«Я благодарен судьбе, что не оказался на подвале у оккупантов». Виталий Немерец, законный руководитель Каховки, о захвате и оккупации города

1 апреля 2022 года российские военные ворвались в Каховский городской совет Херсонской области и представили местного коллаборанта Павла Филипчука главой подконтрольной им местной оккупационной администрации. После этих событий законные должностные лица горсовета были вынуждены покинуть свои рабочие места. В течение следующих недель подавляющее большинство из них уехало из оккупации. В тот же месяц начался массовый выезд жителей Каховки из оккупированной Херсонщины.

О событиях тех дней в Каховке Центр журналистских расследований подробно писал как по горячим следам, так и во многих других своих материалах. Рассказать о том, что тогда происходило, мы попросили Виталия Немерца, законно избранного голову Каховской городской громады, а ныне — начальника Каховской городской военной администрации. В своем интервью он вспоминает немало неизвестных до сих пор деталей о событиях первых 36 дней оккупации родного города.

«В перші тижні окупації всі бачили проукраїнську позицію нашої громади»

ЦЖР: Ви майже чотири роки мешкаєте не в рідному місті. Війна триває, ворожі обстріли в Україні не припиняються. Ви також встигли пробути в окупації в 2022 році приблизно півтора місяці. Коли і де вам було найстрашніше? 

Віталій Немерець: Напевно, мені було справді страшно в найперші дні великої війни, бо тоді було невідомо, що буде далі. Вдруге це відчуття повторилося 1 квітня 2022 року, коли окупанти прийшли в Каховську міську раду з «пропозицією» поставити свого гауляйтера і відсторонити мене від роботи.

ЦЖР: Якими були перші тижні окупації для Каховської громади і вас особисто?

Віталій Немерець: Я вдячний долі, що не опинився на підвалі у окупантів. На жаль, пощастило не всім моїм колегам. Дехто з них опинився в полоні, дехто досі там перебуває, а дехто пішов з життя, і не своєю смертю. В моєму випадку, як на мене, вплинуло декілька чинників. Перше і найголовніше — наша громада. Всі бачили її проукраїнську позицію, коли ми виходили на мітинги під українськими прапорами, з гаслами «Каховка — це Україна!». Напевно, лише одиниці мешканців міста були з цим не згодні — зрештою, вони пішли на співпрацю з ворогом. 

Я переконаний: завдяки такій позиції нам вдалося прожити ті 36 днів в окупації. Ми продовжували працювати, хоча не було жодних рекомендацій [від держави] як діяти. Тому ми діяли так, як вважали за потрібне, щоб людям було якомога легше пережити ті часи. Адже як і всі, ми були розгублені, а багато можливостей, які були такими звичними раніше, просто перестали існувати в умовах окупації — доступ до ліків, продуктів. Навіть безпекова ситуація була геть іншою — Каховська громада з першого дня окупації опинилась без силових підрозділів і без правоохоронних органів. 

Я вдячний всім каховчанам, які стали поруч із нами, дякую фермерам і підприємствам — тому ж «Чумаку» — які надавали продукти. Дякую волонтерам, які стали на захист безпеки нашої громади. Завдяки їм вдалося не допустити якихось серйозних заворушень. На щастя, в перші тижні окупації у нас не було ані вбивств, ані мародерства. Хоча поліції, яка могла б слідкувати за порядком, у місті вже не було.

Всі ті 36 днів у громаді працювали Каховська міська рада, виконавчий комітет, всі наші підрозділи. Працювали під українськими прапорами, допоки ситуація дозволяла це робити, без порушення чинного законодавства. Триколорні ганчірки росіян у місті стали зʼявлятися вже після 1 квітня 2022 року. Для мене честь бути не лише частиною нашої рідної громади, а й очолювати її. Пишаюсь нею в цілому і кожним патріотом окремо.

«Немерець не справляється, тому ми призначаємо Павла Філіпчука»

ЦЖР: Розкажіть про події 1 квітня 2022 року, коли російські військові захопили Каховську міську раду. Де ви були в той момент, коли вони вдерлися до адмінбудівлі?

Віталій Немерець: Хоча Каховка з перших годин повномасштабного вторгнення Росії в Україну опинилась в окупації, але російських військових у самому місті попервах не було. Вони обʼїжджали Каховку трасою і захоплювали Каховську ГЕС та інші стратегічні обʼєкти. Масової їх присутності в Каховці не було до 1 квітня.

Того дня я був на території нашої лікарні з керівником одного з комунальних закладів міста. Зранку ми встигли провести в міськраді невелику нараду, де обговорили питання, якими будемо займатися протягом дня. 

ЦЖР: Це була пʼятниця.

Віталій Немерець: Так. Я виїхав до лікарні, де медики якраз влаштували прибирання. Я хотів дізнатися, чи потрібна їм якась допомога. І саме там я отримав повідомлення, що міську раду оточили озброєні російські формування.

ЦЖР: То були військові машини?

Віталій Немерець: Так. І вантажні машини, і БТРи, і джипи з їхнім маркуванням. Купа військових, майже всі — в масках. 

Я поїхав назад на своє робоче місце зʼясувати, що відбувається і хто туди приїхав. Доїхавши до міськради, я підійшов до першого військового, біля автостоянки і спитав, хто вони такі. Він у відповідь запитав, хто я такий. Я відповів — міський голова. Він сказав: «Пройдёмте, вас ожидают».

Ми піднялись на четвертий поверх, у 401-й кабінет, де ми зазвичай проводили наради. Там були всі працівники виконкому, які на той момент знаходились у будівлі міськради — близько двадцяти людей. На столі стояла коробка з мобільними телефонами. Мені наказали покласти туди свій і показали, де я можу присісти. Там були колаборанти і російський військовий «атаман Иванович» (так називав себе бойовик «ДНР» Валентин Мотузенко, — прим. автора). Він був без маски. У балаклавах були лише російські військові. Місцеві колаборанти теж були без масок.

ЦЖР: Ви можете когось із них назвати?

Віталій Немерець: Там були всі, про кого знають наші спецслужби — Павло Філіпчук, Віталій Єфименко, Олег Буховець, Олег Гаврилюк. І Володимир Леонтьєв з Нової Каховки. 

«Модерував» розмову «атаман Иванович». Він сказав, що влада Каховки — тобто, я і мої заступники — не справляється зі своїми обовʼязками, «поэтому мы представляем вам нового «руководителя» — Филипчука Павла». Потім він сказав: «Те, кто хотят сотрудничать — присоединяйтесь, будем по-новому организовывать работу». І в той день, і згодом ніхто не погодився співпрацювати з окупаційною владою, за що я вдячний своїй команді. Лише троє співробітників влаштувались в їхній псевдоадміністрації — рядові працівники виконкому. Щодо кожного з них знають наші правоохоронні органи і вже дана принципова оцінка їхній діяльності. Деякі з них уже мають підозри, деякі мають вироки. Думаю, всі інші теж отримають належне.

ЦЖР: Ви маєте на увазі Віру Тельник і їй подібних?

Віталій Немерець: Так. Але, якщо чесно, я їх усіх не дуже памʼятаю. На відміну від гарних людей.

ЦЖР: Як тоді поводив себе Павло Філіпчук, якого оголосили окупаційним мером міста?

Віталій Немерець: Вже не памʼятаю. Слово йому давали, але він не досить голосно щось вимовляв.

ЦЖР: А Володимир Леонтьєв, тодішній гауляйтер Нової Каховки і Каховського району?

Віталій Немерець: Він майже весь час мовчав. Якщо щось і казав, то лише якісь репліки. 

ЦЖР: Ви до того його знали?

Віталій Немерець: Бог милував. Знав, що він такий є, що певний час працював на підприємстві «Чумак», але ми з ним не стикались. І я вдячний за це долі. Бо знаю: Леонтьєв зробив так, щоб багато хто з мешканців Херсонщини — не лише каховчан — опинились у російських катівнях. Саме його особисті амбіції або невдоволення й призвели до того, що частина наших людей опинилися за ґратами росіян.

ЦЖР: Що було далі?

Віталій Немерець: Мені наказали пройти до мого кабінету. Там уже були Філіпчук, «атаман Иванович», Олег Гаврилюк. Останній — місцевий, з Каховки, але я його теж не знав, чув лише, що він є і що нічим серйозним не займається. Гаврилюка представили новим «директором» міського водоканалу. Коли їхній монолог з представленням завершився, законного керівника водоканалу міста [окупанти] забрали з собою і сказали, що він віднині більше не керує підприємством. 

Далі в моєму кабінеті продовжилась розмова щодо моєї співпраці. Мені сказали: йди, працюй далі, все буде добре. Я сказав, що ви мою позицію знаєте, що я не буду співпрацювати. Мені також заявили, що я не справляюсь зі своїми обовʼязками, не виконую їхніх вказівок, не надаю списки людей [росіянам]. Я акцентував на тому, що за станом свого здоровʼя я не можу далі організовувати роботу Каховської міської ради.

Думаю, на той момент мене врятувало те, що у росіян уже була людина, яка була готова очолити їхню «администрацию». Тому мене відпустили і оголосили іншим присутнім, що я за станом здоровʼя не зможу далі виконувати обовʼязки міського голови. Можливо, [окупантам] було несприятливо мене десь закривати, бо вони знали про проукраїнську позицію Каховської громади. Навіть під час численних мітингів проти окупації росіяни у нас майже нікого не затримували. Вони боялися, що люди вийдуть на акцію протесту в разі мого зникнення і гарної картинки у них не вийде. Тому вони тишком-нишком вмовляли всіх перейти на їхній бік.

Звісно, були й інші випадки — той же Саша Бабич, міський голова Голої Пристані, з яким ми в окупації розмовляли майже через день. За день до того, як його забрали, я розмовляв з ним ввечері. Тоді ще зʼявилась інформація, що окупанти затримали старосту Старої Збурʼівки і він поїхав його чи то визволяти, чи то зʼясовувати, що з ним сталося.

ЦЖР: Це Віктор Маруняк.

Віталій Немерець: Так. 

Я порадив Бабичу, щоб він, можливо, трохи включив дипломатію, щоб не так різко спілкувався з росіянами. Він сказав: «Як виходить, так і буду балакать». Утім, як на мене, головною причиною його затримання було непорозуміння між ним і їхнім народним депутатом Олексієм Ковальовим (обранець від президентської партії «Слуга народу», зрадник, — прим. автора). Думаю, це було замовлення Ковальова, щоб Бабич був десь на підвалі. Бо Саша — сильна людина, стовідсотково проукраїнський і люди його слухались.

На той момент лише одиниці людей знали, що у мене є певні вади здоровʼя, що я з 2017 року маю довідку інваліда другої групи. Вона лежала у мене в робочому столі. Коли орки прийшли у виконком, я був у лікарні. Під час обшуку вони знайшли цю довідку і на тій «зустрічі» 1 квітня озвучили її зміст присутнім. Мої підлеглі були здивовані, бо я завжди намагався не показувати цього, вів спортивний спосіб життя і прагнув довести своєю поведінкою, що люди з певними вадами можуть бути не гіршими за інших. Для росіян же це було певним виправданням перед моїм колективом, що я за станом здоровʼя не можу продовжувати свою роботу. 

Я тоді проконсультувався з юристами і зрозумів, що можу написати заяву на депутатів Каховської міськради з пропозицією розглянути питання доцільності мого перебування на посаді міського голови за станом здоровʼя. Я знав, що ця заява не матиме жодних юридичних наслідків. 

ЦЖР: Ви написали її до подій 1 квітня 2022 року?

Віталій Немерець: Так, за декілька днів. Я розумів, що рано чи пізно за мною прийдуть і що моя доля вирішуватиметься або десь у підвалі, або десь на їхній, російській стороні. 

Тоді ж росіяни схопили мого колегу з Таврійська, міського голову Миколу Різака. Він два тижні пробув у поліцейських казематах і врятувало його лише те, що він пережив там інсульт і що у нього помер батько. Росіяни поклали Різака до лікарні і відпустили на похорон батька, завдяки чому він зміг виїхати.

Доля Різака і інших колег в окупації могла чекати й мене. Я розумів: якщо мене заберуть на підвал, я не знаю, яке б я рішення тоді прийняв. Тому з першого дня окупації моя дружина і мої діти не жили в нашій квартирі. Завдяки друзям, яким я довіряю на 100%, я знайшов для них помешкання. Вони вивезли моїх дітей у тонованій автівці. В тому помешканні постійно вимикали світло, аби сусіди не бачили, що там хтось є. І моя родина 36 днів знаходилась там, поки ми ще були в окупації. Я розумів, що діти можуть бути тим чинником, на який окупанти можуть тиснути і зробив все можливе, аби цим чинником їм було дуже важко скористатися. 

«Как только рыпнется — стреляй»

Коли розмова в моєму робочому кабінеті завершилась, мене перевели навпроти, до кабінету мого заступника. Там сидів співробітник ФСБ РФ, у масці і камуфляжі. Перед ним лежав мій мобільний телефон. Він розпитував, що це, хто це. Спитав також де моя родина, де мої діти.

ЦЖР: Він представився?

Віталій Немерець: Ні. Але я ж полковник поліції, тож розумів, хто знаходиться переді мною. Допоміг і мій досвід та знання психології. Я розумів, що метою цієї людини було переламати мене та інших людей або налаштувати нас на позицію орків. 

Скільки ми з ним спілкувались я не памʼятаю. Він зрозумів, що мене з наскоку не переламати. І покликав російського військового: я по очах зрозумів, що то був азіат — ймовірно, бурят. Вони вивели мене до кабінету прибиральниці на тому ж, четвертому поверсі. Працівник ФСБ наказав привести зброю у бойову готовність і додав: «Как только рыпнется — стреляй». В такому стані я там провів годину-півтори.

ЦЖР: Під прицілом?

Віталій Немерець: Так. Той день був насичений неприємними спогадами. Але люди, які пережили подібне, стають сильнішими і мудрішими. Про той день я кажу так — мені і тим людям, які були поруч зі мною, напевно, треба було його пережити. Відтоді минуло чотири роки і якщо ми можемо з вами спілкуватися зараз, то я можу вважати себе щасливою людиною.

ЦЖР: Невдовзі після тих подій ви виїхали з окупації. Як ви приймали рішення про виїзд? 

Віталій Немерець: Як ви знаєте, жодних зелених коридорів, жодних планів евакуації не було. Окупанти не давали ніякої можливості виїхати офіційно, тому стежки життя спочатку пролягали через Миколаїв, потім Снігурівку, далі через Давидів Брід і через Василівку Запорізької області. 

1 квітня 2022 року була відкрита Снігурівка Миколаївської області. «Відкрита» — звісно, сильно сказано. Всі люди їхали на свій страх і ризик. Я прийняв рішення виїжджати в той же день. Я зрозумів, що ані мені, ані моїм рідним небезпечно залишатися в Каховській громаді, що я не зможу зробити для громади щось корисне, перебуваючи в окупації.

Я розумів: чим більше людей знатимуть про мій виїзд, тим менше вірогідність того, що я виїду. Як і всі інші мешканці Каховки на той час я виїжджав через Херсон. 5 квітня 2022 року я приїхав до обласного центру, переночував у друга, а 6 квітня з дружиною, меншим сином, середньою донькою і маленькою собачкою Лолою, міні-йорком, виїхали через Снігурівку. 

Я більш ніж впевнений, що мій виїзд разом із родиною сприяв тому, що окупанти робили не дуже прискіпливі обшуки нашої машини. Хоча на одному з ворожих блокпостів нас обшукували. Я тоді щось сказав українською і вони почали все перевіряти. Я розумів: якщо вони дізнаються, що я міський голова, то вони отримають премію чи якусь відзнаку за мою затримку, а мене чекатиме той же підвал. Я сильно переживав за дружину і дітей. 

Коли я балотувався на посаду керівника громади, то свідомо брав на себе відповідальність. Можливо, хтось сприймає таку посаду як привілей. Але для мене це було геть інше, бо до того я не один рік працював на керівній посаді, на попередній службі. Під час виїзду я був відповідальний за своїх близьких. Бо з ким ми мали справу на ворожих блокпостах? З людьми в наркотичному спʼянінні, російськими військовими з автоматами. Вони мене питали: кава, алкоголь є? Я відповідав: ні. Хоча розумів, що вони здатні на все. Вони з легкістю могли зробити чергу з автомата… Я досі вдячний долі за те, що нам вдалося виїхати на підконтрольну територію.

Як «роми вкрали» у окупантів танк і про контакти з окупантами

ЦЖР: Чи контактували ви з російськими військовими та іншими представниками окупаційної влади до 1 квітня 2022 року?

Віталій Немерець: Звичайно. Тоді ж їхня «администрация» з тим же «атаманом Ивановичем» базувалася в Новій Каховці, в будівлі міської ради. Її я добре знав, бо раніше пʼять років був членом виконавчого комітету Новокаховської міськради. 

Якось вони викликали мене до себе. Не памʼятаю, коли саме, але це було до подій 1 квітня 2022 року. Представники окупаційної влади поставили мені умову — приїхати до них, до Нової Каховки, на співбесіду.

ЦЖР: Вам хтось подзвонив?

Віталій Немерець: Так. Каховчанин Володимир Куля, ми були з ним знайомі (мова про начальника служби охорони відомого місцевого підприємця Юрія Горстки, — прим. автора). Куля сказав, що Володимир Леонтьєв попросив його передати, аби я набрав його по телефону, йому треба зі мною поговорити. На той момент я знав, що Леонтьєв разом із «атаманом Ивановичем» чи то організовують роботу окупаційної адміністрації в Новій Каховці, чи то очолюють її. Я відмовився йому дзвонити.

Згодом мені подзвонив сам Леонтьєв і сказав: «Підʼїдьте до нашої міськради. Вам так буде краще, щоб ми не одягали на вас кайданки і не везли вас під конвоєм». Я розумів, що в умовах окупації проти нього безсилий. Адже і поліція, і спецслужби з Каховки майже всі виїхали ще в ніч напередодні 24 лютого 2022 року. 

Чинити спротив окупантам було нічим. Хоча деякі з мешканців міста казали мені встановити блокпости на вʼїзді в Каховку. Я був проти цього і не шкодую про таке рішення. Бо одна з приємних думок, з якими я засинаю кожного вечора повʼязана з тим, що наша громада під час мого 36-денного перебування в окупації не допустила вбивства жодної цивільної людини. Хоча гарячих голів тоді вистачало. До чого б це призвело? Підʼїхав би [російський] танк, раз стрельнув би і все. 

Хоча певний спротив окупантам у нас тоді таки був. Памʼятаєте байку про те, що місцеві роми вкрали російський танк? 

ЦЖР: Звісно!

Віталій Немерець: Ця історія справді була, на виїзді з Каховки на Генічеськ, біля Любимівки, на окружній дорозі. Там стояв російський БТР і [ворожий] блокпост. Якось російські військові з нього відлучились. Наші хлопці, які раніше мали досвід військової служби зайшли на той блокпост, зняли кулемет, всі боєприпаси, що там були. Забрали все, що тільки можна і зробили той БТР повністю недієспроможним. Після того росіяни влаштували обшуки, а по місту пішли чутки про те, що «роми вкрали у окупантів танк», різні меми поширювали в Україні. На жаль, розповісти більше про це я поки не можу.

ЦЖР: Тож ви поїхали тоді до Леонтьєва?

Віталій Немерець: Я розумів, що вони мене кличуть до себе не на чай чи каву. Тому висунув умову — я приїду не сам. Я взяв з собою свою першу заступницю Галину Гондареву. 

Ми приїхали з нею до Новокаховської міськради. Я підійшов до російського військового в масці, сказав, хто я такий і що мені наказав приїхати Леонтьєв. Нас провели всередину, обшукали на предмет зброї і записувальних пристроїв. Завели до кабінету міського голови. Там я вперше побачив «атамана Ивановича». Там же були Володимир Леонтьєв і Олег Тарабака (перший заступник міського голови Нової Каховки, нині начальник Новокаховської міської військової адміністрації, — прим. автора). Я зрозумів, що Тарабаку  теж викликали до Леонтьєва і «атамана». 

Нам з Галиною Гондаревою сказали у приймальні почекати, поки вони там закінчать спілкуватися. Потім нас покликали. «Атаман Иванович» спитав Тарабаку: «Ти ж знаєш Немерця?». Він відповів, що знає мене, розповів, що ми разом працювали у виконавчому комітеті в Новій Каховці, що я його колега з сусідньої громади. «Атаман» наказав Тарабаці залишитися в кабінеті. Тож там були я, Гондарева, Тарабака і ці два «дєятєля».

Вони завели розмову про те, що у нас тепер усе буде по-новому, що «мы пришли вас освобождать», що тепер треба з ними співпрацювати. І вимагали від нас списки «непонимающих, бандеровцев» і тих, хто воював в АТО. Я сказав «атаману Ивановичу», що моя позиція проукраїнська, що ми зараз займаємося гуманітарними питаннями, медичними послугами, бо в умовах окупації ніхто ж не перестав хворіти і потребувати ліків, хліба, продуктів. Небайдужі мешканці громади тоді їздили за всім цим до Тавричанки, за 60 кілометрів. Хоча це вже тоді могла бути дорога в один кінець. Так, були й такі люди, які розбавляли привезене молоко водою і продавали його. Але це були, скоріше, винятки.

Бачу: Леонтьєв і «атаман Иванович» стали нервувати, погрожувати мені, матюкатися. Леонтьєв сказав «атаману»: «Давай я с этими двумя поговорю отдельно». Він завів мене до свого кабінету — там раніше знаходився радник міського голови Нової Каховки з юридичних питань. І провів нам із Гондаревою лекцію про те, що тут «Россия навсегда», що «всё будет хорошо». Монолог Леонтьєва тривав півгодини. Він хотів, щоб ми змінили свою позицію, але у нього нічого не вийшло. В кінці Леонтьєв сказав: «Будьте пока свободны, а там будет видно».

Ми вийшли з будівлі, було вже темно. Я порадив своїй заступниці лягти на підлогу на задньому сидінні і не підніматися. Бо їхати треба було в темряві через Північно-Кримський канал, через російські блокпости, а що там могло їм у голову прийти — незрозуміло. Були ж випадки, коли на тих блокпостах росіяни розстрілювали людей і машини забирали. Та наша поїздка запамʼяталась на все життя.

Про колаборантів і життя в окупації

ЦЖР: Це був ваш єдиний контакт з представниками окупаційної влади до подій 1 квітня 2022 року?

Віталій Немерець: Після того вони приїздили невеличкою групу військових до мене у кабінет. Хотіли, щоб Каховська міська рада надала їм техніку для будівництва фортифікаційних споруд з боку Любимівки, на виїзді з міста. Це були представники якогось «казачєства» з Донецької області, як я розумію. З ними був той же «атаман Иванович», Володимир Леонтьєв і Віталій Єфименко, наш місцевий колаборант.

Вони сказали: «Дайте технику — трактор и экскаватор из водоканала». Я відповів: «Це ж ближче до Любимівки, їдьте туди і там питайте. Наша техніка вся зайнята, ми не можемо вам її надати». Звісно, я розумів, що вони можуть приїхати до нас з автоматами і все що їм потрібно взяти силою. Втім, вони нашу техніку тоді так і не отримали. Навіть не знаю, де вони її брали, чим рили те, що хотіли.

Тож контактів із ними у мене було три — в Новій Каховці, у мене в кабінеті і втретє коли вони привели Філіпчука своїм гауляйтером.

ЦЖР: А сам Павло Філіпчук розмовляв з вами до своєї «інавгурації» у окупантів?

Віталій Немерець: Так. Він декілька разів заходив до виконкому, пропонував свої послуги. Казав: «Дайте мені, як людині, обізнаній з містом, можливість допомагати людям». Я відмовив, бо знав його як наркозалежну людину, яка ще й за декілька днів до повномасштабного вторгнення Росії в Україну приїхала з Пєдєрації (РФ, — прим. автора). Я розумів, що він не просто так тоді приїхав звідти. Я був впевнений, що його завербували і що він мав конкретні завдання. 

Філіпчук був не єдиним, хто приходив до мене з пропозиціями допомоги. Були й інші «помогатєлі»: Андрій Мовчан, Артем Трофимчук. Для мене між усіма ними не було різниці. Мені «щастить» на людей, які від чогось залежать. Я всім їм відповідав, що впораємося самі, що сторонньої допомоги не потребуємо. Нам їхні пропозиції були нецікаві. 

ЦЖР: А чи були такі люди, які здивували вас своєю роботою на ворога?

Віталій Немерець: З основних колаборантів це Олег Гаврилюк. Коли мене обрали головою громади, він підходив до мене з пропозицією допомоги місту на посаді керівника одного з комунальних підприємств. Я розумів, що адекватна людина з такою пропозицією до мене б не підходила. До того ж я ніколи не чув, щоб він серед каховчан користувався якоюсь повагою. Коли 1 квітня 2022 року мене завели до 401-го кабінету і я там побачив Філіпчука і Єфименка — я не був здивований. А от те, що там був і цей безволосий діяч [Олег Гаврилюк] — це мене здивувало. 

Здивував мене й Олег Буховець, якого я раніше знав по різних провадженнях. Він займався підприємницькою діяльністю зі своїм партнером, з яким не знайшов спільної мови і вони стали ділити майно та землі. Я був дуже здивований, коли «освободітєлі» призначили його керівником місцевої «полиции».

Ще мене здивував наш технічний працівник виконкому, який зголосився співпрацювати з окупантами. Він завгоспом був…

ЦЖР: Сергій Пєстов, робітник загального відділу?

Віталій Немерець: Так. Потім я почув, що він очолив у окупантів цілий «отдел экономики». Я не хочу образити інших технічних працівників, але для мене його рівень був — вкрутити десь лампочку, забити цвях або зробити замок. А для них він був достойним на посаду керівника людиною. 

Як на мене, всі, хто пішли на співпрацю з ворогом, це ті, хто не зміг себе реалізувати за інших умов, ображені на суспільство люди, котрі скористалися можливістю карʼєрного ліфту при окупантах. До них же не пішли професіонали, люди, які користувалися повагою у інших. Подивіться на сферу освіти — загарбникам за всі чотири роки так і не вдалося відновити освітній процес у Каховській громаді. Тоді як у нас дистанційно працює вісім освітніх закладів, де навчається понад 2,6 тисяч дітей. Жоден із керівників наших освітніх закладів не пішов на співпрацю з ворогом. Тому «отдел образования» Каховки у окупантів очолила колаборантка, яка чи то трусами, чи то шкарпетками до того торгувала (мова про Ірину Махньову, фігурантку численних публікацій ЦЖР, — прим. автора). Це весь їхній рівень організаційних здібностей і можливостей. 

Дуже шкода наших людей, які там залишились і які переживають тимчасову окупацію. В Каховській громаді зараз немає змоги отримати найпростіші речі, на які в мирний час ми іноді не звертаємо уваги.

За моїми спостереженнями, чим далі від лінії зіткнення, тим глибше колаборація з ворогом впливає на людей. Нехай на мене не ображаються в Новотроїцькому або інших більш тилових населених пунктах Херсонщини, але випадків колаборації там більше. У Каховці відбуваються справжні бойові дії і люди там відчувають, що йде війна. Вони бачать як самі ж російські окупанти обстрілюють місто, а потім приїжджає їхня знімальна група, яка розповідає, що це зробили нібито «укронацисти». 

ЦЖР: Що зараз відбувається в Каховці і навколишніх селах? Російський терор триває?

Віталій Немерець: Триває, людей забирають і далі. Дехто з них повертається і нічого не розповідає. Не всім хочеться ділитися тим, що вони пережили. Іноді ж відбуваються такі речі, які не вдається забути. Багато чого ми досі не знаємо з того, що відбувається зараз в окупації. Тому я прошу всіх надавати всю інформацію структурам, які можуть надати правову оцінку всім подіям. Ми теж про всі відомі нам випадки повідомляємо відповідним органам.

Матеріал створено за підтримки проєкту «Documenting Ukraine» Інституту гуманітарних наук IWM Відень.