почали забирати людей на підвал повторно, виникла підозра, що для мене все може повторитися. Тим паче, насувався їхній так званий референдум.

Я це відчував, але бажання виїжджати не було. І всі рідні залишалися тут, і будинок свій не хотілося кидати. Зрештою, чи то 5 чи то 6 вересня 2022 року мене забрали знову. Я тоді просто йшов по вулиці в Малокаховці з дружиною і донькою. Я побачив, як повз нас проїхала якась машина. А потім вона розвернулася і поїхала нам назустріч.

Біля нас вона зупинилася, вийшло двоє чоловіків. Один у військовій формі з автоматом, а другий в цивільному. Обидва в масках. Спитали мої документи і сказали, що я повинен проїхати з ними «для уточнення декількох питань». Дружина спитала, куди? Пояснили: в Нову Каховку. Мовляв, я продовжую підпільно працювати на ЗСУ і організовую збір коштів на придбання якогось військового обладнання. Посадили в свій джип, заїхали до мене додому, забрали всі наші телефони: мій, дружини, доньки. І повезли. Кайданки на руки і мішок на голову цього разу не надягали. 

Привезли мене знову до поліції. Але відділення за цей час змінилося. Ніяких військових там уже не було, лише якісь поліцейські в формі. У них позаду було написано: «Полиция» і пришиті шеврони з російськими прапорцями. Деяких поліцейських я візуально впізнав, бо вони були й під час мого першого арешту. Приміром, я побачив їхнього начальника, якого незадовго до цього підірвали в Новій Каховці, він ходив із паличкою, кульгав. 

Був там один поліцейський Сергій, високий такий. Його під час мого другого перебування на підвалі росіяни звільнили і арештували, бо він крутив якісь схеми з розкрадання майна інших арештованих. Коли цивільних людей привозили на підвал, до цих поліцейських потрапляли їхні ключі, документи. От цей Сергій з напарниками їздили по домівках арештованих і грабували їх. 

Усі поліцейські, які були в Новій Каховці на той час, працювали на окупантів абсолютно добровільно. Я ж не раз чув як вони між собою спілкувалися. Ніколи я не чув від них якогось жалю, розкаяння або хоча б натяку на те, що їх примушують робити щось проти їхньої волі. Більше того – працювати на росіян їм явно дуже подобалось. Єдине на що скаржилися поліцаї в вересні 2022 року – що їх окупанти примушували охороняти дільниці в Новій Каховці і Таврійську під час так званого референдуму. Вони на тих дільницях безвилазно сиділи цілий тиждень.

В камерах так само тримали «ДНРівців». Вони могли вільно пересуватися територією поліції, але виходити за ворота їм забороняли. Їх було багатенько, не менше 20. Сиділи прямо в своїй військовій, піксельній формі. Їли ту ж баланду, що й ми, спали в таких же умовах, що й ми. Але при спілкуванні з поліцейськими поводили себе звисока. Чого їх там тримали? Не знаю. Можливо, відмовилися воювати, дезертири або ще щось.

ЦЖР: Скільки вас тримали другий раз і в якій камері?

Віктор Пендальчук: 25 днів. Камера була інша, достатньо велика, десь 8 на 8 метрів. Її називали «ДНР-камерою». В ній були також «ДНРівці». Загалом у камері сиділо більше 20 людей. Здається, 24. Спали ми на піддонах, на яких перевозять вантажі. На піддонах були накинуті якісь ганчірки, чохли з автівок, різний мотлох.

«Поліцаї били бранців і пояснювали, що «очищають нашу націю від усілякого непотребу»

ЦЖР: Хто сидів разом із вами? Чи були серед них знайомі вам люди? 

Віктор Пендальчук: У другий раз не було майже нікого знайомого. Деякі бранці були навіть з правобережної частини Херсонщини, когось привозили аж із Херсона. Лише одного я знав – Симонова з Каховки. Пам’ятаю, що його по-батькові Миколайович. Його тримали дуже довго, з весни. Тримали в різних місцях, били і допитували. Навіть не знаю, чи відпустили його. (мешканця Каховки Сергія Симонова викрали 21 травня 2022 року, – прим. автора).

А ось під час першого полону зі мною кілька днів сидів директор Новокаховського ліцею №10. Потім уже коли мене відпустили я дізнався, що він погодився працювати на окупантів начальником відділу освіти Нової Каховки.

ЦЖР: В’ячеслав Рєзніков?

Віктор Пендальчук: Точно! Ми з ним були трохи знайомі, але не сильно. Колись він до нашої школи приїжджав з профорієнтацією, за декілька років до повномасштабної війни. Його росіяни звинувачували в зв’язках з «Білою стрілою» (таку назву має новокаховська громадська організація ветеранів АТО та бойових дій, – прим. автора). Прямо в нашу камеру приходили поліцаї і буром на нього тиснули, що у нього в ліцеї нібито були зв’язки з «Білою стрілою». Насправді ж, як я зрозумів, у закладі був гурток військово-патріотичного виховання «Джура», який з кимось справді міг співпрацювати. Але Рєзніков про це особливо не розповідав. Кілька разів його забирали на допит, а потім відпустили. 

ЦЖР: Росіяни його били?

Віктор Пендальчук: Цього я не бачив, при мені – ні. Але коли він повертався з допитів, то був дуже сумний, понурий. З нами не розмовляв зовсім, хоча ми намагалися його підтримати. В перший день він навіть їсти відмовлявся. 

“Хочете на волю – вчіть гімн Росії”

ЦЖР: Чи допитували вас під час другого арешту?

Віктор Пендальчук: Жодного разу за ці 25 днів мене ніхто не викликав. Тоді взагалі мало кого виводили на допити. Постійно привозили нових арештованих, але здебільшого тих, хто порушував комендантську годину або хто вживав спиртне. Привозили деяких, кого самі поліцейські називали корегувальниками. Але їх тримали недовго, день-два і потім їх забирала російська військова прокуратура.

Ця прокуратура знаходилася в цій же будівлі, тільки з іншого боку, де раніше був паспортний стіл. Якось нас вивели позамітати подвір’я і я побачив вивіску: «Военная прокуратура». У них там, здається, був свій підвал, куди забирали колишніх АТОвців і всіх, хто якимось чином мав відношення до військової справи. Звідти я не раз чув крики, коли катували людей. Мені розповідали, що двоє хлопців від тортур померли. Один помер просто у камері, а інший після того як його відпустили додому. Били там дуже сильно. 

Над більшістю арештованих у вересні так не знущались. Морально – так, але без застосування сили. Я навіть почув, що окупаційна адміністрація Нової Каховки нібито заборонила поліції жорстоке поводження з арештантами. Бо на них надходило багато скарг, люди не раз ходили скаржитися на поліцаїв. Але до певних категорій арештованих силу таки застосовували. Пояснювали це тим, що вони хочуть «очистити нашу націю від усілякого непотребу». З ними робили все, що завгодно. Катували їх і вдень, і вночі.

З тими, хто порушував комендантську годину поводилися інакше. Якщо ці арештовані мали автомобіль, то поліцаї вимагали віддати їм техпаспорт. Тільки тоді відпускали. 

Частину арештованих відпустили типу по «амністії» перед самим «референдумом». Але мене та багатьох інших – загалом біля 80 людей – тримали до завершення «голосування». 

ЦЖР: Вас теж примусили голосувати? Як це виглядало?

Віктор Пендальчук: Так. Виводили до окремого кабінету в поліції по 5 осіб. Там сиділи дві молоді дівчини років по 20. Біля них лежали якісь списки, папірці, на яких вони записували наші прізвища і видавали бюлетень. Поруч стояв військовий з автоматом і представник ФСБ без форми, в масці і представник самої «поліції». Хто ж у такому оточенні поставить галочку, що він проти Росії? Тим більше, що бюлетень в урну кидали або дівчата, або сам військовий. Зрозуміло, що всі під таким тиском голосували «за». Навіть мови про анонімність голосування там не було.

Після «голосування» представник ФСБ казав: «Якщо ви хочете вийти на волю – вчіть гімн Росії. Вивчите – вийдете». В деяких камерах текст цього гімну був уже прикріплений до стінки, а в одній з камер його написали на папірці олівцем. Тест змушували вчити і співати.

Через 25 днів мого перебування мене викликали, на допит. Це був той самий чоловік, що і навесні, знову у масці, той самий кашкет, джинсова куртка, джинси. Я його по очах одразу впізнав. Ці очі досі мені іноді сняться. Дуже неприємний тип. Цього разу він мені запропонував допомогу. Типу, якщо мені буде щось потрібно, то я можу на нього розраховувати. Сказав, що зв’язатися з ним я можу через телеграм, де він є за ніком «Умар». І додав: «Я не русский, но живу в России». 

Далі був сам «допит» на ті ж теми, що й минулого разу. Чому я не хочу співпрацювати з ними? Якщо я залишився тут, то, мабуть, я вже змирився з тим, що Росія тут назавжди? Я ж маю підлаштовуватися під нову владу? Також він сказав: «Если бы наша армия и ЗСУ воссоединились, то мы бы захватили весь мир».

Я вкотре сказав, що працювати на росіян я не буду. Тим більше, що навчальний рік уже почався і якихось людей росіяни змогли собі набрати. Та й тоді якраз почався український наступ, ЗСУ серйозно просувалися в Харківській, Херсонській областях, були постійні обстріли всіх наших переправ. Я до останнього сподівався, що ось-ось і Каховку теж звільнять.

Далі він взяв мішок, висипав з нього на стіл купу мобільних телефонів і сказав знайти свої. Я знайшов, він їх включив, полистав. Але нічого цікавого в них не знайшов і повторив свою пропозицію про допомогу. Мовляв, я завжди можу на нього розраховувати. А під кінець додав: «Если вы еще думаете про Украину и надеетесь, что тут будет Украина, то я вам рекомендую уехать. Иначе в третий раз вы отсюда не выйдете».

Після цього мене випустили. 3 жовтня 2022 року я повернувся додому, а дружина вже спакувала наші речі. 12 жовтня ми виїхали з окупації через Василівку. Декілька днів у Запорізькій області ми оформлювали документи, щоб потрапити у списки на виїзд. І тільки 17 жовтня після обіду змогли потрапити до Запоріжжя.