«Тайский массаж», «электрофорез» и жизнь под обстрелами. Александр Вороный, староста Червоного Маяка об оккупации, плене и уничтожении села оккупантами

В расположенное в глухом угле на берегу Каховского водохранилища село Червоный Маяк Бериславского района Херсонщины российские оккупанты в марте 2022 года зашли далеко не сразу. Однако с первых же «визитов» сюда они заменили украинские флаги российскими и начали терроризировать местное население: похищать мужчин, искать бывших украинских военнослужащих, отбирать оружие у охотников.

После освобождения Червоного Маяка 10 ноября 2022 года село оказалось на передовой: лишь в нескольких метрах от него, по другую сторону теперь уже бывшего Каховского водохранилища расположены позиции российских захватчиков. В некоторые дни местные жители насчитывают по несколько десятков «прилетов» по гражданским объектам. Оккупанты продолжают уничтожать село и убивать мирных людей.

Все это время рядом со своими односельчанами остается Александр Вороный, многолетний сельский голова, а ныне староста Червоного Маяка.

Центр журналистских расследований встретился с Александром Вороным и расспросил о жизни в оккупации и после освобождения села, о его плене и о деятельности местного монастыря, принадлежащего Русской православной церкви в Украине.

«Ми возили людям хліб, а росіяни випрошували у нас хоч півбуханочки»

ЦЖР: Як для вас і для мешканців вашого села почалася велика війна?

Олександр Вороний: Зненацька, як і для всієї України, о п’ятій ранку. Через наше село почали летіти ракети. Ми бачили як вибухала і горіла Нова Каховка. А після першого шоку прийшла розгубленість. Виявилося, що в районі більше нікого немає – ані поліції, ані військкомату, ані прокуратури, ані СБУ. Немає нікого. Зв’язку ні з ким не було.

Ми зустрілися з головою нашої громади Олександром Шокуровим і стали думати, що нам робити далі. Бо людей тоді залишалося у нас багато, а вже десь за тиждень у селі виникла проблема з хлібом і доставкою інших продуктів. Товар до нас же завозили з Нової Каховки, а на той момент через Каховську ГЕС ніхто не міг проїхати. Та й з нашого села ніхто не виїжджав – усі боялися. Хоча російських блокпостів на той момент поблизу нас тоді ще не було, але все одно було страшно.

Перші тижні ми жили ніби у вакуумі. Сам старостат і сільська рада продовжували працювати в межах своїх повноважень. Залишалися українські прапори. Щоб забезпечити людей хлібом, ми стали виїжджати до Бериславського хлібозаводу, десь по 850-900 буханок привозили лише на наш старостинський округ.

Потім у магазинах зникли продукти. Довелося щось робити, аби знайти якоїсь крупи, олію. Один АТОвець дав нам бідон меду, ми його розливали і видавали людям як допомогу. Інший АТОвець зарізав свиню, віддав нам і ми теж роздавали м’ясо односельцям. В першу чергу, давали малозабезпеченим, інвалідам і людям похилого віку. Потім домовилися з селом Борозенське, де на той час працював млин і робили масло.

ЦЖР: Ви маєте на увазі СВК «Борозенське»?

Олександр Вороний: Так, ми домовлялися з цим кооперативом. Російські блокпости всюди вже стояли, але ми правдами, неправдами, з острахом, але їздили. Привозили крупи, борошно для наших магазинів і роздавали соціально незахищеним.

Односельці їздили з нами до Берислава, коли ми їхали за хлібом. Питали, чи можемо їх підвезти до лікарні або купити щось потрібне в місті. Але нерідко росіяни нас не пропускали. Якось на під’їзді до Берислава на російському блокпосту ми побачили БТР і направлений на нас кулемет. «Якщо хочете жити, розвертайтеся і їдьте назад», — наказали нам. А нам залишалося до хлібозаводу якихось 500 метрів проїхати. Довелося розвертатися і повертатися додому ні з чим.

Потім таке траплялося часто. Також на всіх блокпостах росіяни нас ретельно доглядали. «Що везете?» — питали. Хліб, відповідав. «Може, дасте трохи хліба? Хоч півбуханки?» — просили. Доводилося давати. Ще росіяни просили цигарки. Так і їздили.

За деякий час стало легше, бо окупанти почали пропускати цивільних через Каховську ГЕС і люди вже могли їздити до Нової Каховки на протилежний берег. Завдяки цьому став працювати малий бізнес, магазини.

ЦЖР: Коли саме окупанти зайшли у Червоний Маяк? Не одразу?

Олександр Вороний: Вони зайшли десь за місяць після свого вторгнення на Херсонщину. Мабуть, десь наприкінці березня 2022 року. Росіяни одразу по всьому селу зробили обшук. Забирали зброю у мисливців, питали, де живуть АТОвці, ЗСУшники і члени їхніх родин. 

Як рашисти зайшли у село, вони одразу повісили біля адмінбудівлі старостату російський прапор, тож ми звідти пішли і більше не поверталися. Ми з колегами знайшли собі кабінет в сільській амбулаторії і працювали в ньому. 

Кілька разів росіяни влаштовували «обшуки» в будівлі старостату. Під час чергового обшуку знайшли три запечатані пляшки з пінопластом і каністру з відпрацьованим мастилом для екскаватора, який рив могили на нашому кладовищі. «О, так тут у вас цех по промышленному производству коктейлей Молотова!» — вирішили росіяни. 

Ще вони почали одразу викрадати людей. Загалом росіяни забрали десь 12-14 наших чоловіків. Кого на день, кого – на два, когось тримали трохи більше. Облік потерпілих ми не вели, просто знали, кого забрали, а кого побили.

«Мы тебя научим, как делать коктейли Молотова»

ЦЖР: Коли забрали вас?

Олександр Вороний: 5 травня 2022 року. В той день зранку вони приїхали до Червоного Маяка з черговим рейдом і одразу – до старостату. А ми в цій будівлі залишили всі двері відчиненими, щоб росіяни їх не вибивали. 

Я дізнався про їх приїзд і прийшов до адмінбудівлі. Там бачу «КамАЗ», «Урал» і чоловік двадцять, які представилися «Росгвардією». Всі бігали без масок, крім їхнього головного, командира. Він був у балаклаві. 

Мене запитали: «Ти хто такий?» Кажу, староста села. «А, ну так це ти тут усе організовував». Відповідаю, що нічого я не організовував. Ще кажу, що ви вже тут тричі були, все перевіряли. «Якщо буде потрібно, ми будемо й чотири рази, і п’ять», — заявили вони. Потім посадили мене в «Урал» і привезли до мого будинку. 

Вдома забрали у мене мисливську рушницю і з півгодини ще щось шукали. А потім натягнули на обличчя балаклаву, заклеїли очі скотчем, посадили знову в «Урал» і повезли. Дорогою забрали ще одного односельця, Олександра Шейка. За що – не знаю. Можливо, за те, що в його телефоні знайшли його фото, де він у трохи схожій на військову форму: він працював охоронцем. При мені цього чоловіка вдарили прикладом по голові.

ЦЖР: Куди вас повезли?

Олександр Вороний: Скоріш за все, до Берислава. Мене завели до якоїсь кімнати, а перед чим бабахнули чимось по голові, а потім по тулубу. Можливо, кийком або прикладом. І сказали: «Мы тебя научим, как делать коктейли Молотова». Я заперечив, що не робив їх і не знаю, хто цим займався. Але вони слухати мене не стали, посадили на стілець, попередили, що «завтра прийде чоловік, якому ти, повір, усе розкажеш» і вийшли, закрив мене самого в кімнаті.

ЦЖР: Вас там тримали одного? Голосів інших затриманих ви не чули?

Олександр Вороний: Тримали мене одного. Де подівся мій односелець, якого затримали разом зі мною, я тоді ще не знав. А тримали мене в тому місці три дні. Тримали постійно з зав’язаними очима і все розпитували, де АТОвці і ЗСУшники? 

Час від часу вони заходили до моєї кімнати і влаштовували «допити». Били. Під’єднували до мого тіла електричний струм. Лякали автоматом. Росіянин там спитав мене, яку ногу мені прострелити – праву чи ліву? І вистрілив. Напевно, холостими. Не впевнений точно, але морально це діяло дуже сильно. 

До мене приходили щодня. Іноді по кілька разів на день. І постійно питали одне й те саме: «Ну, що ти надумав?» Я відповідав, що не знаю, про що казати. Після цього мене катували, в кінці казали: «Ну, думай далі». І залишали мене самого.

ЦЖР: Хто це був? 

Олександр Вороний: Це був один чоловік, його голосу раніше я не чув. Розмовляв він російською і ніяк не представлявся. 

Щоночі я чув однаковий характерний брязкіт – ніби, щось відкривалося. Було чутно, як росіяни відтягають по землі щось типу борони до трактора зі штирями, щоб змогла проїхати якась машина, а потім повертали її на місце. Мабуть, у тому місці був якийсь пропускний пункт. Ще чув, як росіяни розмовляли по рації, іноді згадували мене. Якось почув їхню розмову: «Готуйся, стріляємо!» І потім почув виходи, я так зрозумів, з «Градів». 

Уже пізніше я дізнався, що в Бериславі росіяни тримали полонених на території машинобудівного заводу. Можливо, саме там мене й тримали. А, може, в іншому місці. Я не знаю.

ЦЖР: Вам давали поїсти?

Олександр Вороний: Ні. Ті три дні нічого не давали. Лише на другий день полону принесли півпляшки води. До туалету не відпускали. Лише вночі одного разу, коли мене прийшов перевірити постовий, я попросився в туалет. Він дозволив. А так весь час був на одному місці: сидів на стільці, спав на стільці, катували мене теж на тому ж стільці.

За три дні в обідній час усе той же чоловік сказав мені, що він зі мною вже достатньо наспілкувався, тож мене тепер переводять в інше місце. «Там з тобою ще краще будуть спілкуватися, у нас немає часу тобою займатися», — пояснив він. Мене вивели в якийсь, як мені здається, «УАЗик», завантажили туди ще одного чоловіка і відвезли нас до Нової Каховки. Я зрозумів це, коли з мене там зняли балаклаву – я побачив будівлю тамтешнього відділу поліції. 

Мене завели всередину і «оформили» в сьому камеру. Там уже знаходилося дев’ять чоловіків, хоча сама камера розрахована на чотирьох. Жодного з них я не знав. Когось із них росіяни схопили в полон за те, що він дав комусь по обличчю, когось підозрювали в передачі даних ЗСУ, когось взяли за продаж краденого дизпалива. А одного чоловіка взяли за те, що ходив по нашій Бериславській районній прокуратурі, щось там шукав. Ще один хлопець був з села Шляхове [Бериславської громади].

Інші бранці дали мені попити, трохи поїсти. Кормили там дуже цікаво: давали їсти лише один раз на день якусь похлебку, одну тарілку на всіх, з якої всі й їли. Замість хліба давали сухарі. А одного разу був «джекпот», як сказав ув’язнений, котрий сидів там уже 40 днів: нам дали вівсяну кашу з маслом і цукром. Ми її дуже багато з’їли. Кожному дісталося по п’ять ложок, а не по дві-три, як того «супу».  

Мені сказали, щоб я там сидів і чекав, поки мене не викличе слідчий. А він, як сказали, приїжджав туди лише раз на тиждень. Попри це, катували ув’язнених там кожного дня. Ми це прозвали «електрофорез» і «тайський масаж». «Електрофорез» — це коли бранців «підсмажували» електрошокером, а «тайський масаж» — коли били кийком. 

Охоронці у відділі поліції ходили без масок, ми їх знали. Це були місцеві, колаборанти.

ЦЖР: А вас у Новій Каховці допитували, били?

Олександр Вороний: Один раз побили, а потім перестали. 

Рідні ж намагалися мене знайти. Потім моя дружина розповіла, що вона приїжджала до гауляйтера Бериславського району Андрія Костюка на прийом і питала його, де вони мене тримають? Я ж хоч і не дуже публічна особа, але в районі мене багато хто знав. Костюк мене в обличчя не знав, але з ним сиділи його підлеглі, які мене точно знали. Вони дружині відповіли, що мене забрали «невідомі люди». Дружина їм не повірила: «Як це невідомі люди? Це ж ваші, росіяни приїхали і його забрали!» Можливо, саме після цього мене й перестали бити. 

А потім неочікувано до поліції приїхали слідчі, викликали нас і запитали: чи знаємо ми, який сьогодні день? Я відповів: Трійця. «Ні. Сьогодні у нас свято – День Росії. Через те, що у нас День Росії, ми вас звільняємо».

Так 12 червня мене звільнили. Того ж дня звільнили й мого односельця Олександра Шейка.

ЦЖР: В який час вас відпустили на волю?

Олександр Вороний: Вже був вечір, 18:00. В такий час не ходили вже жодні автобуси, а мені ж треба було проїхати через Каховську ГЕС. Росіяни попередили, що пішки там мене не пропустять, що треба їхати лише якоюсь машиною. Ми з односельцем намагалися зупинити машини, нарешті, один із водіїв мене впізнав і погодився довезти до Берислава. Дорогою ми подзвонили рідним і вони звідти забрали нас додому.

ЦЖР: Тож жодного звинувачення російські окупанти вам так і не висунули?

Олександр Вороний: Ні. Лише після затримання згадували про роботу якогось цеху з нібито виготовлення коктейлів Молотова. Але у Червоному Маяку жодного такого цеху не було.

Думаю, росіянам просто треба було хоч когось взяти. Я чув, як вони по рації радилися: мовляв, тут є такий, староста. І вирішили мене брати. А кого саме брати, на одного більше, чи на одного менше – їм було байдуже.

«Більшість наших колаборантів ходили до московської церкви»

ЦЖР: У вас була можливість отримати медичну допомогу після виходу на свободу?

Олександр Вороний: Здоров’я моє було тоді не дуже. Я звернувся до сімейного лікаря Артема Фартушного, якого невдовзі після того росіяни викрали. Він мене послухав, зробив кардіограму і порадив пройти курс відновлювання. Виписав ліки, які довелося добре пошукати, але, зрештою, ми їх знайшли. Добре, на той час ще працювала наша сільська амбулаторія, туди можна було прийти, зробити уколи. 

Потім росіяни приїжджали до нас і пропонували співпрацювати з ними, щоб я був у селі за старшого. Я кажу, ні, з мене досить, мені ви вже достатньо зробили. А сам їх бачити я вже не міг, розумієте? Ще мене якось росіяни питали, чому я не йду отримувати російську «допомогу»? Я відповів, що не хочу, а хто хоче, той нехай йде до них. «Так ты что, Россию не уважаешь?» — питає. Я тоді подумав, що мене можуть вдруге забрати, але обійшлося.

ЦЖР: Десь у той же період росіяни призначили в Червоному Маяку гауляйтерку Олександру Глухову. 

Олександр Вороний: Так, знайшли гауляйтершу. Я ж із ними не співпрацював жодного дня. Єдиний був випадок, коли в селі зовсім зникла електроенергія, нам потрібно було знайти можливість як подавати воду. З цим питанням до мене також зверталися односельці. Довелося тоді поспілкуватися [з окупантами], я сказав, що нам потрібен генератор. Після цього поїхали і зробили воду. Більше я до них не підходив і не хотів їх узагалі бачити.

ЦЖР: А як керувала сама гауляйтерка?

Олександр Вороний: Я не знаю, бо не спілкувався з нею. Вона в перші дні після свого призначення відправляла людей до мене: «Хай Сан Санич поставить вам печатку і дасть довідку, що ви тут проживали». А я на це казав: «Яка печатка? Яка довідка? Є ця Глухова, нехай займається тим, чим повинна. Нехай пише довідки, якщо потрібно».

ЦЖР: Потім вона втекла з села?

Олександр Вороний: Так. Виїхала на лівий берег.

ЦЖР: А одіозний намісник розташованого в Червоному Маяку Свято-Григорівського Бізюкового чоловічого монастиря УПЦ МП (РПЦ), архімандрит Феодосій, він же Василь Петрусь, залишався в окупації чи виїхав з села?

Олександр Вороний: Коли рашисти зайшли, його в селі не було. Але тоді через Василівку [Запорізької області] ще можна було заїхати сюди. Він один раз заїхав сюди, потім знову виїхав і до звільнення села тут його більше не бачили. А після звільнення він знову з’явився. І зараз він приїжджає, служить, коли є якісь свята, і виїжджає.

Він, фактично, тут один буває з цього монастиря. Сам монастир росіяни дуже багато разів обстрілювали. Прилітає по ньому кожного дня. У монастирі розбиті всі вікна. Були влучання у другий поверх, де знаходиться іконостас. Одного разу прилетіло просто під час служби. Як там ніхто не постраждав – одному Богу відомо.

ЦЖР: Чи є дані про ймовірну співпрацю Феодосія з російськими окупантами? Монастир же досі належить до Російської православної церкви.

Олександр Вороний: Немає. Я колись розмовляв з ним і нічого такого, щоб він був прямо дуже сильно за Росію не чув. Доводилося мені спілкуватися і з тими, хто ходив тут до церкви. Не знаю, чи змінилася їхня позиція зараз. Але якщо порахувати по колаборантах, які були в Червоному Маяку, то з них відсотків 70 ходили в московську церкву при цьому монастирі. Не всі, але багато хто з них. Багато з них брали участь в проведенні «референдуму», ходили як члени «виборчих» комісій по хатах, запитували, хто за «приєднання» до Росії, хто проти.

Для багатьох людей це теж було випробування. Знаю одну людину, до якої прийшли під час «референдуму» з бюлетенями, з автоматами. А вона відверто сказала: «Ні, я проти». Коли від неї пішли, то вона дуже довго плакала і не могла заспокоїтись, бо не знала, що тепер з нею може бути.

А переважно люди ховалися, не виходили і намагалися, щоб їх ніхто не бачив. Тож як там росіяни свій «референдум» у селі провели, ніхто не знає. Вони потім казали, що 90% місцевих виборців були на місці і проголосували «за». Але це утопія. Не було такого.

«Росіяни стріляють з лівого берега без розбору, по всьому підряд»

ЦЖР: Руйнування в Червоному Маяку почалися вже після звільнення села?

Олександр Вороний: Коли почався наступ ЗСУ, то стріляли по селу трохи і наші: вони влучили туди, де була дислокація російських військ. А коли росіяни вийшли, то почали обстрілювати село з лівого берега без розбору, відтоді стріляють по всьому підряд, аби лише стріляти. Спочатку в селі Монастирське загинула людина, чоловік був на вулиці. Біля його хати прилетіла і розірвалася російська міна, і не стало чоловіка. Потім загинули троє дівчат у Червоному Маяку. Потім два чоловіка, потім ще один чоловік. У нас від хаотичних обстрілів росіян багато людей вже загинуло.

Воно було як – починається обстріл, люди біжать ховатися у погріб. Не добігли метр чи два, поруч прилетіла міна і немає трьох людей. Або був випадок, коли люди почали заготовлювати дрова на зиму, пиляли деревину. А за шумом пилки не почули «вихід», прилетіло до них у город. Двох чоловіків немає. Ще один чоловік, військовий, прийшов у відпустку, сидів біля свого будинку, не встиг під час обстрілу забігти, і – його теж немає. Отакі справи…

ЦЖР: Зараз Червоний Маяк перебуває під постійним прицільним вогнем російських окупантів. Чи залишаються там люди? Чи повертаються додому, попри таку небезпеку?

Олександр Вороний: Зараз у селі мешкає біля 300 людей. Щотижня хтось приїжджає, хтось виїжджає. Пошкоджено 470 домогосподарств (інтерв’ю записувалося наприкінці вересня 2023 року, — прим. автора). Ступінь пошкоджень різний: є зовсім зруйновані, є будинки зі зруйнованими дахами, є з вибитими шибками. Люди приїжджають, щоб закрити шибки на зиму. Ми видаємо їм ремонтні комплекти і вони закривають вікна, дахи брезентом, шифером. Але ніхто не може сказати, яка вірогідність, що туди знову не прилетить. Бо є будинки, де вже двічі прилітало по даху.

ЦЖР: Як багато постраждало інфраструктури в ваших селах?

Олександр Вороний: Дуже багато. У нас немає електроенергії з вересня 2022 року. Єдине, що нас рятує – потужний генератор. Завдяки ньому ми можемо з однієї свердловини хоч трохи давати води людям.

ЦЖР: Вона подається по графіку?

Олександр Вороний: Так. Після підриву Каховської ГЕС у Червоному Маяку вийшла з ладу основна свердловина, а зараз подаємо воду з іншої, де дебіт не дуже великий. У Монастирському подаємо воду три дні на тиждень, у Крупиці теж. 

Є в селі такі домогосподарства, куди вода взагалі не доходить. Сільська рада виділила нам бочки, щоб люди могли приїжджати і набирати з них воду. Також завозиться питна вода в пляшках. Також видаємо гуманітарну допомогу, ремкомплекти. Все, що нам привозять, ми все передаємо людям, які залишаються у нашому старостинському окрузі.