Чому строкова служба це архаїчний непотріб, і чим її можна замінити

Євгеній Лешан

Міністр оборони України Андрій Загороднюк кілька днів тому повідомив про бажання скасувати військовий призов. Мовляв, Україна рухається до професійної армії за стандартами НАТО. Не всіх ця ініціатива радує. 

Непримиренна політична опозиція принципово знаходиться у позі баби яги, яка завжди проти, вбачаючи у будь-якому кроці уряду Зеленського-Гончарука черговий фрагмент демонтажу державності — тож для них очевидно, що скасування призову ініційовано для завдання нищівного удару по збройним силам. 

Певною мірою їх можна зрозуміти: шість років тому в Україні скасовував призов президент Віктор Янукович — за два тижні до початку Євромайдану. У 2014-му році призову вже не мало бути.

«Сегодня у нас такое вооружение, такие военные технологии, где требуется очень высокий профессиональный уровень… Техника очень сложная, поэтому армия сейчас должна быть профессиональная», — пояснював своє рішення майбутній мешканець Ростову-на-Дону.

Але війна, яка розпочалася зокрема й з вини Януковича, дещо відкорегувала реформу ЗСУ — призов був відновлений, а строковики на самому початку війни навіть встигли взяти участь у бойових діях. Щоправда, потім війну залишили контрактникам та мобілізованим, а жертвам призову наказали залишатися у пунктах постійної дислокації (ППД).

Значна частина верхівки та офіцерського корпусу ЗСУ також скептично дивиться на спроби скасувати призов. Зараз, коли українці не поспішають підписувати контракт із ЗСУ, скасувати призов — значить відчутно скоротити і без того недостатню кількість солдатського складу в бригадах. В деяких випадках — критично скоротити. Якщо бригада вийде в зону Операції Об'єднаних Сил — на ППД не буде кому залишитися. 

Але це не вся правда про мотивацію прихильності батьків-командирів до призовної армії. Сьогодні життєдіяльність військових частин розрахована саме на залучення дешевої робочої сили, якою й стають солдати-строковики. Саме вони виконують значну частину робіт, від яких залежить не лише дієвість бригади як бойової одиниці, а й її матеріальне функціонування як господарського комплексу. Це старий та надійний механізм, який працює, і менше за все командири прагнуть його зламу. Тим більше що рабів у піксельній формі можна використати й у власних полковницьких, генеральських та навіть сержантських інтересах. 

І це — один з головних аргументів прибічників повного скасування призову та строкової служби. Вони справедливо зазначають, що наявна система примусового залучення громадян України до лав ЗСУ є пережитком СРСР та йде коренями ще у Російську імперію, а отже, є застарілою та неефективною. 

Масове залучення молоді до строкової служби від початку мало на меті формування великих мас мінімально навчених базовим військовим спеціальностям бійців, яких можна швидко застосувати у випадку війни — як це було в СРСР, який сподівався завалити будь-кого невпинною хвилею гарматного м’яса й заліза, добивши ворога (чи довбонувши попередньо) ядерним зарядом. 

Українська «строчка» — це намагання підлаштувати цю абсолютно неактуальну систему до сучасних вимог. Чесно скажемо: виходить не дуже, бо сучасна армія вимагає мотивації й професіоналізму, а ні першого, ні другого від примусово призваних на службу молодиків очікувати не варто. Немотивованих юнаків з незаможних сімей, переважно з провінції, можна утримати під контролем за допомогою насильства та постійної постановки завдань, єдина мета яких — позбавити солдата вільного часу та залишків самостійного мислення. Сюди ж можна віднести й купу безглуздих правил, яким підпорядковане життя строковиків, на кшталт стояння «на тумбочці», підтримання формального «порядку». Сенс цих правил — виховати покірність та мати можливість у будь-який момент покарати за порушення. Саме у відтворенні «порядку» та залученні до різного роду господарських робіт триває строкова служба — власне військовою справою солдати займаються не часто.

Звісно, все це безглуздя тримається виключно на насильстві, причому насильстві неформальному, яке юридично зветься «неуставними відносинами», а неофіційно — ще з радянських часів «дідовщиною». Фактично ж це — усталені, традиційні насильницькі, дискримінаційні та принижуючі практики з боку одних груп військовослужбовців до інших, нижчих за терміном служби та за рівнем посади. Система строкової служби, особливо якщо вона є непопулярною, просто вимушена відтворювати такий нелюдський механізм внутрішнього неформального саморегулювання, і командування це чудово розуміє. 

В результаті проходження строкової служби солдат набуває якісь базові військові навички, стає спочатку жертвою, потім учасником системного насильства, звикає дотримуватись чи нести покарання через недостатньо сумлінне дотримання дурнуватих правил та виконувати позбавлені логіки завдання. Загалом, півтора роки життя хлопця йде собаці під хвіст. Це вісімнадцять місяців приниження, бруду та порожнечі. Визнати це здатен не кожен — багато хто компенсує це аксіомою «Не служив — не мужик», «Армія — школа життя» та іншими мудростями, сенс яких один: замаскувати гірку правду про просраний час. 

Тому ліквідувати строкову службу — цей пережиток, це місце несвободи — безумовно, треба. Не озираючись на страждання консервативного генералітету та кон’юнктурні волання опозиції. 

Але…

Так, є «але». 

Ми живемо у світі, який, м’яко кажучи, не є і не буде «safe space». 

У світі, де громадяни можуть спокійно забути про власну фізичну участь у захисті країни у двох випадках: по-перше, якщо їхня країна є достатньо багатою, сильною та успішною, аби мати відповідно сучасну професійну, навчену та оснащену контрактну армію, і по-друге, якщо безпеку країни гарантує сучасна, сильна, навчена та оснащена армія країни-союзника. І обидва ці випадки — не про нас. 

Ми живемо у країні, яка просто зараз знаходиться у стані збройного конфлікту з набагато потужнішою державою, і жодні миротворчі зусилля адміністрації Зеленського не убезпечать нас від подальшої російської агресії чи розпаленого зусиллями тієї ж Росії внутрішнього конфлікту. 

У цих умовах базові навички військової справи є не опцією, а такою самою необхідністю, як навички особистої гігієни, рахування, читання та письма, користування комп’ютером чи громадським транспортом. Школяри у більшості своїй переконані, що алгебра їм не знадобиться у житті — але Міністерство освіти і науки, хвала Дарвіну, не скасовує викладання алгебри у школах. Хоча алгебра у більшості випадків справді їм не знадобиться, але в нагоді стануть сформовані під час її вивчення синаптичні зв’язки — тобто, більш прокачаний мозок. З військовою підготовкою все навіть простіше — в Україні вона може стати в нагоді кожному у будь-який момент, і не опосередковано, а безпосередньо. 

Ну справді, коли війна прийде у ваше місто, вам доведеться або тікати, або ховатися, або воювати. До речі, втекти чи заховатися не завжди вийде. А відсоток мирних мешканців серед загиблих на Донбасі вже майже прямим текстом шепоче у вухо: із гвинтівкою матимеш більше шансів. 

Тож навчатися військової справи — це прямий інтерес усіх громадян, щоправда, не дуже поки що ними усвідомлений. 

Реалізувати цей інтерес має загальна базова військова підготовка. Сьогодні предмет із пафосною назвою «Захист вітчизни» (раніше — канцелярське «Допризовна підготовка») викладається у школі, але якість цього викладання — десь на рівні плінтусу, бо абсолютна більшість українських школярів не має жодного бажання хоч якось наближатись до армії, і воєнруки, якщо ця вакансія взагалі закрита, не здатні мотивувати учнів. Воно й зрозуміло: поєднувати з армією життя, підписуючи контракт, мало хто бажає, а служити «строчку», тобто викинути півтора роки життя на смітник — тим більше. Але навіть за наявності інтересу учнів до військової тематики, дати їм хоча б початковий курс військової справи в межах школи неможливо суто технічно. 

Не впораються із цим і громадські організації, що проводять військові вишколи — хоча б тому, що ГО — це справа добровільна, яка вимагає певних фінансових вкладень від кожного учасника. Хоча на добровільному рівні деякі ГО дають досить пристойну початкову підготовку. Ще один мінус мілітарних ГО в тому, що деякі з них мають певний радикальний політичний порядок денний, який, м’яко кажучи, не завжди відповідає конституційним нормам України у царині державного устрою та прав людини. Наразі держава радіє, що ці політизовані ГО виконують її державну роботу з військової підготовки населення, але згодом це може вилізти для України боком.

Отже, потрібен окремий державний курс базової військової підготовки у структурі ЗСУ, який би проходили усі. За винятком тих, хто не має здоров’я чи за релігійними переконаннями не бере зброї до рук. Два-три місяці інтенсивної підготовки — цілком достатньо для засвоєння головних навичок. Але це має бути саме інтенсивна військова підготовка зранку до вечора: фізична підготовка, володіння основними зразками стрілецької зброї, тактика, домедична допомога, знайомство з основними зразками військової техніки і, безумовно, теоретичні заняття. Жодних «тумбочок», чергувань по кухні та підмітання плацу. 

На виході отримаємо — ні, не професійного солдата, звісно, але людину, яка розуміє, що від неї хоче командир, і вміє це свідомо виконати, здатна діяти на полі бою самостійно, у складі піхотної ланки, відділення та взводу. 

Чому це краще за «строчку»? 

Тому що значно швидше, напруженіше, цікавіше. Без дідовщини, бо рекрути матимуть справу не з «дідами» чи «годками», а виключно з професійними сержантами-інструкторами, які вміють навчати. 

Ще можна передбачити додаткові «плюшки». Наприклад, переважний доступ до вищої освіти матимуть лише ті, хто пройшов курс базової військової підготовки. Тобто, під час конкурсу результатів ЗНО у вишах за інших рівних перевагу матиме абітурієнт із військовим квитком, де зазначено проходження курсу базової військової підготовки. 

Як вже було сказано, військова підготовка — це не опція, а базова потреба. Як середня освіта. Крім того, державна служба має бути доступною лише для власників таких самих військових квитків. 

Дискримінація? Усе пізнається у порівнянні. Наприклад, в Ізраїлі, який існує у стані перманентної воєнної загрози, служать три роки. Тому пройти тримісячні курси цікавої інтенсивної військової підготовки задля подальшої вищої освіти та цивільної кар’єри — це невелика жертва. 

А кому за ці три місяці сподобається армія — ті зможуть піти на контракт, а відслуживши певний термін — податися на сержантські курси і робити кар’єру сержанта, яка за стандартами НАТО є дуже пристойною, бо там сержант — не просто різновид солдата, що має право командувати іншими солдатами, а повноцінний заступник командира та посередник між офіцером та рядовим складом. Є думка, що й на офіцера мають навчатися лише ті, хто відслужив певний термін солдатом. 

Так, армія справді має переходити на якісні стандарти НАТО — вони себе зарекомендували досить пристойно в усіх збройних конфліктах останніх десятиліть. Армія справді має бути професійною, контрактною — бо на підготовку фахового солдата за високими стандартами потрібно не менше року та купа грошей, а далі — служба і постійне вдосконалення, професійне та службове зростання, щоб ці вкладення виправдати. 

Але за умови постійної військової загрози з боку набагато потужнішої РФ цього замало. Тому має бути навчений резерв, і він формуватиметься саме з тих, хто пройшов курс базової військової підготовки. Окрім резерву — війська територіальної оборони, куди теж можна добровільно податися після курсу, проходити регулярні тренування і щорічні збори і мати ще додаткові «плюшки» — наприклад, військову форму, амуніцію та особисту зброю, яку можна зберігати вдома, певний соцпакет та інше.  

Погодьтеся, це набагато краще, ніж строкова служба — релікт людожерської епохи. Якби ж то це розуміли ті, хто ухвалює відповідні рішення в уряді та парламенті…  

Джерело: «Нігіліст»

Інформаційна агенція “Центр журналістських розслідувань”
Kyiv Kyiv Ukraine