Колаборанти. Назвати, щоб упіймати

Анвар Деркач для Центру журналістських розслідувань

У квітні 2014 року депутати Верховної Ради намагалися законодавчо впорядкувати ситуацію, що виникла внаслідок російської окупації Криму. Під час обговорення законопроекту лідер однієї з парламентських фракцій Сергій Соболєв у виступі з трибуни наполягав: конче потрібно запровадити кримінальне переслідування тих, хто пішов на співпрацю із загарбниками. Адже швидке захоплення Криму стало можливим значною мірою внаслідок зради держслужбовців -  міліціонерів, співробітників місцевого главку СБУ та військовослужбовців. Згодом на службу до окупантів перейшли судді та інші чиновники, які отримали свої посади в Україні. Але навесні 2014 –го із проекту закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» стаття про колаборацію була вилучена. І ось тепер ветеран антитерористичної операції, колишній адвокат з Волині, а нині - народний депутат з фракції "Народний фронт" Ігор Лапін пропонує ввести юридичну дефініцію цього явища, яке стало масовим у Криму та на Донбасі. 

Законопроект Ігоря Лапіна «Про заборону колабораціонізму» містить таке визначення колабораціонізму: «співпраця громадянина України з російською окупаційною владою та створеними чи підтримуваними Російською Федерацією незаконними збройними формуваннями». Очевидно, що йдеться про локальну ситуацію, яка врешті буде вирішена на користь України. За такі дії депутат пропонує 12-15 років позбавлення волі. А звільнити від покарання, на його думку, слід лише тих, хто йшов на співпрацю з окупантом з примусу.

Ігор Лапін, народний депутат України (фракція Народний фронт)

Законотворча ініціатива Ігоря Лапіна не передбачає розрізнення між чиновником, який зламав присягу державі, і пересічним громадянином, який з економічних причин мусив працювати в нових умовах. Можна припустити: такий спрощений підхід автора проекту зумовлений тим, що на Донбасі він бачив сепаратистів переважно через приціл автомата, а про реалії окупаційного режиму знає із звітів розвідки, переказів та чуток.

Колаборація як наслідок окупації

Колаборанти з'являються там, де влада втратила контроль над територіями. Закон, прийнятий невдовзі після окупації Криму з метою гарантувати права та свободи українців на непідконтрольній території, на думку багатьох кримчан скоріше створив проблеми, аніж полегшив життя. Тут і труднощі з перетином адмікордону, з доступом до депозитів на материку, оформлення смертей-народжень-шлюбів, отримання освіти та медичної допомоги….

Про це не раз заявляли громадські активісти та правозахисники. Деякі проблеми, приміром, реєстрація актів громадянського стану, були згодом вирішені на законодавчому рівні. Інші лишаються нерозв’язаними дотепер. Але очевидно – поки що законотворці не можуть врахувати всі особливості умов життя своїх співгромадян на окупованій території, бо не відчули їх на собі. Ситуація українців у Криму та в окупованих районах Донеччини та Луганщини виглядає так: своя держава відступила, залишивши людей на поталу агресору, і водночас очікує слідуванню нормам чинного законодавства України. Або, щонайменше, вимагає не співпрацювати з окупантами. Як це зробити, коли необхідно заробляти на життя і вирішувати поточні побутові проблеми, - рецептів немає. Але такий підхід створює небезпеку повторення радянської практики, коли під підозрою опинилися всі, хто залишився під владою нацистів.

Жертви самосуду за співпрацю з окупантами в Чехословаччині. Літо 1945 року

Незалежно від того, чи має «колаборація» юридичне визначення, морально-етичний аспект в оцінці співробітництва із загарбником завжди присутній. Поки що «колаборант» – доволі широке поняття, яким позначають зрадників. Колега депутата Лапіна по адвокатському цеху, правозахисник Андрій Мамалига наголошує: нині це радше політичний термін. А для правової оцінки та покарання зрадників достатньо наявних статей кримінального кодексу, переконаний правник. «Думаю, що злочини, передбачені ст.109, 110, 111 кримінального кодексу України можна назвати колабораціонізмом», – каже Андрій Мамалига. Названі адвокатом статті передбачають відповідальність за посягання на державний лад, територіальну цілісність України та за державну зраду.

Інструменти для покарання терористів-сепаратистів у держави є, бракує ефективної практики застосування. Після трьох років окупації Криму і війни на Донбасі рахунок засуджених за ці злочини йде на десятки. Мамалига підкреслює принципову відмінність між кримською та донецькою ситуацією – на окупованій частині Донбасу діють терористичні угруповання ДНР-ЛНР, а в Криму – окупаційна російська влада. З адвокатом Мамалигою згоден київський політолог Дмитро Левусь.

«У кримінальному кодексі вистачає статей, які можуть бути застосовані до зрадників з Криму ( та Донбасу – авт.). Зрадниками однозначно є люди, які порушили присягу. Оголошувати якусь категорію населення зрадниками апріорі, як це було в СРСР за Сталіна, неможливо, оскільки такий підхід не відповідає принципам права», – вважає Левусь. Проте, проблему правової оцінки тих громадян України, які своїми голосами легітимізували окупацію територій на псевдореферендумах, не вирішує ані чинне законодавство, ані проект закону «Про заборону колабораціонізму».

Автор законопроекту Ігор Лапін у пояснювальній записці згадує про французький досвід вирішення проблеми покарання за співпрацю з загарбниками. Попри те, що французька тимчасова влада прийняла закони для покарання зрадників в 1944 році – щойно почалося звільнення території країни, багатьох колаборантів французи вбили без дотримання юридичних процедур. Кількість жертв самосуду сягнула кількох тисяч осіб. А публічна ганьба і приниження за інтимні стосунки з нацистами спостигли понад двадцять тисяч француженок. Минуло кілька років, і генерал де Голль вирішив, що покарання зрадників треба припинити – це загрожувало цілісності нації. Було проголошено амністію, і тема колаборації надовго зникла з газетних шпальт. Враховувати досвід французів, як і інших європейських народів, необхідно, але зосереджуватися на ньому навряд чи варто. Адже у Франції на момент поразки 1940-го року існувала сформована нація, колаборантів очолював національний герой – маршал Петен, на окупованій території проти загарбників активно діяло патріотичне підпілля – відмінностей між Францією сорокових та сучасною Україною більше, аніж збігів.

«Свій – чужий» в умовах окупації

У Франції німці у нацистських одностроях сприймалися як чужинці. І це не залежало від політичних уподобань громадян. У Радянському Союзі під окупацією опинилися території, населені різними народами з різним досвідом перебування під владою комуністів. На 22 червня 1941 року західноукраїнські та західнобілоруські землі і Прибалтика перебували у складі СРСР менше двох років. Не всі тамтешні мешканці встигли отримати радянське громадянство. То ж СРСР вважати своєю країною могли хіба ідейні комуністи, які невдовзі разом з іншими мешканцями цих територій поїхали до Сибіру або були страчені. Ще один важливий чинник – рівень життя на окупованих землях на сході та на заході Європи. На  відміну від французів, голландців, скандинавів чи бельгійців, перед більшістю людей на окупованій частині СРСР  метою було фізичне виживання. Та й плани Третього Рейху щодо окупованих територій в різних частинах континенту істотно відрізнялися.  

Нідерландські жінки, звинувачені у зв'язках з окупантами, 1945 рік. Фото з Національного архіву Нідерландів

За влади комуністів великі групи населення за майновим станом, класовою приналежністю, релігійною чи національною ознакою ставали об’єктами переслідувань. Саме репресії ГПУ- ЧК-НКВС зумовили наявність великої кількості людей, які в перші місяці окупації із симпатією ставилися до німців. Аналізуючи досвід співробітництва євреїв з нацистами, дослідники вирізняють колаборацію індивідуального і колективного виживання. Цей підхід цілком виправданий і в оцінці представників інших народів, які співробітничали з нацистами. Однак, на відміну від євреїв, які були приречені на знищення в таборах смерті, інші національні еліти почасти співробітничали з окупантами з ідеологічних причин. Найбільш промовисті приклади були в Бельгії, Норвегії та інших західно-європейських країнах. На співпрацю з окупантами йшли представники маргінальних політичних партій та груп. Такою була норвезька партія «Національна єдність» лідера тамтешніх колабораціоністів Відкуна Квіслінга. Вона не мала жодних шансів на політичне лідерство в своїй країні. І лише після окупації Норвегії німцями Квіслінг став першою особою держави.

Мимоволі просяться паралелі з «Русским единством» Сергія Аксьонова, яка на момент появи «зелених чоловічків» на вулицях і у державних установах пів-острова мала трьох представників в регіональному кримському парламенті. Квіслінг був повішений за вироком суду після закінчення війни. Політична кар’єра Аксьонова, схоже, досягла свого зеніту…

Партійний з'їзд "Русского единства", Червень 2012 року

Траплялися серед колабрантів періоду Другої світової і яскраві особистості, як політик і публіцист Леон Дегрель. Не вельми успішний громадський діяч у Бельгії став творцем і лідером дивізії СС «Валлонія», в якій він пройшов всі щаблі від рядового до генерала і отримав вищі нагороди нацистського Рейху. Дегрель очолив дивізію в оточенні під Корсунь-Шевченківським  і прикрив відступ німецьких підрозділів. Саме ідейні колаборанти часто-густо демонстрували дива мужності у війні з радянськими військами та частинами західних союзників. Добре воювали на боці Німеччини російські козаки. Серед них переважали ті, хто емігрував після поразки Білого руху в Громадянській війні. Вони не вважали СРСР своєю батьківщиною і воювали за неіснуючу країну, з якої колись довелося тікати. Козаків взяли у полон у Австрії британські окупаційні війська і видали на розправу НКВС. Багатьох радянські спецслужби стратили на місці, решту ув’язнили в ГУЛАГу, а козачих генералів доправили у Москву, таємно судили за терористичну діяльність проти СРСР і стратили. Спроба реабілітувати їх у 90-ті роки зазнала невдачі – козацьких втажків визнали обґрунтовано репресованими. Козаки не були окремим народом, але їхня доля мало чим відрізнялася від інших налаштованих проти радянської влади етнічних та релігійних груп.

Політична опозиція більшовикам була здебільшого національною. Переживши період еміграції , представники  поневолених СРСР народів вбачали в нацистській Німеччині потужного союзника для відновлення національних держав, знищених російськими комуністами за підтримки місцевих маргіналів. Саме націонал-комуністи сприймалися на початку двадцятих років як колаборанти. І мова не лише про нації, які змагалися за свою державність. Малі народи в російській глибинці не були винятком. Український дослідник фінно-угорських народів Ростислав Мартинюк зауважує, що вони не сприймали СРСР як свою державу. «Карели, вепси, інкері й водь були втягнуті в наддержавні проекти Скандинавії. Марі, ерзя та удмурти - у федеративний проект Ідель-Уралу, загалом мусульманський, але толерантний до традиційної релігії фіно-угрів. Відповідно, ці два анклави сприймали перепідпорядкування Москві у 1920-их роках як класичну окупацію», відзначає він. Дослідник додає, що представники цих етносів охоче йшли на службу до фінського війська, яке захищало територію Суомі від радянської агресії. Фінляндія брала участь у Другій світовій на боці Німеччини.

Русская освободительная армия

Радянські комуністи фактично відтворили систему Російської Імперії, де панівним народом були великороси, а всі інші могли інтегруватися у державну ієрархію, лише відмовившись захищати інтереси своїх народів. Проте, чимало етнічних росіян скористалося німецькою окупацією як шансом жити без контролю комуністів. Феномен «Русской освободительной армии» (РОА) досі є предметом інтересу істориків різних країн, власне як і «Локотська республіка» на території трьох центральних областей Росії. Якщо військовослужбовці РОА однозначно воювали на боці Німеччини і є класичними колаборантами, то про мешканців «Локтя», які організовували самостійне життя, майже не контактуючи з нацистами, так говорити можна лише на догоду радянським та сучасним кремлівським ідеологічним установкам.

Що робити з колаборантами

В оцінці колаборантів минулого дослідники досі невільні від ідеологічних упереджень та маніпуляцій. Мова, перед усім, про росіян. Кримськотатарський історик Гульнара Бекірова неодноразово звертала увагу на живучість татарофобських стереотипів, які мімікрували у нових пострадянських реаліях. Пропагандистські кліше радянських часів щодо «народів-зрадників» знадобилися Кремлю для підживлення шовністичних настроїв під час анексії Криму та після неї. Ідея «русского мира» за своєю суттю ксенофобська щодо нелояльних до Кремля народів. «Русская весна» стала можливою завдяки підтримці прорадянськи налаштованих громадян України в Криму та на Донбасі, яка була масовою в цих регіонах. Право передбачає індивідуальну відповідальність за скоєні злочини.

Прийняті закони та відомі законодавчі ініціативи поки що не містять оцінки: чи є колаборантами ті , хто голосував на псевдореферендумах за від’єднання частин української держави? Тут з історичних аналогій на думку приходить ситуація із Судетською областю Чехії. Там у тридцяті роки минулого століття німецька меншина стала «п’ятою колоною» нацистського Рейху і допомогла Гітлеру загарбати цю частину тодішньої Чехословаччини. По завершенню Другої світової війни 3 мільйони  етнічних німців були покарні вигнанням із Судетської області до Німеччини та Австрії. Депортація призвела до загибелі мирних мешканців. Сьогодні такі акції відплати щодо колабораціоністів складно уявити. Покарати після звільнення за зрадницьке голосування на «референдумах» всіх, хто брав у ньому участь, навряд чи можливо. Проте, позбавити їх права голосувати і впливати на долю України цілком реально, вважає адвокат Андрій Мамалига.

Його думку поділяє учасниця антитерористичної операції, журналістка Олена Білозерська. Вона переконана, що таку кількість колаборантів українська держава покарати не зможе. «Після війни усіх колаборантів доведеться амністувати. Виходу іншого не буде. Якби їх було 100 чоловік на країну, їх можна було б посадити або вислати. Але їх багато… Перефарбуються і будуть верещати, які вони патріоти України, під час окупації крадькома вдома синьо-жовту стрічку тримали. Єдине, що варто було б зробити тих колаборантів, які займали якісь посади під час окупації, позбавити права займати посади і бути обраними», переконана Білозерська.

Очевидно, що зрадники можуть бути покарані лише після остаточного звільнення захоплених територій. Ще одна умова – їх одностайний суспільний осуд. Між тим, керівництво країни переконане, що нинішня ситуація не має військового вирішення. А політичний компроміс скоріше зрівняє у правах зрадників і патріотів. То ж чи є сенс говорити про законодавче визначення колаборації та відповідальності за неї?

Добавить комментарий

Інформаційна агенція “Центр журналістських розслідувань”
Kyiv Kyiv Ukraine