Оксана Якубова: «Окупанти мене схопили і звинуватили в розвалі освіти Російської Федерації в Новій Каховці»

Попри те, що Нова Каховка опинилась в окупації в перший же день повномасштабного вторгнення Росії в Україну, школам міста загарбники дозволили завершити навчальний рік. Пресувати освітян почали вже влітку, коли почали підготовку до відкриття захоплених шкіл і дитсадків за «російськими стандартами», яка супроводжувалась пограбуваннями навчальних закладів.  

Тоді ж стало відомо про викрадення директорок місцевих ліцеїв №2 і №3 Оксани Якубової та Ірини Дубас. Після того як окупанти їх відпустили, жінкам вдалося виїхати на вільну територію України.

Інтерес загарбників до Оксани Якубової був особливий: вона 15 років очолювала відділ освіти Новокаховської міської ради, коли була призначена більшість нинішніх директорів навчальних закладів громади. Останнім часом вона працювала директоркою ліцею №2 ім. Анатолія Бахути і вчителькою зарубіжної літератури. 

В інтерв’ю Центру журналістських розслідувань Оксана Якубова розповіла, в яких умовах освітянам Нової Каховки вдалося в перші місяці окупації завершити навчальний рік, як загарбники примушували її до співпраці і як за свій спротив її на тиждень незаконно позбавили волі.

«Окупанти сказали, що ніяких українських шкіл у Новій Каховці більше не буде»

ЦЖР: Якою була ситуація в Новій Каховці в перші місяці окупації? Що тоді відбувалося в школах міста?

Оксана Якубова: 24 лютого 2022 року розділило не лише країну і весь світ, а й в першу чергу, нас самих, на життя «до» і «після». З першого дня повномасштабного вторгнення місто було окуповане. Росіяни спочатку розміщувалися на крайніх вулицях, а потім поступово переходили у житлові будинки. В центрі на проспекті Дніпровському з’явилася військова комендатура. Будівлю поліції і паспортного столу зайняли російські військові і перетворили її на катівню. Там знаходились Федеральна служба охорони і ФСБ РФ, представники якої спочатку ганялися за АТОвцями. Також туди потрапляли ті, кого підозрювали в здачі координат російської техніки, а згодом й усі, хто був не згодним із тим, що «Росія тут назавжди».

Окупанти нам дали можливість закінчити навчальний рік, ми завершили його дистанційно. Нас тоді майже не чіпали – я маю на увазі керівників закладів освіти. Хоча в колективах проводили збори, на яких пропонували перейти на співпрацю з загарбниками. Звісно, першими писати заяви мусили саме керівники.

ЦЖР: Коли проходили ці збори? Хто їх збирав?

Оксана Якубова: Перші збори були десь у квітні 2022 року, а невдовзі провели другі. На них спочатку розповідали, яке прекрасне життя нас усіх тут чекає і як багато ми будемо отримувати грошей. На цих зборах були присутні завідувачі дитсадків і директори шкіл та інших освітніх закладів. Нам пропонували подумати і написати заяви. Пам’ятаю, що ми з колегами просили дати нам можливість завершити навчальний рік за українськими програмами і спокійно випустити дітей на канікули. Я теж про це просила на тих зборах.

Збирали нас на третьому поверсі у великій актовій залі Новокаховської міської ради, яку вже захопили росіяни. Збирав нас військовий комендант міста, як нам тоді його представляли, Володимир Леонтьєв. Потім мене ще окремо викликав Роман Пашкевич, тодішній начальник організаційного відділу Новокаховської міської ради, який перейшов на бік окупантів. Мені пропонували очолити окупаційний відділ освіти міста.

ЦЖР: Як поводив себе Пашкевич? Чи змінився він після своєї зради?

Оксана Якубова: Ніяк не змінився. Він поводив себе так, наче нічого не відбулося. Сказав мені: «Вас запрошують до військової комендатури». Я взяла паспорт, бо будівля захопленої міськради охоронялася по периметру і я мусила показати документи, щоб мене пропустили. Я двічі показала свій паспорт і мене провели до будівлі. На першому поверсі була охорона. Потім мене зустрів Роман Пашкевич і разом із охороною провів до Володимира Леонтьєва, який сидів у кабінеті міського голови.

Я зайшла до кабінету, побачила на стіні портрет Владіміра Путіна. Леонтьєв мені запропонував очолити «сектор образования» – якось так він це назвав. Я коректно відмовилась. Та розмова була без погроз. Леонтьєв мені натякав: «Ну, ви повинні дуже добре подумати, у вас є час». Мені здалось, що все у представників окупаційної влади проходило за заздалегідь підготовленим сценарієм. Вони чітко знали, що роблять.

Коли Роман Пашкевич подзвонив мені наступного разу, то я вже не була такою коректною і попросила, щоб він мені більше не телефонував з пропозиціями співпраці. Він тоді хотів покликати мене на зустріч з Тетяною Кузьміч, яка якраз приїхала до Нової Каховки (на той момент колаборантка Кузьміч очолювала окупаційний департамент освіти Херсонщини , – прим. ЦЖР). 

ЦЖР: Коли це було?

Оксана Якубова: Мабуть, наприкінці весни 2022 року. Я не знаю, з ким вона тоді зустрічалася в місті, бо я відмовилася брати в тому участь. Невдовзі після її візиту стало відомо про призначення начальником окупаційного відділу освіти Нової Каховки В’ячеслава Рєзнікова, тодішнього директора ліцею №10. 

Потім мене до себе запрошував сам Рєзніков. Після його призначення стало відомо, що окупанти планують перевести ліцей №1 на російські освітні «стандарти» і ще, можливо, ліцеї №6 і №10.  

Ми ж завершили навчальний рік і пішли на літні канікули під численні прильоти і обстріли. Тоді ж окупанти зрозуміли, що від мене та моїх колег буде мало толку, бо більшість з нас навіть не думали писати якісь там заяви росіянам. Ми чекали на ЗСУ. Але ми тоді ще не могли уявити, наскільки все буде складно і що окупація міста затягнеться надовго. 

Окупанти тим часом стали готуватися до початку нового навчального року. В’ячеслав Рєзніков і Володимир Леонтьєв визначилися, що їм для цього потрібно. Та й росіяни, мабуть, поставили їм завдання зробити все максимально швидко. Тоді й почалися репресії і погрози. Тим більше, що в сусідній Каховці окупантам давно вдалося відкрити свій відділ освіти, який там очолила чи то технічка, чи то двірничка. 

Коли В’ячеслав Рєзніков став формувати свою команду, почалося захоплення шкіл. Окупанти тоді приходили й до нас, до ліцею №2. Але вони вирішили, що перший ліцей їм більше підходить: там є хоча б якесь укриття. Тож згодом вони почепили на школах міста оголошення про набір вчителів до ліцею №1. Ще згодом ми дізналися, що очолити цей заклад погодилась Лілія Гришагіна. Окупанти почали до нас висувати серйозні претензії і попереджати, що ніяких українських шкіл у Новій Каховці більше не буде, що працюватимуть тільки «російські». Заговорили вони й про «референдум» і про повний перехід на російські стандарти. Нашому ліцею запропонували провести збори, зібрати заяви від охочих працювати на росіян і отримувати зарплату в рублях. Це було в липні-серпні, коли окупанти захопили всі школи міста.

«Приберіть Якубову і у вас з’являться і діти, і вчителі»

ЦЖР: Як це відбувалось?

Оксана Якубова: І в моєму ліцеї, і в ліцеях №1, №3 сценарій був однаковий. До закладів заходив В’ячеслав Рєзніков з озброєними автоматами людьми у балаклавах. Вони забирали у нас ключі, зачитували розпорядження військового коменданта Лєонтьєва, що ми повинні покинути школу і не маємо права більше перебувати на її території. Або ж ми мусимо написати заяву про співпрацю і перейти працювати на орків. Ще були неприємні речі, про які не хочеться навіть згадувати… 

Ті, хто погоджувався на співпрацю мусили йти до захопленого ліцею №1 і вже там працювати. Рєзніков з автоматниками спитали мене: чи готова я працювати з ними? Я сказала, що ні.  

Підготовка до нового навчального року у окупантів йшла зі скрипом. Вони ніяк не могли набрати дітей і вчителів, тому звинувачували нас у тому, що ми їм заважаємо. Хтось навіть запропонував: «Приберіть Якубову і директорку ліцею №3 Ірину Дубас і у вас з’являться і діти, і вчителі. І все буде нормально». 

З колегами ми тоді зустрічалися в маленькій кімнатці біля агроколеджу, бо приміщення відділу освіти на вулиці Героїв України окупанти вже захопили і заборонили туди заходити. Але влітку нам заборонили збиратися й там. Тож ми почали збиратися у мене вдома. Ми обговорювали як нам бути і прийшли до висновку, що треба негайно виїжджати з міста. Тим більше, що на той час директорку Новокаховського ліцею №6 Людмилу Гайсенюк вже кинули на підвал. 

ЦЖР: Це теж сталося влітку?

Оксана Якубова: В серпні. З нас вона була першою у полоні, її тримали добу. Вона відмовлялась співпрацювати з окупантами і не хотіла їм віддавати комп’ютери, які вони відбирали для російських шкіл. 

Після цього випадку ми з колегами почали обговорювати свій виїзд з міста. Ми розуміли, що окупанти нам не дадуть ані працювати, ані жити. Ми домовилися з Іриною Дубас виїхати разом 16 серпня, але перевізник не зміг приїхати: затримався через обстріл під Василівкою Запорізької області. Ми мусили почекати. Деяким колегам-освітянам тоді вже вдалося виїхати з Херсонщини. Ми всі розуміли, що окупанти не дадуть можливості відкрити наші школи навіть дистанційно. Мені так і заявили: «У нас дистанционного обучения нет».

ЦЖР: Хто саме вам так сказав?

Оксана Якубова: Володимир Леонтьєв і В’ячеслав Рєзніков. Вони сподівалися, що їм вдасться повноцінно відкрити школи міста з очною формою навчання. 

Виїхати з окупації я не встигла. 17 серпня за мною приїхали. А наступного дня забрали й Ірину Дубас.

ЦЖР: Як саме вас схопили і хто це був?

Оксана Якубова: Військові. Їх було п’ятеро – всі з автоматами і в балаклавах. Вони приїхали на білому мікроавтобусі. Десь о восьмій годині ранку вони перелізли через паркан мого будинку в Новій Каховці. Один із них приставив автомат до нашого собаки. Чоловік вийшов з будинку і сказав йому: «Що ти робиш?» А той: «Убери собаку, а то убью её! Где Якубова?» 

Я вийшла. Військові забрали наші телефони. Мені було лячно, бо в одному з телефонів вони могли знайти багато інформації про орків, яку передавали в ЗСУ. Але вони прийшли саме за мною і інше їх особливо не цікавило. Наказали одягатися. Я спитала: «Ліки брати, чи будете мене катувати? Краще пристреліть мене у дворі, і все». А військовий на це: «Не знаю. Але ліки беріть».

Військові знали, де я живу. А під час «допиту» я зрозуміла, що вони знають про мене все. Що я закінчила з червоним дипломом Херсонський державний педінститут імені Н. Крупської, як він тоді називався. Що я вчителька російської мови і літератури. Один із них сказав, що у мене «хорошее произношение».

ЦЖР: Куди вони вас відвезли?

Оксана Якубова: Військові дали мені можливість одягнутися, взяти паспорт і ліки та відвезли до захопленої будівлі поліції. Там мене кинули в приміщення паспортного столу, який перетворили на в’язницю. У підвалі поліції росіяни тримали полонених чоловіків. Там були жахливі умови, людей там жорстоко катували і били. А мене привезли в місце, яке вони назвали «VIP-камерою». 

Коли я туди потрапила, в одній з камер тримали чотирьох наших військовополонених. Один із них був лікарем (вочевидь, мова йде про військового медика Юрія Армаша з Вінничини, полоненого в Новій Каховці в квітні 2022 року і який повернувся додому після обміну в квітні 2023 року, – прим. автора). Він рятував усіх, кого росіяни приводили непритомними після «допитів» і катувань. Він врятував тоді не одне життя. Але за декілька днів військовополонених забрали. Казали, що їх мали перевезти до іншого місця, можливо, для обміну.  

Росіян я питала: чому вони мене затримали? Вони відповіли: «За развал образования Российской Федерации на территории Новой Каховки».

Також вони звинувачували мене в тому, що я пропагувала українську освіту, впроваджувала дистанційну форму навчання і не віддала окупантам шкільну оргтехніку, придбану коштом українських платників податків. У них був її список: комп’ютери, плазми, телевізори, інтерактивні дошки і тому подібне. Я знаю, хто їм його надав. Сазонова Лариса Геннадіївна, наша вчителька хімії, яка пішла працювати заступницею колаборантки Лілії Гришагіної. 

«Або вчителі приносять оргтехніку, або ж я сама собі підписую вирок»

ЦЖР: У полоні вас допитували? Як це виглядало?

Оксана Якубова: Мене спочатку «допитали» вже там, у паспортному столі. Їх було двоє. Один вдавав з себе гарного хлопця, а інший – поганого копа. Вони мені одразу сказали, що для мене буде краще написати заяву про співпрацю і дали якийсь аркуш паперу. Також запропонували написати на окремому папірці список всіх проукраїнських вчителів і, якщо мені відомо, то й партизанів. За це мене обіцяли відпустити на свободу наступного ж дня. Я відмовилась, тому мене відправили назад до камери «подумати». 

В камері, до якої мене привели, були дві жінки: голови Зеленопідської громади Олена Пелешок і Верхньорогачицької громади Світлана Коротун. Їм вдалося привести мене в нормальний стан, бо я відчувала страшенний стрес. 

Коли я заспокоїлася, то побачила, що в камері не було жодних умов. Валялися якісь скривавлені фуфайки, мабуть, від інших полонених, яких росіяни піддавали тортурам. Спали ми на підлозі. Води не було. Сама кімнатка була дуже маленька – звичайний кабінет колишнього паспортного столу з ґратами на вікні, який окупанти закривали на замок. Валявся також линялий совєтський прапор з портретом Владіміра Лєніна. Я ним укривалася, бо більше нічим було. Дівчата навіть сміялися, що я спала з Лєніним. 

Їсти росіяни нам нічого не давали, дозволили лише чоловіку приносити мені раз на день їжу. Випускали помитися в імпровізованій душовій. Забороняли користуватися зубними щітками і передавати їх нам з волі: боялися, що ми можемо з них зробити заточку. Охороняли нас у камерах місцеві колаборанти. Але там були також калмики і буряти.

ЦЖР: Вас «допитували» одні й ті самі люди?

Оксана Якубова: Так. Вони прекрасно розмовляли російською, без акцентів. 

Ті, хто мене захоплював, були морськими піхотинцями з Росії. Про це вони самі сказали моєму чоловіку, який приносив мені передачі. Якось вони розговорились, і розповіли, що проходили навчання в Мурманську. 

«Допитували» мене кремезні чоловіки, з автоматами і пістолетами, у військовій формі, в балаклавах. «Допити» проходили три-чотири рази. Коли вони зрозуміли, що я заяву про співпрацю писати не буду, то виставили мені умову: або наші вчителі приносять їм залишки шкільної техніки і мене відпускають, або ж я сама собі підписую вирок.

З кожним разом «допити» були більш погрозливі. Мені казали, що росіяни тут тепер назавжди, «забудьте, что тут было, Украины здесь нет», «вы нам мешаете здесь». Під час мого перебування в полоні я постійно чула як «допитували» інших бранців, як вони кричали від болю, як катували АТОвців. Привозили туди різних людей: хто здавав координати окупантів ЗСУ, кого здавали росіянам місцеві колаборанти…

ЦЖР: Ви це тільки чули чи бачили теж?

Оксана Якубова: Чула. Мені було видно, як бранців щовечора виводили з підвалу на прогулянку хвилин на п’ятнадцять. А дівчата розповідали, як їх катували, як пропускали через тіло електричний струм. На мізинчики ніг і рук, на вушка і жінкам на груди росіяни причіпляли великі канцелярські скріпки і вмикали струм аж поки людина не втрачала свідомість. Назад у камери їх повертали скривавленими. 

Мене врятувало те, що наші вчителі змогли зібрати оргтехніку, яку вимагали від них окупанти. Після цього колаборантка Лілія Гришагіна написала лист, що не має до мене жодних претензій і повідомила російській військовій комендатурі про зібрану оргтехніку. За деякий час мене викликали з камери, віддали паспорт і сказали, що я вільна «пока мы не передумали».

ЦЖР: Коли вас відпустили на свободу?

Оксана Якубова: 23 серпня, напередодні Дня Незалежності. Вони мені ще сказали: «Отпускаем вас на ваши украинские праздники. Вам повезло».

ЦЖР: Це казали ті ж люди, які вас затримували?

Оксана Якубова: Так. З ними у поліції був ще Москаленко, якого потім вбили (Мова про колаборанта Сергія Москаленка з Нової Каховки, який в березні 2022 року став «начальником изолятора временного содержания» в незаконно створеній окупантами поліції міста. Він був причетний до викрадень і катувань багатьох мирних жителів Каховського району. Ліквідований 17 березня 2023 року на території Ювілейної громади Херсонського району, – прим. ЦЖР). 

ЦЖР: Яку роль в окупаційній поліції виконував Москаленко?

Оксана Якубова: Я його бачила там декілька разів. Коли мене виводили на «допити», він сидів з забинтованою ногою і ходив на милицях. Ті, з ким я спілкувалася під час прогулянок, коли нам дозволяли вийти на вулицю подихати повітрям, розповідали, що Москаленко просто нелюд. Він жорстоко знущався над людьми.

«Сподіваюсь, усі зрадники будуть покарані»

ЦЖР: Коли саме ви опинилися на свободі: вранці, ввечері?

Оксана Якубова: Було біля 12:00-13:00. Мій чоловік якраз збирався нести мені передачу. Поліцаї ж їх завжди переполовинювали. Якщо нам приносили каву, чай або яблука, вони це забирали собі. І це були саме місцеві колаборанти, які працювали на окупантів у будівлі поліції. Забирали також цигарки. Я коли через усе це пройшла, то більше зрозуміла ціну людського життя. В тому пеклі ти починаєш це розуміти до останньої своєї клітинки.

Я безмежно вдячна дівчатам, які мене підтримували в полоні. Хоча Світлана Коротун до мене там уже сиділа вже тиждень, а Олену Пелешок тримали ще два місяці після того як мене відпустили. Їх тримали дуже довго. Наступного дня після мого виходу на свободу я носила їм маленьку передачку. 

Жінки, з якими ми разом були у полоні, вони такі були неймовірні! Всі вони! Там тримали жінок і зовсім молодих дівчат з усієї Херсонщини. Була одна дівчина, не пам’ятаю вже з якого села, в її телефоні знайшли, що вона координати на орків наводила і здавала їх нашим ЗСУ. Її допитували, піддавали тортурам. Вона мені розповідала, як це було. Їй погрожували, натягнули презерватив на кийок, підійшли до неї впритул і сказали: якщо вона не розкаже про все, що їх цікавить, то цей кийок зараз буде в ній. Дівчина втратила свідомість. Її відлупцювали і притягли назад до камери.

ЦЖР: Скільки їй років?

Оксана Якубова: Зовсім молода дівчина. Це було жахіття. 

Ми з іншими жінками відчували, що нас тримають дійсно у «VIP-камері». Принаймні, нас не піддавали тортурам. Так, у камері було дуже спекотно, умов не було, в туалет виходити нам не дозволяли, замість цього ми змушені були використовувати одне на всіх пластикове відерце від фарби Sniezka.

Ірину Дубас, мою колегу, забрали наступного дня після мене. Вона мала проблеми з колаборанткою Лілією Гришагіною. Ця зрадниця вкрала з нашої початкової школи два кондиціонери і встановила їх у себе в квартирі. А потім сталося коротке замикання і через ті кондиціонери у неї виникла пожежа. Пожежники приїхали гасити вогонь, але хата згоріла разом із кондиціонерами. Це було десь 23-24 серпня 2022 року.

ЦЖР: Що ви робили після того як вас відпустили? Скільки ви ще залишалися у Новій Каховці?

Оксана Якубова: 25 серпня ми з чоловіком виїхали з міста. Бо коли я 23 серпня повернулася додому, чоловік розповів, що його попередили: «Миколо Павловичу, вас теж здали». Він же людина відома в місті, працював довгий час головним архітектором, був міським головою Таврійська. Попередили так: «Якщо ви не виїдете зараз разом із дружиною, то не ви їй, а вона вам буде носити тепер передачі». 

Ми виїхали через Крим, Ростов-на-Дону, Псков, Лудонку, Латвію. Там, на пропускному пункті в Лудонці я побачила, як росіяни знущалися з українців. Нас було там дуже багато, багатьох людей автобуси привозили і кидали просто неба, з новонародженими дітками, з вагітними жінками. Це було пекло. А коли ми, нарешті, перейшли на латвійську сторону, нас прийняли дуже добре. Ми розповіли латвійцям як росіяни знущалися з нас і як багато в черзі там чекає українців. Що зробили після цього латвійці? Перестали пропускати росіян! І сказали: «Росіян почнемо пропускати лише після того як російська сторона пропустить усіх українців». Ічерга тих, хто приїхав з України, почала просуватися швидше. 

Їхали ми дуже довго, десь днів п’ять. У Варшаві нас зустрів онук чоловіка, а звідти ми добиралися до Києва автобусом. Відтоді, з вересня 2022 року ми живемо на підконтрольній частині України.

ЦЖР: Як багато виявилося колаборантів серед освітян Нової Каховки?

Оксана Якубова: Я вважаю, багато. В нашому ліцеї їх було сім. У деяких інших школах – 2-3 або й взагалі жодного. 

Мені дуже сумно про це говорити. Бо лише серед вчителів початкових класів ліцею №2 ім. Анатолія Бахути виявилося троє колаборантів. А я їх вважала  флагманами освіти, найкращими вчителями: Олену Пастушкову, Ганну Парфьонову, Марію Жукову. До них завжди йшли діти. Але вони стали колаборантками. Лариса Сазонова, вчителька хімії, теж. А ще вчитель співу, вчитель трудового навчання, педагог-організатор. Дехто спокусився сертифікатами, які обіцяли видати окупанти. Частина зараз шкодують за свій вчинок, а деякі вчинили це цілком свідомо. Деяких я взагалі не можу зрозуміти. Приміром, у однієї з наших технічних працівниць син воював і продовжує воювати за рідну країну, а вона побігла працювати технічкою до російської «школи». Я не можу зрозуміти, чому?

Від вчинків деяких людей я досі не можу отямитися. Приміром, від Віктора Васильєва, колишнього директора музею історії Нової Каховки, у якого росіяни вбили сина в перші тижні повномасштабного вторгнення. Поховавши сина він не лише перейшов на бік окупантів, а й почав займатися їхньою пропагандою. Шокувала директорка Корсунської гімназії Світлана Дук, яка теж перейшла на бік росіян. Сподіваюсь, усі вони будуть покарані. 

Наш же ліцей вдалося врятувати. Майже весь педагогічний колектив виїхав з окупації. І вчителі, і діти зараз перебувають у різних куточках України та світу, тому ми продовжуємо працювати дистанційно. Наміри окупантів придушити наш заклад і не дати нам можливості працювати ні до чого не призвели. Ми вистояли і стали тільки ще сильнішими.