Виктор Апостол: «Россиянин наставил на нас автомат и закричал: «Вы тут все корректировщики! Выбирайте, кого первого будем мочить!»

В результате октябрьского наступления 2022 года украинские военнослужащие полностью освободили Высокопольскую территориальную громаду Бериславского района на правобережье Херсонщины. Под российской оккупацией она находилась около семи месяцев. Освобождения здесь ждали с первых дней вторжения РФ. Россияне вошли в Высокополье 13 марта и устроили террор на территории всей громады.

Одним из пострадавших от оккупантов стал 48-летний Виктор Апостол, житель Высокополья, где он родился и прожил всю свою жизнь. В 2011 году мужчина завершил службу в местном отделе полиции, а последние три года работал охранником на хлебоприемном предприятии.

О пережитом во время оккупации и плене, а также о своем выезде на подконтрольную украинскую территорию Виктор Апостол рассказал в интервью ЦЖР.

«Вітя, йди, в тебе проблеми. В тебе знайшли рації»

ЦЖР: Яким було життя у Високопіллі під час окупації? Як поводили себе росіяни? 

Віктор Апостол: До Високопілля окупанти зайшли 13 березня 2022 року. Ми були вдома з дружиною і 10-річним сином. Після перших залпів російських «Градів» почались постійні обстріли, від яких ми разом із сусідами ховалися в підвалах під будинком. Росіяни обстрілювали Високопілля кожного дня з півдня, тобто, з уже окупованих ними територій. Ми згуртувалися з сусідами, разом готували їжу. 

Тим часом росіяни почали ходити по селищу і шукати автомобілі. Спочатку відбирали у людей великі автівки: кросовери і джипи.

ЦЖР: Як це відбувалося? Росіяни вривалися до будинків?

Віктор Апостол: Росіяни вже знали, до кого йти. Хтось із місцевих жителів їм допомагав і підказував, хто де живе і хто чим займається. Тож спочатку окупанти забирали кросовери і джипи, а потім – мікроавтобуси. За звичайні легкові машини «взялися» пізніше, розмальовували їх «зетками» і роз’їжджали на них по Високопіллю.

Першим ми побачили «УАЗ», який росіяни «віджали» в нашому районі електромереж (РЕМ). До машини вони причепили міномет і заїхали з ним на ринок. Звідти ми почули три залпи і вони одразу поїхали геть. За 20-30 хвилин приїхали і стали між житловими будинками. Покрутилися і знову кудись поїхали. За деякий час знову приїхали, але вже з боку залізничної станції: звідти було чути залпи. Так повторювалось кілька разів.

До одного з місцевих магазинів окупанти ходили як на роботу. Що там можна було брати, я не знаю. Спочатку росіяни приїхали до нього «Уралом», виламали банкомат зі стіни, розбили. Але в ньому все одно нічого не було: банкомат десь з рік уже не працював. Потім спробували виламати двері магазину, але щось не вийшло. Розстріляли з автоматів вікна і почали витягати звідти продукти, воду. Заїжджали туди вони через день і постійно щось виносили. 

Так усе тривало до 13 квітня. В цей час ми далі свого будинку нікуди не виходили. Боялися постійних обстрілів і російських патрулів, які проходили не раз біля нашого будинку. Якось ми їх спитали: «Хто ви такі? Звідки?» Вони відповіли, що з «ДНР», розмовляли на суржику. А один сказав, що він із Твері. 

Окупанти заходили до спорожнілих сусідніх будинків, виламували двері, виносили речі. Коли вони виходили з награбованим, ми намагалися не показуватися їм на очі, сиділи у підвалі або по квартирах. 

13 квітня 2022 року ми з дружиною і сином були вдома. Біля 15:00 я вийшов на балкон і побачив, як до сусіднього будинку під’їхав розмальований «зетками» білий «Форд», кросовер. Потім я дізнався, що цю машину росіяни відібрали у начальника нашого РЕМ Сергія Сорокотяга.

Росіяни вийшли з нього, підійшли до під’їзду. До них підійшов знайомий, який був трошки напідпитку. Не знаю, чи росіяни його покликали до себе, чи він сам до них підійшов, але вони про щось там поговорили. Невдовзі цей знайомий пішов до моїх сусідів, які сиділи під нашим будинком і сказав, що росіяни шукають хірурга Анатолія Колодного. Але вдома його не було: він перебрався жити чи то до родичів, чи то до знайомих. 

У цей момент «зетка» під’їхала до нашого будинку і зупинилась. Я вийшов з балкону, щоб мене не було видно, сказав дружині з сином перейти до іншої кімнати і сидіти тихенько. Як тут почув жіночі крики і постріли з автомата, коротку чергу. Хтось із росіян закричав: «Все, выходим из подвала или я брошу гранату». З підвалу повибігали і жінки і стали на вулиці. А одна з сусідок постукала нам у двері і сказала:  «Вітя, йди, тебе гукають. В тебе проблеми. В тебе знайшли рації».

З’ясувалось, що росіяни зайшли до підвалу нашого будинку, де в кожного жильця було облаштоване окреме приміщення, типу власного сарайчика. В нашому «сарайчику» ми ховалися від обстрілів, я зробив там світло, поставив автомобільний акумулятор, було де телефон підзарядити. Коли сусідки побачили «зетку», вони всі поховалися у підвалі. Росіяни їх вигнали, переконалися, що в підвалі є світло і приступили до «обшуку». 

У мене знайшли дві маленькі переносні радіостанції, які на другий день війни, 25 лютого 2022 року, віддав мені брат дружини. Він залишив їх мені на той випадок, якщо не буде зв’язку і щоб ми могли якось зв’язуватися по рації. Я, нічого не підозрюючи, поклав їх на видному місці в шафці. Росіяни одразу ж їх побачили і відправили сусідку погукати мене. 

Я спустився в підвал. Побачив російського військового, який сидів на стільці з автоматом на колінах і якогось «бурята», який щось шукав, перевертав усі речі. Я став біля того стільця, військовий приставив мені автомат до коліна.

ЦЖР: Вони про щось вас питали?

Віктор Апостол: Їх цікавило, чиї рації, казали, що я «корректировщик». Я не хотів розповідати, хто їх мені дав і підставляти родичів, тому пояснив, що привіз рації з роботи, бо до війни працював в охороні на елеваторі в Золотій Балці. Військові мені не повірили:  «Да что ты рассказываешь. Ты наводчик. Признавайся, кто еще с тобой работает». І все це вперемішку з відбірним матом. Я пояснював їм, що обидві рації дуже слабенькі і не потягнуть зв’язок на такій відстані, як військові аналоги. Але росіянин мене не чув і кричав матом. В якийсь момент я прибрав ногу від нього, він одразу ж вистрілив, але не влучив.

«Бурят» тим часом знайшов телефон дружини, який стояв на зарядці і вони заволали: «Точно корректировщик! Этих радиостанций хватит для дрона». Наказали розблокувати телефон і «бурят» поклав його собі в кишеню. 

Потім відвели мене до квартири. «Бурят» почав знову щось там шукати, перевертав усі речі і витягав їх армійським ножом. У мене там була захована ще одна рація, але я її віддав одразу як тільки росіяни мене спитали, чи маю я щось заборонене.

ЦЖР: Росіяни до квартири теж зайшли вдвох?

Віктор Апостол: Так, але другий військовий був інший. Не той, що був у підвалі. 

Вони знайшли робочий ноутбук моєї дружини, який вона забрала на зберігання з селищної ради, де працює землевпорядником. Росіяни спробували включити ноутбук, але не змогли: в квартирі в той час не було світла.

Згодом вивели мене на вулицю. Там стояли всі наші сусіди, а навколо їх охороняли озброєні автоматами російські солдати. Деякі з них були слов’янської, а деякі – бурятської зовнішності. Погрожуючи автоматами вони загнали всіх жінок у підвал, закрили двері і підперли їх каменем. А чоловіків залишили під дверима під’їзду. Один із «бурятів» наставив на нас автомат і закричав: «Вы все тут корректировщики! Выбирайте, кого первого будем мочить!» Я попросив людей не чіпати, бо радіостанції мої і я готовий за них відповідати. «Бурят» закричав: «Ты что, самый борзый? Ну все, сейчас буду тебя мочить». 

Він почав цілитися в мене, але тут почався сильний обстріл. Стріляли, як мені здалося, наші, з боку Князівки. Це село зовсім поруч, тож усі «виходи» було добре чутно. «Бурят» опустив свій автомат, побіг до машини, дістав рацію і з кимось переговорив. Я почув, як йому сказали: «Да, по нам». Усі росіяни швидко сіли в машину і поїхали. 

«Бурят» вдарив мене кулаком в обличчя і закричав:  «Чего ты не признался, что ты — «мусор»?

ЦЖР: Вони у вас забрали щось з квартири?

Віктор Апостол: Так. Ноутбук і телефон дружини, мій паспорт і рації. Мій телефон вони, на щастя, не знайшли. 

ЦЖР: Що було далі?

Віктор Апостол: Росіяни поїхали, а ми пішли додому. Сусіди теж розійшлися. 

Я попросив дружину терміново попередити свого брата, щоб він викинув або десь закопав свої рації. Я боявся, що, не дай Бог, росіяни будуть вибивати з мене зізнання і я «розколюсь», що ці рації – його. Також я розібрав телефон, вийняв сімку і заховав усе в різних місцях. 

Десь біля 17:00 того ж дня я побачив, що знову та сама «зетка» їде до нашого під’їзду. Я зрозумів, що це за мною. Попрощався з родиною, поцілував дружину й сина. Сказав, що я сам до росіян вийду, щоби вони в нашій хаті більше не лазили.

Я вийшов на вулицю. Росіяни були зовсім інші, лише «бурят» був той самий. Він вийшов з машини – десь з 1,5-1,6 метрів зросту, маленький, розкосі очі, чорний бронежилет, панама, два пістолети, ручні ракетниці стирчать. «Бурят» підійшов до мене і одразу кулаком вдарив в обличчя:  «Чего ты не признался, что ты — «мусор»?

ЦЖР: А ви працювали в поліції?

Віктор Апостол: Так, у відділенні поліції в Високопіллі. У 2011 році вийшов на пенсію з посади начальника відділу карного розшуку. 

«Буряту» я відповів, що не зобов’язаний йому нічого казати, до того ж я вже 11 років як не працюю в поліції. Він мені на те: «Бывших не бывает, ты и так много знаешь». І знову вдарив в обличчя та наказав сідати в машину. «Бурят» сів на передньому сидінні поруч із водієм, а я сидів сам на задньому сидінні. Мені натягнули на очі шапку і зав’язали руки. Попри закриті очі, я побачив на підлозі в салоні машини снайперську гвинтівку з оптичним прицілом. 

Коли машина поїхала, я приблизно зрозумів, куди мене везуть. Ми доїхали до першого будинку біля червоної заправки на виїзді з Високопілля і зупинилися. «Бурят» наказав комусь: «Берите его, под замок и охранять». Якісь два чоловіка взяли мене під руки і повели до якогось двору. А «бурят» кудись собі поїхав.

Завели мене в якесь невелике приміщення і там зачинили. Зв’язані руки, шапка на голові. В приміщенні стояв стілець, я на нього сів, трохи підняв шапку і роздивився по сторонах. Це виявився літній душ площею десь метр на метр, обкладений плиткою. 

Просидів я там до вечора, поки стемніло і почув, що до душу хтось іде. Я натягнув назад на очі шапку, почув, як відчинилися двері і якийсь голос наказав мені вийти. 

Я вийшов на вулицю і почув знайомий голос «бурята»:  «Ты же «мусор» бывший, хотя бывших не бывает, все знаешь. Давай, рассказывай: кто здесь ВСУшники, АТОшники, охотники, кто на блокпостах стоял?» Розпитував знову про рації. Я відповідав, що вже 11 років не працюю в поліції, тому нікого в селищі не знаю, повторив, що забрав рації з роботи. Але «бурят» і ті, хто з ним був мені не вірили. Розв’язали руки і  наказали роздягатися, сказали, що будуть дивитися, чи є на моєму тілі наколки і синці. Спитали, чи служив я в армії. Я відповів, що так, служив, у 1992 році.

Роздягнули до трусів і продовжували розпитувати про рації. Потім хтось облив мене холодною водою. А тоді на вулиці було дуже холодно, нульова або, може, мінусова температура. Хтось сказав: «Сейчас будем из тебя Карбышева делать» (натяк на спосіб вбивства радянського генерала Дмітрія Карбишева: за офіційною версією радянської пропаганди, його закатували до смерті в німецькому концтаборі Маутгаузен 18 лютого 1945 року, обливаючи холодною водою при 12 градусному морозі, — прим. автора) і знову вилили відро води. Від холоду мене почало теліпати. Але «допит» вони не припиняли. Все це тривало 30-40 хвилин. 

Тоді «бурят» запропонував привезти сюди мою дружину і дитину, щоби я «стал разговорчивее». Я попросив не чіпати родину. Мені дали час до ранку «подумати». Віддали одяг і я, не знімаючи шапку з голови, одягнувся на мокре тіло. Мене затягнули назад до душу, посадили на стільчик і прив’язали до нього шнуром.

ЦЖР: Як саме?

Віктор Апостол: Прив’язали руки і ноги. Там ще стояла кухонна табуретка, до неї прив’язали ноги якимось електричним шнуром. Сказали, що це заради моєї безпеки, щоби я нічого не «начудив». Я сказав, що «чудити» і не збирався та запитав, чи можна в туалет. Відмовили. Так я там цілу ніч просидів, не спав. Постійно думав. Було страшно. І нестерпно холодно.

На світанку я почув як росіяни почали метушитися у дворі і кудись бігати. Час від часу лунали обстріли. Я так розумію, що це наші їх обстрілювали. Нещодавно я був у тому подвір’ї, де мене тримали і побачив, що там поруч був підвальчик – саме до нього росіяни й бігали ховатися.

Біля 10-11 години ранку я почув, що хтось до мене йде. Я натягнув на очі шапку і почув голос того ж «бурята»: «Ну что ты, «мусор», надумал что-то?». Я повторив те саме, що й раніше, пояснив, що сказав уже все. «Та не, нихрена ты не сказал», заявив «бурят» і я почув як клацнув затвор пістолета. «Бурят» вистрілив і влучив мені під лопатку. 

Я інстинктивно розвертаюся спиною до «бурята» і чую ще кілька пострілів. Я впав на коліна разом зі стільцем і почав кричати, що все розповів, що рації з роботи, що сказав правду, щоб не чіпали мою сім’ю. Останній постріл був у спину, під лівий бік. Бурят каже: «Не ссы, это травмат». Знову чую затвор і одразу постріл у ногу. Я зі зв’язаними руками автоматично нахиляюся до ноги і чую інший голос. Мабуть, хтось там був з «бурятом». «Сквозной. Не советую трогать, пускай так и будет. Оно засохнет, кровь идти не будет», — сказав другий. 

Мене підняли під руки, посадили на стілець. Хтось приставив автомат мені до ступні і каже: «Давай рассказывай, иначе будет хуже». І я почав розповідати. Називав прізвища місцевих, щодо яких я точно знав, що їх немає у Високопіллі. Тобто, я знав, що росіяни не зможуть перевірити мою інформацію. Назвав кількох людей з Князівки, яка вже була нашою. Думаю: ну їдьте, перевіряйте. Але росіянин сказав, що цього мало. Наскільки я зрозумів, він був там за старшого, бо «бурят» беззаперечно виконував усі його команди. Росіянин дав мені до завтра час подумати. Сказав, якщо я назву ще хоча б пару прізвищ, вони «подивляться, що зі мною робити». І знову закрили мене в душі. Більше в той день до мене ніхто не приходив.

«Это было понарошку. Завтра все будет по-настоящему»

ЦЖР: Чи давали вам їсти?

Віктор Апостол: Ні. Лише на другий день пізно-пізно вночі постукав хтось у двері і спитав, чи я живий. Голос наказав відсунутися від дверей: «Я пожрать принес». Я відповів: «Спасибо, я наелся на месяц вперед». Але не знайомий голос наполягав:  «Ты не балуйся, ешь. Тебе силы нужны». Я запитав: навіщо? Завтра ж усе одно ви мене в «расход пустите». Голос відповів: «Та чего ты так думаешь, может, все нормально будет». І відкрив двері.

ЦЖР: Цей чоловік вас відвязав?

Віктор Апостол: Ні. Я так і сидів прив’язаний. Я так зрозумів, що то був «ДНРівець». Я йому сказав, що їсти не хочу, але попросив принести води. Він приніс мені чаю і наказав пити тихо і швидко, щоб мене ніхто не чув і поки немає «керівництва». Розв’язав мені руки, щоб я міг попити. Потім він сказав, що мусить знову мене зв’язати. Єдине, що я попросив його – дозволити сходити в туалет. Але він сказав, що більше нічим не може допомогти. Тому я два дні ходив під себе.

На третій день, 15 квітня, приблизно перед обідом, я знову почув, що до мене йдуть. Натягнув на очі шапку, відкрилися двері і почув голос «бурята»: «Ну что, ты придумал что-то»? Я відповів, що вже розповів їм усе. «Понял», — сказав бурят і наказав мене вивести. Розв’язали і відвели десь ліворуч за літнім душем. Знову повторили своє питання, а я ледь стояв, тіло сильно боліло, нило. Почув як клацнув затвор автомата і пролунала черга. І так кілька разів. Я не встиг злякатися, нічого не зрозумів спочатку, був просто шок. А вони стріляли мені над головою. «Бурят» сказав: «Это было понарошку. Завтра, если ничего не придумаешь, все будет по-настоящему». Знову завели в душ, але вже не прив’язували до стільця. Тільки руки залишились зв’язані і шапка на голові.

Того ж дня пізніше привезли до мене ще одного хлопця, Максима, з простреленою стопою. Нашого, місцевого. Його затримали нібито за те, що він дебоширив п’яним у Високопіллі. Привезли його якісь інші військові. Один із них спитав мене: хто я, за що затриманий? Я розповів йому свою історію і сказав, що я колишній працівник поліції. Після цього він одразу перемінився. Спитав, чого я сиджу в шапці і наказав зняти її. Я спитав, чи не буде у мене проблем після цього. Він сказав, що ні, не буде. 

Я зняв шапку і побачив цього чоловіка. Біля нього стояв автомат, у руках був пістолет, який він одразу заховав і спитав, чи хочу я курити? Пригостив цигаркою і продовжував розпитувати. Я йому розповів, що вже давно поліцейський на пенсії, що з раціями вийшло випадково. Чоловік сказав, що допоможе мені і спитав, що у мене з ногою. Я відповів, що невдало напоровся на дріт. Він не повірив:  «Что ты мне п…здишь, я же вижу,  что стена вся постреляна. Но молодец, что не сдал никого». І покликав до мене лікаря.

Мені допомогли вийти на поріг, посадили на стілець біля душу. Прийшов лікар і спитав, з чого в мене стріляли. Я не знав. Сказав, що по спині точно стріляли з травмата. Він подивився і сказав: «ПМ». Пощастило, що на виліт пройшло. 

Згодом я дізнався, хто був той чоловік, що розпитував мене і покликав до мене лікаря. Він там був за якогось головного, з «ДНР», сам родом із Донецька, мав позивний «Седьмой». Був одягнений у російський військовий камуфляж, шевронів на ньому я не бачив, але на лівій руці і правій нозі носив білі пов’язки – окупанти всі там так ходили.

Лікар мене подивився і сказав, що в цих скотських умовах нічим мені не зможе допомогти.

ЦЖР: Лікар був російський?

Віктор Апостол: Так. Кірілл, молодий хлопець, років 25, не більше. Стрункий, високий, під 2 метри. Теж у російському камуфляжі. 

«Седьмой» сказав мені потерпіти пару днів і що він спробує мені допомогти. Не знаю, чим саме я міг йому сподобатися. Можливо, він сам колишній працівник міліції, бо він змінив до мене ставлення, коли я сказав, що працював у міліції. 

Лікар промив рани, наложив пов’язку. Подивився перебиті кулею пальці на ногах, сказав: «ничего, сростутся». 

Потім мені запропонували поїсти і поставили в душі відро замість туалету. Так ми з тим затриманим Максимом удвох і сиділи в душі. 

ЦЖР: Вас там так і залишили?

Віктор Апостол: Так. Лише «Седьмой» дозволив не зв’язувати мені руки і не надягати на обличчя шапку. Більше в той день нас ніхто не чіпав. Ані мене, ані Максима. Навіть дали якусь запарену гречку і чай. 

Десь уночі я допомагав Максиму перев’язати ногу. Було вже темно. Ми почули, як під’їхала машина і багато якихось чоловіків зайшли до двору. Хтось із них сказав: «Ну все, поехали по двухэтажках постреляем, а то они там совсем ох…ели». Я ще подумав, що в одній з тих двоповерхівок залишається моя родина і почав переживати. 

Тут же поїхала якась вантажівка. Можливо, то «Тигр» був. І за п’ять хвилин я почув як із боку лікарні пішли залпи – дійсно, в районі двоповерхових житлових будинків. Коли мене відпустили на свободу, я потім бачив воронки та інші сліди від тих пострілів. Не знаю, як тоді росіяни в наш дім не влучили, якимось дивом. Поруч у сусідній дім влучили, а в наш — ні. Навіщо вони обстрілювали житлові будинки – не знаю.

Наступного дня, 16 квітня, до нас знову приїхав «Седьмой». Але він більше спілкувався з Максимом, розпитував його: «Кто может из твоих соседей подтвердить, что ты нормальный, не алкоголик?». Максим відповів, що ніхто не зможе. Я тоді спитав: а зі мною що? «Седьмой» відповів:  «С тобой все сложнее. Если б не твои рации, все было бы намного проще. Ну, ничего, я постараюсь». 

На той момент я повністю втратив надію, подумками попрощався з усіма рідними. Але «бурята» після того я більше ніколи не бачив і мене більше ніхто не катував.

«Вітьок, не бійся, ми в гаражі»

Вранці 17 квітня я почув, що хтось відкриває двері. Нам наказали встати до стіни. До душу зайшов якийсь «ДНРівець». Ще один стояв на вході з автоматом. Від росіян вони відрізнялися формою: у них був не камуфляж, а одяг якогось однотонного, болотного кольору. «ДНРівець» сказав, що нам потрібно зв’язати руки, натягнути на голови шапки, потім нас вивели і посадили в «УАЗик», який стояв там постійно, той, що росіяни викрали в нашому РЕМ. 

Повезли нас кудись неподалеку. Спочатку звернули ліворуч, потім праворуч і знову праворуч. Я вирішив, що нас везуть розстрілювати. Тихенько шепнув на вухо Максиму, попрощався з ним. Але потім «УАЗик» зупинився, нас вивели до якогось приміщення і зачинили двері. 

Хтось зняв з мене шапку. Дивлюся – наш, місцевий, високопільський, Саша. «Вітьок, — каже він мені, — не бійся, ми в гаражі». Розв’язав мені руки, посадив на матрац і я спитав, де ми? Саша сказав, що в гаражі у Льоньки, який на Пушкіна живе. 

В гаражі були ще двоє. Один із них, Володя, з Нововознесенська Бериславського району, теж з простреленою ногою. Він сказав, що його 24 дні тримали в оглядовій ямі в якомусь гаражі, а до цього місця його привезли напередодні. Я спитав Володю, за що його взяли. Розповів, що їхав з Нововознесенська до Потьомкиного до своїх дітей на велосипеді. Затримали на російському блокпосту, перевірили документи і сказали йти. Він спитав: чи можна забрати велосипед? Росіяни на це: «Ааа, тебе еще и велосипед нужен», вистрелили в ногу, кинули в машину і тримали в ямі.

В тому гаражі нас тримали до 21 квітня. Росіяни вже нікого не чіпали, давали то кашу то ще щось поїсти раз на день, давали чай, воду. Час від часу когось відпускали, а нових бранців заводили. 

21 квітня біля 10 години ранку до нас зайшов «Седьмой» і сказав: «Вам повезло, у вас амнистия». Відпустили мене і ще чотирьох хлопців. З них – двоє братів, яких схопили в полон через те, що вони мали криворізьку реєстрацію. 

Ми вийшли з гаража і я спитав «Седьмого», де мій паспорт? Він сказав, що всі наші паспорти лежать в «адміністрації». Я поцікавився, як же мені дійти додому, бо на першому ж російському блокпосту без документів одразу ж мене повернуть «на підвал». «Седьмой» питає: «А что у тебя на руках есть?» Кажу, що лише військовий квиток, в якому немає прописки. «Ладно, если будут у кого вопросы, скажешь, что «Седьмой» разрешил», — наказав він.

Так я пошкультигав собі додому. Мене побачила мати одного з відпущених зі мною на свободу хлопців і дала мені свою паличку. Так я з нею і пішов, бо самостійно нормально йти я не міг, присідав ледь не через кожен метр. Зустрів дорогою депутатку нашої селищної ради Ольгу Ковбель, яка потім загинула під час прильоту (це сталося 23 червня 2022 року, — прим. автора). Ольга Львівна мені сказала швиденько бігти в центр, бо там триває евакуація. Наче окупанти дозволили дати «зелений коридор» на виїзд місцевим жителям.

ЦЖР: Це та евакуація, яка так і не відбулася?

Віктор Апостол: Так. 

Я пішов додому, побачив дружину. Вона якраз збиралась евакуюватися і пішла до батьків. Я прийшов дуже вчасно. Дружина мене не помітила, тож я попросив сусідів покликати її, бо сил кричати у мене не було. Вона підбігла, ми швиденько зібралися. Вона посадила мене на велосипед і покотила до центру. 

Приїхали, стали чекати. На той момент у центрі зібралося багато людей, чекали автобусів. Казали: ось-ось будуть, вони з Кривого Рога виїхали, вже до «Кавуна» доїхали. Але далі росіяни їх не пустили. Так ми просиділи до п’ятої вечора. Пам’ятаю, тоді під’їхала до нас чергова «зетка». Військовий з позивним «Черепаха» став кричати, щоб ми всі на Херсон їхали або на Крим. Ніхто не погодився, ніхто навіть не підходив до нього. Потім він став кричати, щоб усі розходилися по домівках. Тоді він сказав: «Сейчас сюда прилетит пара мин, тогда сами все разбежитесь». Після цього люди почали розходитися.

Ввечері до мене додому приїхав «Седьмой». В цей час знайома медсестра якраз мені робила перев’язку. Сусіди його як побачили, почали плакати, просити не забирати мене знову. Але він сказав, що ніхто нікого не забирати не буде, зайшов до моєї квартири і спитав, чи потрібні мені якісь ліки і попросив, щоб хтось пішов із ним. Пішла дружина, він дав їй пляшку фізрозчину – ну, хоч щось. Я ще спитав його про паспорт, бо дружина ходила в «адміністрацію» і їй сказали, що мого паспорта там нема. «Седьмой» знову сказав, що допоможе його знайти.

Наступного дня ми бачили людей, які намагались пішки пройти на підконтрольну українську територію. Але їх не пропустили, тож вони потім верталися назад. 

Наступного ранку, 23 квітня, я побачив, що люди знову вирішили спробувати піти з речами на підконтрольну територію. Йти разом із ними без паспорта я не наважився. Трохи пізніше дивимось: знову люди йдуть в бік Кривого Рога. Пройшла година, ніхто не вертається. А зі всього нашого будинку ми залишилися вже самі. Тому вирішили все таки спробувати. Подумав: у разі чого хоч жінка з сином виїдуть. Знайшов вдома ксерокопію свого паспорта з поміткою про прописку, взяли речі, посадили малого на один велосипед, я якось сів на інший і пішли так до блокпоста. 

Пройшли так з 12 кілометрів і на блокпосту військові нас питають про паспорти. Я пояснюю, що мені паспорт не віддали, коли я «у ваших» в гостях був і що «Седьмой» обіцяв знайти його і привезти. А там на блокпосту стояли «ДНРівці», і такі: «Ну, раз «Седьмой» сказал, значит, привезет». Ми з ними домовились, що вони зараз нас пропускають, а потім, коли «Седьмой» привезе мій паспорт на цей блокпост, я прийду і пізніше його заберу. Пообіцяв «ДНРівцям», що неодмінно повернуся. Так і пронесло. 

Далі ми йшли дорогою, де навколо все було в мінах, розтяжках. Людей було багато, ми всі трималися правої сторони дороги. Так пішки дійшли до нашого блокпоста, зустрів наших військових, які допомогли нам влаштуватися в Кривому Розі.

ЦЖР: Високопільську громаду повністю звільнили в жовтні 2022 року. Чи збираєтесь ви повертатися додому?

Віктор Апостол: Поки що ні. По-перше, ми влаштувалися в Кривому Розі, я знайшов роботу. А по-друге, перед тим, як повертатися, необхідно відремонтувати будинок. Треба вставляти вікна, ремонтувати систему опалення, яку пошкодило після обстрілів. Та й самі обстріли на звільненій частині Херсонщини досі не припиняються. Попри те, що Високопілля знаходиться на значній відстані від позицій росіян, повертатися додому ми поки не наважуємось.

Матеріал створений для Центру журналістських розслідувань в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки «Лабораторії журналістики суспільного інтересу» та IWM.