«Мужик, ты не обижайся, но у нас приказ тебя бить». Виктор Копыток, староста Крещеновки — об оккупации села, своем аресте, пытках и о том, что дает силы жить дальше

Юг
Віктор Копиток Фото: Олег Батурін/ЦЖР

«Каждый день россияне приходили и избивали меня. Били так, что в какой-то момент у меня наступила полная апатия. Жить уже не хотелось. Страха уже не было. Россиянин это почувствовал. «А что такое, не боишься?» – спрашивает. Говорю, нет, не боюсь. Пистолет у него сразу же опустился, он потерял ко мне интерес», — вспоминает о пережитом в российском плену Виктор Копыток, 38-летний староста сел Крещеновка, Шевченковка и Петровка Нововоронцовской громады Бериславского района Херсонщины.

Виктор Копыток является свидетелем оккупации своей деревни и военных преступлений российских захватчиков. В марте 2022 года оккупанты его схватили и почти три недели держали под «домашним арестом». После ротации в Крещеновку зашли «ДНРовцы», которые, наконец, оставили Виктора в покое, но из села начали исчезать другие люди.

О том, как происходила оккупация села, как вели себя россияне, о своем аресте и возвращении к свободной жизни Виктор Копыток рассказал в интервью Центру журналистских расследований.

«Росіянин підкинув мені у багажник військову шапку і закричав своїм: «Пацаны, смотрите! Он перевозил ВСУ!»

ЦЖР: Як починалася велика війна для Хрещенівки і всього вашого старостату?

Віктор Копиток: Пам’ятаю як зростала напруга. В новинах, у медіа до повномасштабної війни тільки й розмов було, що Росія нарощує своїй війська на нашому кордоні. Ми в селі не вірили, що таке може бути, тож особливо й не готувалися. Бомбосховище не було підготовлене, ми зробили його відразу після 24 лютого 2022 року. Бо не думали, що це нам знадобиться. 

Потім ми плели маскувальні сітки, збирали в приміщенні старостату допомогу ЗСУ. Все відвозили до Нововоронцовки і вже звідти передавали хлопцям. Тоді це робила вся Україна. Та невдовзі саме це вилізло мені боком, бо з точки зору орків то був страшний злочин. Ще ми організували чергування, аби не було мародерства. Чергували наші мисливці вночі, слідкували, аби ніхто по селах не їздив.

Спочатку ми думали, що росіяни пройдуть повз нас. Ми ж знаходимося у степу, тут немає нічого – ані заводів, ані пароплавів. До найближчого міста – Кривого Рога чи Нікополя – сотня кілометрів. Ну що їм тут робити? З цих міркувань у наших селах тоді залишалося дуже багато людей. Всі боялися, що саме в містах буде страшно. Але росіяни дійшли й до нас. Спочатку ми побачили, що вони йдуть до Милового. Згодом виникла лінія наступу і оборони Осокорівка – Хрещенівка – Любимівка – Миролюбівка. Це був «нуль». Так окупанти зайшли до Любимівки, а наступного дня до Хрещенівки. 

Хрещенівка. Фото: Олег Батурін/ЦЖР

В першу ніч як вони зайшли, наші люди пішли до бомбосховища. Одна жінка померла від нервового напруження. А на другий день зранку вони вже стояли за селом. Потім вони сказали людям, що чіпати їх не будуть, «живіть своїм життям». Мабуть, вони думали, що все для них буде як у Криму: зайшли як ні в чому не бувало, і нічого їм за те не буде. А тут миттєво наші хлопці почали їх накривати. Ми знали, де окупанти знаходяться, і передавали всю цю інформацію.

ЦЖР: Хто це був? «ДНРівці»?

Віктор Копиток: Ні. Спочатку ж вони нічого не приховували. Спитали у односельців, хто тут старший. Потім мене забрали, повели на ферму. Це було 10 березня 2022 року. Головний серед росіян сказав мені, що сюди заїхав їхній батальйон. Себе вони називали «передовиками». Їхніх військових було сотні і купа техніки. «ДНРівці» тоді теж були, але вони були собі окремо.

Головний сказав, що вони про мене знають. Можливо, вони розпитали про це у місцевих. Я одразу йому сказав, що ми їм не раді. А він стоїть, височезний такий, смуглий, з вузькими очима, не слов’янської зовнішності, і каже: «Не всі з нас, хто сюди прийшов, раді цьому». 

За чотири дні почалися обстріли. Наші били по них, вони ж стояли у ста метрах від села. Ми попросили росіян дозволу випустити дітей. Вони нам дали один день, точно не пам’ятаю, бо все вже як у тумані. Люди вистроїлися в колони і поїхали до Золотої Балки, Михайлівки, інших прибережних сіл. У бік «Кавуна» (тобто, в сторону підконтрольної української території, сам пам’ятник кавуну стоїть на перехресті головних місцевих доріг, — прим. автора) росіяни не випускали, там стояв їхній блокпост. 

Після окупації села я почав займатися гуманітарними справами: привозив з Нововоронцовки хліб, натомість туди вивозив людей з інвалідністю, літніх. Так тривало кілька днів. 

В’їзд у село Хрещенівка. Фото: Олег Батурін/ЦЖР

Одного дня поїхав я, як завжди, за хлібом. Це було 21-22 березня. Я їхав у порожній машині, щоб росіянам не було до чогось придратися. Їхав я з Золотої Балки, куди виїхала моя дружина з дитиною. Проїхав не менше десятка блокпостів окупантів, на кожному вони дивилися порожня моя машина, чи ні. Приїхав до Хрещенівки, щоб забрати людей до Нововоронцовки і почув як у в’їзді до села росіяни по рації сказали комусь, що приїхав староста. У відповідь поступив наказ оглянути машину і пропустити. 

Коли я під’їхав до свого будинку, то побачив там вибиті двері. Підійшов до будинку навпроти, де поселилися росіяни і кричу одному з них: навіщо двері вибили? Якщо треба – йдіть собі і дивіться, у мене все одно там нічого немає. У відповідь він почав виправдовуватися: «Та не, это не мы». Потім вийшов старший цього росіянина, як на нього казали, командир. Садист такий, що словами не передати. 

Він підійшов до моєї «десятки» і каже: «Відкривай багажник». Я нахилився, натиснув кнопку, а він різко з рукава дістав якусь військову шапку, кинув її у мій багажник і кричить своїм: «Пацаны, смотрите! Он перевозил ВСУ!» Я заперечив, сказав, що нікого не возив і що бачив, як він підкинув мені якусь шапку. Але командир наказав мене «взяти». На мене кинулись, повалили і потягли всередину мого будинку. Затягнули до зали, поклали на підлогу і зав’язали очі. Вже потім я дізнався, що вони перед цим зробили у мене обшук, знайшли прапор України і іншу українську символіку. 

Розбита машина, відібрана окупантами в Хрещенівці. Фото: Олег Батурін/ЦЖР

Далі спитали: правша я чи шульга? Правша. Зав’язали праву руку джгутом, очі перев’язали курткою дитини. Роздягнули, я залишився в один штанях. А був березень, мороз. І стали мене бити пістолетом з глушником. Б’ють, б’ють, б’ють і кричать: «Ты — нацик!» Більше нічого не говорили. «Нацик» і все.

Згодом вони когось завели. Я упізнав його по голосу, це був мій сусід, Петя. Його запитали про мене: «Цей чоловік тебе змушував маскувальні сітки плести?» Він відповів: «Так». Я йому на це: «Петю, ти що?» А росіяни на мене матюком сказали заткнутися і, мабуть, вдарили його і вивели. 

Я лежу далі, як Петю вдруге завели і спитали: «Цей чоловік тебе змушував коктейлі Молотова робити?» Він відповів: «Так». І його вивели. Згодом його завели втретє і запитали: «Цей чоловік змушував тебе скидати наші координати?» Цього разу він не захотів брати гріх на душу і відповів: «Ні». Росіяни сказали, що зараз його пристрелять. Він на це: «Стріляйте!» Його побили і кудись вивели.  

Лише пізніше я зміг поговорити з цим хлопцем і дізнатися, що там тоді відбувалося. Він розповів, що його схопили, утримували в погребі, били і вимагали свідчити проти мене. 

Тим часом навколо мого двору почали збиратися односельці. Тетяна Іванівна, голова нашої ветеранської ради побачила як мене заводили до будинку і почала бити на сполох. Люди питали російських військових, що вони зі мною роблять? Я чув як військові радилися, що їм робити з людьми. «Можна ж було його просто хлопнути і кинути біля воронки десь в полі. А тепер ні, доведеться вести його до старших», — так сказали вони про мене.

Мене вивели з будинку, а односельці кричали росіянам услід: «Що ви робите? Відпустіть його!» Мене кинули в мою ж машину і привезли в будинок мисливця, розташований в центрі села. Я хоч і був з зав’язаними очима, але орієнтувався, де я знаходжусь. У тій будівлі у нас є приміщення ритуальних послуг з траурними вінками, трунами і усім подібним. Хтось з військових позаду мене сказав: «Диви, як символічно. Тут його й покладемо». 

Будинок мисливця в Хрещенівці. Фото: Олег Батурін/ЦЖР

Завели мене до приміщення, посадили і на якийсь час залишили в спокої. Тим часом односельці почали збиратися на площі біля адміністрації старостату і вимагали мене відпустити. Чую, хтось зайшов. Той же самий голос мені каже: «Ти готовив проти нас протистояння. В тебе є чотири хвилини довести нас, що не становиш ніякої загрози». Я спитав, яку загрозу я можу для них становити? «Ви сітки маскувальні плели». Ну, кажу, плели. «Ви продукти збирали на армію, на ЗСУ». Ну, збирали, а ваші люди для вашої армії б не збирали? Це ж зараз робить вся Україна! А потім вони стали питати про якісь знайдені за адміністрацією старостату коктейлі Молотова і про підготовлене в школі бомбосховище. Розуміти про те, що це було зроблене для захисту людей, щоб їм було де сховатися від снарядів, військові не хотіли.

Потім з їхніх питань я зрозумів, на що вони натякають. У нас у бомбосховищі висіла стара табличка, ще з совєтських часів, з написом «Штаб». Один із військових мене звинувачував, що я підготував там «штаб» і хотів проти них виступати. Я заперечую, кажу, що у нас немає жодної зброї, нічого. «Ми знайшли у вас дерев’яні автомати». Ви уявляєте? Дерев’яні автомати, які валялися зі старих часів, зі шкільних уроків допризовної підготовки.

Будинок мисливця в Хрещенівці. Фото: Олег Батурін/ЦЖР

«Если мы не будем тебя бить, у нас будут проблемы»

ЦЖР: Під час цього «допиту» вас били?

Віктор Копиток: Постійно, по всьому тілу. Згодом я до цього звик. Вони б’ють, а ти вже нічого не відчуваєш. 

Перед будинком мисливця зібралося чоловік сорок. До людей мене вивів якийсь російський, не командир, а якийсь підкомандирчик чи типу того. З мене зняли пов’язку з очей і кажуть людям: «Він нас обманув! Він сказав, що ви – мирні люди, і не будете робити ніякого протистояння. А він готував заколот проти нас». Потім мене кинули в мою ж машину і привезли додому. Завели всередину, знову побили і кажуть, що будуть мене кудись «определять». 

А у мене є льох, з товстими дверми, які просто так не виб’єш. Вони завели мене до нього, закрили двері на замок і щось возилися з ним, намотуючи якісь дроти і щось почепили туди. На другий день, коли вони прийшли до мене, я спитав, що це таке? «Ти маєш знати. Коли ми тебе закриваємо, то чіпляємо гранату. Якщо будеш вириватися – зірвеш розтяжку. Якщо хтось до тебе вночі прийде, теж розтяжка розірветься». І так було щодня, тільки-но починало темніти. 

Щодня також шукали щось у моїй хаті, без кінця зривали підлогу. Я чув, нібито рації якісь там шукали. Якось вони звернули увагу на жовтий скотч, яким моя дружина заклеїла вікна, щоби вони не розліталися під час обстрілів. Але на всі вікна скотчу у нас не вистачило. Тож росіянин, коли мене бив, казав так: «Это ты своим знак оставил, типа, маяк, что тут «свои» живут». 

Щодня вони приходили мене бити. Заводили до кімнати, садили у крісло і починали бити пістолетом з глушником. Після катувань те крісло було все в крові. Якось один із них сказав: «Мужик, ты не обижайся, но у нас приказ от командира тебя бить. Если мы не будем тебя бить, у нас будут проблемы». Били ж за все підряд. Якось знайшли в будинку дитячий малюнок з проханням закрити небо над Україною. На початку повномасштабного вторгнення Росії про це багато тоді говорили. Били й за цей малюнок. 

Один із розбитих будинків у Хрещенівці. Фото: Олег Батурін/ЦЖР

Згодом заборонили мені взагалі кудись виходити. Навіть у туалет. Вечір настає – закривали на ніч у погребі. Одного дня до мене ніхто з них не прийшов. Я зламався, бо зрозумів, що до мене може ніхто не прийти, а сам я не зможу вийти. Після всього, що я тоді пережив, тепер сиджу на антидепресантах, досі не можу прийти в себе.

Але потім прийшли. Якось залишили мене, я замерз і вирішив зайти, розтопити пічку в кімнаті, зігрітися. Тут вони приходять, один сів у те саме крісло і каже: «Ну, давай, колись, твои тебя сдают каждый день». А потім узяв кочергу, відкрив дверцята печі і поставив її у вогонь. Я зрозумів, до чого йде. Він питає: «Знаешь ли ты, где у человека самая тонкая кожа и ближе всего до кости?» Потім забирає кочергу, наказує двом іншим мене тримати і починає мені палити ступні ніг.

Я питаю, за що вони так зі мною? «Потому что вы – нацики», — кажуть. Пояснили, що ми «всі ці роки вбивали Донбас, не звертали на них уваги». А це ж були молоді хлопці, їм років по 20. Я думаю, вони поняття не мали, що мені кажуть. Або ж наслухалися російської пропаганди чи з молоком матері увібрали цю ненависть до нас. Я відчував, що вони українців страшенно ненавидять.

За всі ці дні мені нічого не пропонували, приміром, працювати на них. «Ты – нацик» і все. Якось показали мені відео, де якомусь чоловіку в задній прохід монтажну піну задувають. І сказали: «Це ваші нашому задули. Хочеш так?» Що їм на це скажеш? 

ЦЖР: Скільки все це тривало?

Віктор Копиток: Два-три тижні. Їжі у мене не було. Дякуючи нашим жінкам, які потім стали приходити до мене і приносили їсти, ризикуючи своїм життям. Нас тоді в селі небагато залишалось. Чоловік 80. Була ж повна блокада: росіяни нікого не випускали з села і не впускали. Я не міг собі готувати, бо не було з чого. Жінки приходили, питали у орків, чи можна дати мені поїсти, а ті перевіряли, що там у них у пакетах, що в судочках. Потім дозволяли приносити мені телефон. Я при орках міг подзвонити рідним, сказати, що живий, що зі мною все нормально. 

В якийсь момент через постійні побої у мене настала цілковита апатія. Мені стало настільки все це байдуже, що були навіть думки припинити все це терпіти і закінчити з цим раз і назавжди. Жити вже не хотілося. Знайшов мотузку. Страху вже не було. Десь всередині мене вже все перегоріло і обірвалося. 

В той день орк приїхав катувати мене знову, тримав пістолет у руці, готувався мене бити. Але побачив, що мені вже все байдуже. «А что такое, не боишься?» — питає. Кажу, ні, не боюся. Вбийте мене, бо я не розумію, що ви від мене хочете. Дивлюсь – у нього пістолет опустився, він явно втратив до мене інтерес. Мабуть, поки він міг мене лякати, поки він мав наді мною владу, йому це подобалось. Саме після цього випадку до мене дозволили пускати жінок з їжею. І навіть дозволили розмовляти з ними. 

Подвір’я школи в Хрещенівці. Фото: Олег Батурін/ЦЖР

ЦЖР: Як ви думаєте, хто вас захоплював і тримав під домашнім арештом?

Віктор Копиток: Я думаю, що це була Росгвардія. Бо всі вони були добре екіпіровані. Це не були «ДНРівці» з залізяччям 1941 року. До того ж, ті, хто мене захоплював, були різних національностей. Вони себе називали «передовиками». Серед них були люди з вузькими очима, з темною шкірою, були й слов’яни. Напроти мого будинку їх перебувало 5-6 чоловік. Коли мене захоплювали, головним у них був командир з позивним «Барс». Інші 5-6 осіб були в його підпорядкуванні. 

Чому мене взяли саме того дня і підкинули мені шапку? Як я дізнався пізніше, перед цим троє російських військових у масках підійшли до когось із наших людей і сказали, що хочуть здатися в полон. А ті люди сказали, що такі питання вирішує наш староста. Думаю, що це був автоматичний вирок для мене. Потім уже на допиті в будинку мисливця вони мені сказали: «Давай, скажи, где нам сдаваться. Мы хотим сдаться батальоном». Я відповів, що не знаю. «Нет, ты знаешь».

ЦЖР: Де ви спали?

Віктор Копиток: У підвалі, на стелажах, де закатка стоїть. Я взяв подушку і ковдру 

Там було холодно, я спав у одязі. Опалення ж там ніякого не було. Градусник показував +6+7 градусів. 

Вдень я сидів у дворі, у мене там є альтанка і гойдалка, там і сидів. Так я й проводив усі ці дні: погріб, двір, погріб, двір. Спочатку вони мене самі заводили і відпускали на подвір’я, а в якийсь день наказали робити це самостійно. Сказали – о шостій вечора я маю взяти відро, питну воду і спускатися у погріб, а вдень виходити і постійно перебувати у них на виду, щоб їм «не доводилося мене шукати». Але я нікуди не міг виходити далі двору і ні з ким не міг спілкуватися.

ЦЖР: А як виглядали ті, хто над вами знущався? Молоді, чи не дуже? 

Віктор Копиток: Молоді хлопці. Ми їх називали орками. Бо на той час у нашому селі не було вже ані світла, ані води. Росіяни ж прийшли до нас одразу такі чорні і бруднющі, як орки. Протягом місяця, як вони знаходилися в селі, вони так жодного разу і не помилися.

Якось хтось із них мене спитав: «Почему нас называют орками?» А я сиджу і думаю, що на це відповісти. Ну і кажу, що є такий фільм «Володар перстнів», в якому є армія військових, яких називають орками. А про себе думаю: як добре, що у селі зараз немає інтернету і взагалі ніякого зв’язку. Бо якщо б вони загуглили і подивилися, як у тому фільмі виглядають орки, вони б одразу мене вбили.

Український прапор біля адмінбудівлі Хрещенівського старостату. Фото: Олег Батурін/ЦЖР

«Пізніше росіяни передавали мені «привіт» і жалілися, що зробили велику помилку, відпустивши старосту»

ЦЖР: Як вас відпустили?

Віктор Копиток: Без попередження. Просто одного дня ті «передовики» пішли з Хрещенівки і за 3-4 години після них заїхали «ДНРівці». Мені ж не дозволяли виходити з двору, тож я вирішив на свій страх і ризик спробувати вийти. Я хотів дізнатися, чи передали «ДНРівцям» наказ тримати мене під замком далі як якогось страшного рембо-термінатора. 

Але до мене підійшов «ДНРівець» і питає: «А чи не буде у вас яєць або молочка?» Я відповів, що не маю господарства. А він мені на це: «Та ми ж «ДНРівці», ми такі як ви». Я собі пішов далі і мене ніхто не чіпав. Судячи з усього, росіяни просто кинули сюди цих «ДНРівців», бо вони жодних функцій тут не виконували, просто сиділи собі, майже ніде не виходили, лише зрідка по одному. Мене більше не чіпали, хоча я й старався далеко не ходити. А вже після того як я виїхав, росіяни схопили в полон хлопців.

ЦЖР: З Хрещенівки?

Віктор Копиток: З Петрівки двох, з Шевченківки двох і з Хрещенівки двох. Тримали їх у Біляївці, в катівні у школі. 

ЦЖР: Як вас випустили з села?

Віктор Копиток: В ніч зі страсної п’ятниці на суботу в селі було дуже сильне бомбардування, мого сусіда тоді вбило уламками. Я знаходився в той момент у своєму підвалі, який від прильотів став обвалюватися. 

Після цього на другий день мої односельці пішли до окупантів і попросили: «Ви або нас вбийте, або випустіть». Їсти в селі вже було нічого та й залишатися було небезпечно. Окупанти дали нам два дні, щоб виїхати. Я виїхав з села 23 квітня. З собою не брав нічого. Ані одягу, ані якоїсь апаратури. 

Я взяв з собою двох інвалідів, хлопця, якого окупанти проти мене налаштовували і його мати. Документів на машину у мене не було, ми їх зарили в землю в Золотій Балці. Тож тільки Бог нас вивів. Виїжджали ми через Давидів Брід і там на російських блокпостах машину хотіли у мене відібрати. Але бачили, що зі мною двоє людей з інвалідністю, які не ходять і махали рукою: «Ладно, їдьте». 

До речі, після «передовиків» і «ДНРівців» до нашого села заїхали чеченці. Вони зайняли школу, їздили і ходили всюди. Я старався ніде не світитися, сидів удома, ходив лише до сусідів. Вони стали для мене як другі батьки, бо вони мене врятували, годували. Разом із ними ми й виїхали з села. В колоні машин тоді було десь з сорок односельців, ще така ж кількість залишилася в Хрещенівці. Документи безпосередньо на виїзді з села орки не перевіряли. Можливо, завдяки цьому я виїхав. 

Уже пізніше, коли наші військові зайшли в село, то вони розповіли мені, що росіяни передавали мені «привіт» і жалілися, що зробили велику помилку, відпустивши старосту. 

Школа в Хрещенівці. Фото: Олег Батурін/ЦЖР

«Для росіян тепер лише одна дорога – на два метри під землю»

ЦЖР: Коли ви повернулися додому?

Віктор Копиток: Село звільнили 2 жовтня, а 4 жовтня я повернувся додому. Роботи тут за цей рік було зроблено дуже багато, все ж довелося починати спочатку, від інфраструктури до всього іншого. Але це було б неможливо зробити без людей, яким я дуже вдячний. Мешканці Хрещенівки, Петрівки, Шевченківки за першим покликом збиралися по 10, по 50 чоловік, щоб відновити електроенергію, їхали пиляти посадки і випилювали їх кілометрами попри мінну небезпеку. 

Я дуже вдячний нашим людям. Безмежно. Вони не чекають, поки влада щось зробить. Не шукають тисячу відмовок. Можна ж було сказати: та ладно, до перемоги почекає. Ні. Об’єднуються і працюють разом.

ЦЖР: Що після всього пережитого дає вам сили жити далі?

Віктор Копиток: Моя відповідальність за цих людей. Як староста я маю піклуватися за своїх односельців і виконувати свій обов’язок, не зважаючи ні на що. Звісно, сил не те, що їх небагато… Іноді виникає апатія. Часом дуже важко. З людьми теж іноді не буває легко. Хтось розуміє мене, хтось ні. Хтось підтримує, а хтось… Завжди є хтось незадоволений. Хоча це ті люди, які були незадоволені завжди. І війна нічого не змінила. Вони залишаються такими й тепер.

Знаєте, важко. Іноді не хочеться нічого, коли тебе паскудять. Але є люди, які мовчки дякують. Як заради них не будеш працювати? Або коли хтось з-за кордону дзвонить і просто дякує за нашу роботу. Це неймовірно. 

Не знаю, як мені вдалося все пережити. Зараз усе це як у тумані. Друзі, у яких я ночував після виїзду з окупації, казали, що я у сні постійно смикаюсь. Питали мене: «Вітя, ти спиш?» Я кажу, так. «Та ні, ти не спиш, що з тобою?» Я пішов до психіатра, він виписав мені одні ліки. Я п’ю їх – не допомагає. Він мені інші прописав, сильніші, почали діяти.

Хочу попросити вас. Якщо можна, подякуйте від мене дівчатам, які приносили мені воду і поїсти. Тетяні Іванівні Гончар. Я їй дуже вдячний. Вдячний і іншим своїм односельцям. Я навіть досі не знаю всіх, хто приходив тоді заступатися за мене до будинку мисливця. Я ніколи цього не забуду, як вони благали росіян мене відпустити, як жінки плакали, а чоловіки кричали. Як я після всього цього можу залишити таких людей і не працювати? Не можу.

Віктор Копиток. Фото: Олег Батурін/ЦЖР

І, знаєте. Навряд чи до повномасштабного вторгнення росіян мене можна було назвати великим патріотом. До того як стати старостою села я працював у Польщі п’ять років. Працював, щоб заробити на трактор, щоб самостійно обробляти землю. Я ніколи до того не був при владі, не займав жодних постів. Але в 2020 році мене обрали старостою. В Біблії сказано, що ми проходимо такий шлях, який нам призначений. Якщо я пройшов цей шлях, якщо я пройшов свою чорну полосу, значить, я мусив його пройти. Цей мій такий хрест. І я його буду нести далі.

Раніше я вважав себе просто українцем і пишався цим. Але окупанти перетворили мене на націоналіста. Зараз я саме такий, до кожної клітинки свого тіла. І я передаватиму це своїм дітям. Буду їм розказувати про тих, хто прийшов нас «освобождать». Я буду казати, що росіяни – це не нація. Це не люди. Це якісь істоти. Бо ніхто з українців ніколи не пішов би по чиємусь наказу просто так вбивати чужих людей. Ми не такі як росіяни. Вони нам не «братський народ». Якщо вони здатні на те, що вони витворяли і продовжують витворяти, то для них лише одна дорога – на два метри під землю. Вони повинні знаходитися тільки там. 

ЦЖР: Ваші рідні вас підтримують?

Віктор Копиток: Так, звісно. Тільки на цьому й тримаюсь.